Озеро

Цвілак кивнув офіціантові і показав рукою на Тараса, мовляв — він заплатить.

— У вас є безалкогольне пиво?

Офіціант похитав головою:

— Є легке.

Тарас замовив сандвіч, кока-колу і склянку води. Офіціант глянув на Тіну і порожнє кавове горнятко перед нею.

— Будете ще щось?

Тіна подивилася на своє горнятко, а тоді на Тараса, який теж подивився на її горнятко. Дівчина всміхнулася; в неї була цікава посмішка: через ледь виступаючі ікла вона нагадувала милу вампірку. У нього в дитинстві була кішка, яка мала такі довгі ікла, що вони стирчали назовні навіть тоді, коли писок був стулений. У Тіни — ні.

— А я б зараз випила пива.

Офіціант пішов до барної стійки, а Тарас секунду-дві проводжав його поглядом. Скільки ж часу минуло від його останнього пива... Чи він зможе пригадати смак?

— Нічого, якщо я випʼю пива? — запитала вона, ніби учениця.

— Гастроезофагеальний рефлюкс.

— Га?

— У мене синдром подразненого кишківника, я реагую на алкоголь.

— Що?

— Мене зазвичай усі про це питають. Тому я не пʼю.

Трьома реченнями він їй усе розповів. Він зарахував дівчині плюс — за те, що вона не ставила зайвих запитань і навіть не пробувала звичного «а звідки ти знаєш, що воно не минуло, ти ж так довго вже не пив...». Він просто знає, і все.

— Ти не проти, якщо я питиму? — запитала вона.

— Ні, я звик.

Вона засміялася.

— Я мала на увазі також те, що ти — мій шеф.

— Я не знаю, чи ти отримаєш добові за сьогодні, тому формально ти навіть не на роботі.

Обоє розсміялися.

Офіціант приніс сандвіч, кока-колу й пиво і, звичайно, забув про воду. Це був один із тих закладів, які в імʼя загадкової вишуканості подавали пиво лише в маленьких пляшечках. Коли Тарас іще пив, його це страшенно дратувало. А тепер перед ним стояла пляшечка темної підсолодженої води з кофеїном — його клітини прагли і цукру, і кофеїну, тож хай їм буде. Тіна налила пиво в склянку і відпила ковток. Тарас уже натренувався не думати про це, але час від часу йому не вдавалося стримати бажання. І тепер, наприклад, він заздрив Тіні через це пиво. Він узявся за сандвіч.

— Ти регулярно бігаєш на лижах?

— А, це твоє питання? Я думав, буде щось складніше.

— Це потім.

За останні два роки це було втретє. Ні, він не часто бігає на лижах, бо снігу майже не було. Колись так, коли ще були справжні зими.

— Тепер у Рожнику, Полхограйцях або вночі на Шмарній горі я займаюся чимось середнім між бігом і ходьбою.

Вона була вдягнена в обтислий зелений пуловер, і Тарас примушував себе не витріщатися на два горбики під ним. І коли його погляд таки звертав туди, він щоразу нагадував собі, що він старший на двадцять років, і думав також, що ані Міхелич, ані Прелц не мали з цим жодних клопотів. Йому хотілося вірити, що він кращий за них, але що, коли справа була просто у нагоді? Що, коли він просто не народився переможцем і не мав їхнього нахабства? Що, коли йшлося про мораль із запашком? Скільки любовних пригод міг мати інспектор-криміналіст, якби докладав зусиль? Якими були його шанси у порівнянні з лікарем-хірургом — викладачем у медичному університеті? З директором найбільшої фармацевтичної компанії в країні? Настільки малими, що думка про те, як вона скидає вузький зелений пуловер, розстібає заради нього бюстгальтер... здалася такою леткою і такою нереальною, що стала безпечною. Пиво, звичайно, допомогло б поставитися до цього безтурботніше, про це Тарас пам’ятав, і на мить задумався, чи Тіна часом замовила пиво не з подібної причини.

— Це було так по-дитячому.

— Що?

Вона потупила погляд, ніби їй було соромно зізнатися.

— Оте... Розчарування, що вбивця — звичайний божевільний, і всякі такі дитячі дурниці... Що я не міс Марпл... Коли ми повернулися від дружини Хлеба, я... отямилася.

Дівчина подивилась на нього.

— Ти ж знаєш... Що тут не кримінальний роман, що це не фільм, що мертві — це не просто трупи.

