Озеро

— Проблеми виникають тоді, коли в діях не бачиш логіки, коли не знаєш, навіщо хтось щось зробив. Випадковий злочинець, який не вчинив жодного правопорушення, а тоді раптом із ним щось сталося. Такі стають проблемою. Хоча рано чи пізно він сам проговориться.

Задзвонив Тінин телефон, вона понишпорила в кишені, витягнула його, подивилася на вхідний номер і вимкнула.

— Не піднімеш?

Вона похитала головою.

— Я пригадую одного типа, який підробив вісімсот пʼятдесят чеків, і ми намагалися примусити його щось написати, щоб порівняти почерк, а він відмовлявся. Поки Пенца дещо не придумав. Він показав типу якийсь текст: «Це ти написав!» — «Ні, не я». — «Як не ти?» — «Не я». — «Напишеш для порівняння?» — «Напишу». І він написав. Був у нас також інспектор, котрий ходив на допити з лупою, яку наставляв на допитуваного: «Я бачу твої думки, зізнавайся». І віриш чи ні, але були такі, що зізнавалися.

Тіна реготала, і Тарас теж розсміявся.

— Одне слово, не чекай чогось грандіозного. Я вже два­дцять років у поліції, і я не знаю, чи за всі роки назбиралось би матеріалу на два фільми, які б надавалися до перегляду. Ця справа може виявитися найцікавішою у твоїй карʼєрі.

Дівчина піднесла склянку і відпила ковток, не відводячи погляду від співрозмовника. Є жінки, подумав він, що пʼють пиво як чоловіки, а є такі, що пʼють його, наче це рицинова олія. Тіна не належала ні до перших, ні до других. Симпатично — ось слово, яке спало йому на гадку.

— Ти не з Любляни, Тарасе, правда?

Він похитав головою.

— Ні.

— Тобі нудно зі мною?

Він знову похитав головою.

— Марибор... точніше, околиці. А потім я приїхав у Любляну в школу кадетів, бо в нас не було грошей на інший заклад, а кадетська була державна. Так я потрапив у поліцію. Потім я якийсь час працював у відділенні в Мостах, тоді в Інституті внутрішніх справ, де вчився на курсах і позбувся уніформи... І це все.

Дівчина дивилася на нього, ніби сподівалась на продовження, ніби хотіла ще щось запитати, але не знала, чи можна.

— А Тарас — це твоє справжнє імʼя? Тарас Бірса?

— Бо що?

— Бо Тарас — рідкісне імʼя, а Бірса — це ж прізвище, поширене в Приморʼї, а не в Штирії.

Він кілька секунд помовчав, підніс горнятко і задивився всередину, ніби хотів розшифрувати знаки на гущі.

— Це моє єдине імʼя, — сказав він нарешті.

Дівчина кивнула головою.

— А ти?

— Я? Ну, моя історія справді дуже нудна... Я з Любляни, тато — вчитель словенської, мама — бібліотекарка. Гімназія, психологія, компʼютерні технології. І це все. Тобі смішно... ти смієшся?

— Вибач, я не стримався.

— Ні, ні... Може, я погоджуся з тобою. Що саме тебе розсмішило?

— Оте останнє, якщо чесно, — зізнався Тарас.

— Бо що?

— Бо якщо говорити про комп’ютерні технології... Компʼю­тер — це робочий інструмент, трактор. Людині він потрібен, але я не знаю, чому ним усі так захоплюються. Ти ж не поїдеш на тракторі у місто, його завдання — орати землю.

— Ні, це не зовсім так. Компʼютерні технології — новий світ, цілий новий світ, у якому люди фактично проводять щораз більше часу. Те віртуальне, про яке ми постійно говоримо, більше не є віртуальним.

— Я — ні.

Дівчина розсміялася.

— Гаразд, а що не так з психологією?

— Вона абсолютно безсенсовна. Це як спеціалісти з футболу в студії перед важливим матчем. Ти дивишся таке?

— Інколи.

— Ну, тоді ти знаєш, про що я. Їхні прогнози нагадують ворожіння на поведінці восьминога в акваріумі. Поверне ліворуч — переможе Німеччина, праворуч — Франція. Так само і психологія — розумна заднім числом.

Дівчина засміялася.

— Хто тобі дзвонив? Отой дзвінок щойно...

Вона надула губки, але мала при цьому дуже кокетливий вигляд. Особливо як на жінку, котра не збирається викликати в чоловіка по той бік столу жодних сподівань.

