Озеро

Розділ 37

Коли Тарас приїхав до Інституту, всі вже були там. Поліцейсько-судмедекспертний-судовий пролетаріат уже підпирав стіни коридору між холодильною та секційною і розмовляв ні про що, поклавшись на долю.

— Доброго ранку, Тарасе, — привітався Цвілак. — Ми вже перевдягнулись і все таке?

— І наїлися, і все решта, — відповів Тарас. — Ґолоб уже закінчив?

— Годину тому. Він сказав, що набере тебе, коли буде щось знати. Ходімо?

Тіни не було — дівчина запитала, чи треба їй приходити, і Тарас відповів, що ні.

— Не обов’язково, щоб твій перший розтин був саме цей.

— Вдягнеш маску? — запитав Цвілак у Тараса, і той ствердно кивнув.

— Я думаю, маски тут необхідні всім, хіба ні?

Він роздав маски, які вдягаються під час розтину: такі маски з внутрішнього боку покриті якось желатиновою речовиною, яка не має пропускати запахів, та все ж програє у битві з чадом, який стоїть у секційній. На щастя, слизова носа за кілька хвилин призвичаюється і до такого, тому людина перестає відчувати постійний сморід.

З асистентом — його прізвище було Кисовець, він був на десять років молодший від Цвілака, і Тарас із ним уже не раз співпрацював, — вони переклали роздягнений труп на каталку і перевезли його тих кілька метрів від холодильної через коридор у секційну, де закріпили металеве ложе з тілом над лійчастою конструкцією. Кисовець відвіз каталку в коридор і зачинив за собою двері. П’ятеро людей обступили труп на столі. Майда з безстороннім виразом обличчя сиділа за комп’ютером за два метри від них біля стіни і чекала. Тарас став поруч із нею.

«Труп чоловіка, вік приблизно тридцять років...» — завів Цвілак монотонно. Його голос і стукіт по клавіатурі були єдиними звуками у приміщенні, доки до них не додалося клацання фотоапарата. Тарас стояв біля Майди — рівна, мов струна, вона незрушно сиділа за клавіатурою, по якій літали її пальці. Щоправда, звідти труп було не дуже добре видно, і, може, якраз тому Тарас обрав це місце. Біле тіло, вкрите зеленкуватою патиною, зів’яле, з надутим животом, у якому, здавалося, ховався величезний м’яч, було огидним. І Тарас з жахом подумав, що буде, коли Цвілак скальпелем розітне його від шиї до паху й на своїй дорозі неминуче проштрикне ту кулю. І взагалі, чому інспектори повинні бути присутні на розтині трупів? Що він міг такого помітити, чого не помітив би патологоанатом?

Але до тієї миті було ще далеко. Десять хвилин Цвілак перелічував зовнішні ознаки, а тоді без якоїсь очевидної паузи для коми, яку поставила Майда, дав знак Кисовцю. Той зробив надріз на черепі, пройшовшись скальпелем через маківку, відтягнув шкіру, тоді — потилиця і обличчя; відокре­мив шкіру, підготувавши череп до розпилу. Цвілак обвів пилкою череп, вірніше, склепіння черепа, і відклав знятий верх на металеву тацю. Повернувшись до розкритого черепа, занурився в нього обома руками, але раптом здригнувся і витяг руки. Тарас подумав, що причиною стала якась технічна перешкода, травма через тривале перебування у воді. А те, що Цвілак міг натрапити на щось нове, несподіване, йому здалося майже неймовірним.

— Тарасе, підійди-но ближче, — сказав експерт, махнувши закривавленою рукавицею.

Тарас наблизився до оскальпованого розкритого черепа і заглянув у сірі нутрощі, покриті червонуватим слизом. Уже вдруге за три дні він розглядав людський мозок, і двічі йому подумалося про жовч, залиту малиновим сиропом.

— Що там? — запитав він.

— Оце.

Цвілак запхав два пальці, зовсім не ніжно, у сіру желатинову масу і натиснув на неї, розставивши їх на відстань двох сантиметрів. Мозок піддався натиску, і з еластичної поверхні з’явилося щось гладеньке, залізне.

— Чорт! — вигукнув Цвілак.

Двома пальцями він підважив цю абсолютно немислиму в людських тканинах річ і поволі витягнув її на світло. Затримав перед очима і обернувся до Тараса: якась штука циліндричної форми завдовжки два сантиметри, заточена на одному кінці, опинилася на висоті очей інспектора.

— Ти знаєш, що це, Тарасе?

— Знаю. Отже, він не втопився.

Цвілак відклав кулю на металеву тацю, поруч поклав пінцет і знову взявся за мозок, витягуючи його обома руками з черепа, водночас звертаючись до Тараса.