— А я думав, що тебе протверезив вигляд обличчя Хлеба.

Тіна задумалась, а тоді похитала головою.

— Ні. Правда. Було неприємно, особливо для шлунка, але... не знаю... У дружини мені було гірше. Я не хотіла б такого зазнати знову.

— А хто хотів би?

Дівчина піднесла склянку і зробила довгий ковток. Тарас випив свою кока-колу. Труднощі абстиненції в тому, що не існує жодного адекватного замінника алкоголю. Особливо тоді, коли в наявності нема безалкогольного пива, яке має хоча б той самий вигляд і об’єм.

Вона пролила пиво на гольф.

— О, чи я раптом не спʼяніла?

Дівчина серветкою промокнула три краплини на одязі.

— До того ж, новий труп в озері повернув тебе в «СSI»[32].

Коли вона натягнула гольф, вигляд став іще кращим. На мить йому подумалося, чи вона не зробила це навмисне. Хоча б трішечки навмисне.

— А ти можеш дивитися ті серіали?

Тарас кивнув головою.

— Після стількох років і справ?

— Я не дивлюся їх із професійної точки зору. Я дивлюся на стосунки між людьми, а форма... Форма — це просто форма. Фільм може бути поліцейський, медичний, будь-який. Все одно кінець завжди однаковий — герої наприкінці одружуються або ні.

Тарас розповів їй анекдот про бабцю, яку онук застав о першій ночі за переглядом порнофільмів...

Крім того, останнім часом він дивився по телевізору лише спорт — Лігу чемпіонів, теніс у Парижі й Вімблдоні, Тур де Франс... Інформаційних передач він уже давно не переглядав, а фільми — тільки на DVD.

Іще один ковток. Вона долила пива у склянку. У пляшці залишилося заледве на палець.

— Тарасе, чому ти пішов працювати у поліцію?

— Пішли справжні запитання?

Він засміявся. Дівчина не піддалася.

— Так.

— Чому я пішов працювати у поліцію?

Він підніс склянку, начебто для того, щоб подивитися, чи в ній щось залишилось, а оскільки вона була порожньою, поставив її назад на місце.

— Це довга і нудна історія.

— Я люблю довгі й нудні історії, — сказала Тіна і відкинулася в кріслі. — Звичайно, якщо ти не проти розповісти. Цвілак мене попередив, що ти можеш не захотіти.

Тарас озирнувся у пошуках офіціанта — той висів за своєю стійкою і робив вигляд, що нікого не бачить.

— Ні, не любиш. Нудних історій ніхто не любить, тому фільми і детективи такі, які є. Бо...

Він показав на майже порожню пляшку, і Тіна кивнула. Тарас помахав офіціантові і підняв палець — мовляв, по­втори. Офіціант приніс нове пиво і забрав порожню пляшку.

— А я... я буду каву, — попросив Тарас.

— Кава тобі не шкодить? — запитала співрозмовниця.

— Ні, але я й не пʼю багато кави. Дві на день.

Тарас зачекав, коли офіціант принесе його третю каву цього дня. Дівчина терпляче стежила за тим, як подали замовлення і як Тарас переставив горнятко з підставки на стіл.

— Я не про це питала, Тарасе, але гаразд... Отож?

— Бо злочинці зазвичай тупі як валянок. У серіалах, які ти дивилася, справу розслідують слідчі, звихнені на психології. І в книжках також. А це неправда. Нема геніальних злочинців, це здебільшого звичайні кретини... Ти знаєш, як ми знаходимо більшість грабіжників?

Дівчина стенула плечима.

— Зазвичай ми знаходимо грабіжника, бо він на місці злочину забуває плоскогубці чи лом, забуває інструмент, який використовував для злому. Завжди або майже завжди. Або під час грабунку запалює цигарку і залишає її там. Якщо я втрачу роботу, я подамся в кримінал, збиратиму недопалки і залишатиму їх на місцях пограбувань. А ще буває, вони п’ють пляшку пива і лишають її там.

Якби він у цей момент пив пиво, це могло б стати виправданням.

— Ти гарна жінка, — мовив Тарас. — І мушу визнати, хоча й не радо, що Дрварич раз у житті виявився правим.

— Я пʼю пиво не для того, щоб з тобою переспати, Тарасе.

— А навіщо?

— Бо мені подобається смак.

Вони розсміялись, а Тарас намагався розібратися в своїх почуттях — її відповідь викликала жаль чи полегшення?

32

«CSI: Місце злочину» — серіал.