— Ти ж поліцейський. Здогадаєшся.

— Твій хлопець? Чому ти не відповіла?

Вона подивилася на нього серйозніше, ніж раніше.

— Ти так даєш людям знати, що вони питають про занадто особисті речі?

Тарас подивився на офіціанта, який, спершись на лікті, читав за стійкою газету.

— Я був прийомною дитиною у двох старших людей. Дітей завжди було троє. Хтось їхав геть, хтось новий приїжджав... Вони за кожного з нас отримували соціалку і так зводили кінці з кінцями, а в нас було де жити.

Він усміхнувся і кивнув головою на телефон на столі.

— Мені не хотілося говорити. Часто це прості теревені. Передзвоню завтра.

Якийсь час вони сиділи у тиші, а потім дівчина подивилася на Тараса своїми величезними очиськами.

— А що з...?

— Татом і мамою? Я до опікунів потрапив зовсім малим, тому батьків не памʼятаю. Про їхні імена я довідався лише тоді, коли вступав у кадетську школу. На той час обоє вже померли і...

Дівчина незмигно дивилася на нього крізь свою склянку пива.

— Може, ти думаєш, що я тобі все це розповідаю, бо хочу, щоб ти мене пожаліла?

— Що з ними сталося?

— Нічого. Не знаю. Я їх не знав.

Тіна поклала голову на долоні, спираючись ліктями на стіл, і її підборіддя опинилося нижче склянки.

— І нема жодної потреби дізнаватися про них більше. І, знаєш, у мене нема ніяких травм... що було, те було. Мені не складно про це говорити, просто-напросто нема про що.

— Цвілак знає про це?

Тарас похитав головою.

— А Брайц і Остерць?

— Мене ніхто ніколи не питав. Чоловіки про таке не говорять.

Офіціант підійшов до сусіднього столу і зняв скатертину. Дівчина зачекала, поки він зникне в своєму окопі.

— Насамперед хочу сказати... Я й на секунду не сумніваюся, що ти хотів би залізти мені в трусики, Тарасе. Як, зрештою, і Брайц, і Остерць...

— Ну й порівняннячко...

Порівняння справді вкололо.

— Та Остерць, може, й ні. Він би тобі приніс глушник вихлопної труби, це більше в його стилі.

Вони засміялися.

— Окрім того, — заговорила Тіна, — окрім того, я маю диплом із непотрібної науки, яка називається психологія, і знаю, що гумор виконує функцію непрямої реалізації заборонених прагнень і бажань. Звичайно, за Фройдом. На підставі цього твердження інші нікчемні психологи дійшли висновку, що жарти, де є насильство, найчастіше подобаються людям із прихованою агресією, а ті, які сміються з анекдотів про секс...

Дівчина замовкла і значуще подивилася на нього своїми очиськами.

— Дуже ймовірно, — сказав Тарас, — але хто дивився порнуху — я чи бабця?

Тарас допив свою другу вечірню каву, після сандвічів і кока-коли. Прокляття, чому бог, чи хто там відповідальний за це, не покарав його чутливістю до кофеїну?

— Тобі було складно?

Найкраще у стані сп’яніння, легкого сп’яніння, те, що алкоголь переносить людину з цифрового світу в аналоговий, з раціонального в інтуїтивний. Як тверезому чоловіку знати, в який момент торкнутись до жіночої руки?

— Не знаю. Я тоді думав, що ні, однак згодом, коли озирався назад... У Любляні, в школі поліції в Тацені я мав проб­леми із самим собою... Можливо, через це.

Він отримав останнє попередження, наступним кроком було б відрахування зі школи — його застали пʼяним. Заставали пʼяним.

— Мені тоді здавалося це нормальним, але пізніше я зрозумів, що не всі мають таку потребу у...

— Любові?

Він усміхнувся.

— У приверненні уваги.

— Тому ти почав займатися альпінізмом?

— Не знаю. Можливо. Ти й сама знаєш, що завжди є ще щось...

Він і про це розмірковував. Що примушувало його лізти на стрімкі скелі?

— Завжди є ще щось, — повторив він. — І ти як психолог мусиш знати, що за тим чи іншим бажанням криється якась лібідальна штука, хіба ні?

— Зазвичай так і є.

— Ти знаєш, що мені нагадує скеля? Нагадувала... кожна?

Дівчина похитала головою.

— Нагадувала, може, не відповідне слово. Про що я думав, дивлячись на скелю. Я розповідаю це не для того, щоб залізти тобі в трусики, як ти сказала...