— Не так швидко. Ми доберемося до легень, і ти побачиш, що хлопець з технічного погляду втопився. Коли він упав у воду, він іще був живий.

Пляшка була напівпорожня. Цвілак дістав із шухляди келишок.

— Ти, як завжди, пас, — сказав він інспекторові, а той навіть не доклав зусиль, щоб кивнути у відповідь.

Цвілак наточив собі, відхилив голову, випив половину і відставив склянку на стіл.

— Після кожного розтину я випиваю одну-дві порції. Особ­ливо мене зачепила та дівчина без голови. Може, мені й не можна, але часом краще випити, ніж не випити. Як же ж я хочу на пенсію!

— Ти впевнений? — запитав Тарас.

— У чому саме?

— Ну, про пенсію.

Цвілак стенув плечима і втупився у наліпку на пляшці, а тоді продовжив, мовби звертаючись до неї:

— Ну, так. Ти знаєш, скільки людей у цій країні мріє про пенсію? Чому я повинен бути інакшим?

Він подивився на колегу.

— А ти?

— А що я? — запитав Тарас.

— Що ти про все це думаєш?

— Що хтось його застрелив, затягнув у човен і пожбурив у воду. Я правильно зрозумів? — запитав Тарас.

— Ну, човен додав ти. Я лише кажу, що, перш ніж він потрапив у воду, в нього вже була куля в голові і він іще дихав.

— Він міг туди допливти?

— Та ну!

— Чи можна встановити, як довго він прожив з кулею в голові, перш ніж утопився?

Цвілак стенув плечима.

— Судячи з крові, яка набралася під черепом, досить довго.

— Тобто хтось міг його застрелити на березі, покласти у човен, відвезти на озеро і там кинути у воду? В тому місці, де ми його знайшли, він не міг упасти з берега, особливо з камінням у кишенях.

— Я ж кажу, так могло бути. Звичайно, його хтось міг посадити у човен. Година-півтори, можливо, — я б стільки дав.

— Він би помер, якби не втопився?

— А ти знаєш багатьох людей, які прогулюються з кулею в голові? — ущипнув Цвілак і допив віскі.

— Знаєш, непогане, — сказав патологоанатом, наливаючи ще один келишок. — Я дивуюся тобі, Тарасе, як ти можеш жити таким аскетичним, раціональним життям.

Тарас усміхнувся. Цвілак не спав тієї ночі в готелі, коли вони з Тіною так гарно проводили час разом.

Упершись руками в край столу, він піднявся, щоб вчасно втекти.

— Тарасе, ти розумієш, що робиш?

Цвілак подивився на нього так, як батько дивиться на сина, котрий вплутався у щось небезпечне. Принаймні таким уявляв собі Тарас батька.

— Ти не спав, правда ж?

— Бо та мала гарнесенька, як шайтан. Не вір, що в тебе імунітет лише тому, що ти на тридцять років старший.

— Двадцять, — поправив Тарас.

— Скільки б не було, — прошепотів Цвілак. — Ще дві такі ночі, і ти на колінах благатимеш її, щоб вона була з тобою.

Тарас усміхнувся, глянувши на сивого чоловіка. Він його любив так, як, мабуть, син любить батька.

— Це був тільки секс. Один раз не рахується, а це більше не повториться.

— Ага, ну, так...

— Я нічого не ініціював. Як би ти вчинив на моєму місці? Ти б відмовився?

Цвілак похитав головою.

— Та не поведусь я на таке. Я не буду на твоєму місці, тож не відповідатиму на такі запитання. Мені шістдесят, і, на відміну від тебе, я визнаю свій вік. Бо тільки це правильно і порядно.

Тарас поплескав його по спині.

— Ну, от бачиш. І мені невдовзі стільки стукне, може, це був мій останній шанс. Ти можеш мені щось закинути? До того ж, це ти мене надоумив.

— Я тебе що? — аж підстрибнув Цвілак.

— Ти своїми розмовами про те, що ніхто не може прожити життя без тих чи інших... захоплень, навів мене на роздуми.

Цвілак спрямував на нього довгий погляд і допив склянку.

— Усе, що я тоді сказав, це те — що життя пекельно тяжке, якщо іноді не робити тих чи інших дурниць. Але я не мав на увазі нічого такого. Ну, і якщо тобі вже забаглося розваг, чому ти не обрав якусь зневірену в житті сорокарічну домогосподарку з двома дорослими дітьми? Це було б сяк-так допустимо, а так... Тарасе... — махав пальцем Цвілак, — так не робиться, це негарно ні стосовно неї, ані Аленки. Якщо ти думаєш, що викрутишся без проблем і з приємними спогадами, просто поставивши галочку у своєму списку зваблених, то помиляєшся. Запам’ятай собі. Ти не перший, хто так вступив у лайно.