Озеро

— Забирайся назад, бо зараз поїдемо у відділок, — сказав він одному з таких і помахав перед ними значком кримінальної поліції.

— Тарасе... — сказала Аленка, стиснувши зуби, коли вони їхали на підйомнику на вершину Вітранца. — Ти мусиш так поводитися? Ти мусив...

Так, мусив, і йому навіть полегшало.

— Це через те, що ти ще ніколи не бував на справжньому гірськолижному курорті, — постійно повторювала йому Аленка, і, коли в її життя повернувся батько, вона постійно обіцяла чоловікові закордонний курорт, а він, щоб зробити приємне дружині, вдавав, ніби його це страшенно цікавить, а тоді робив усе можливе, аби вони нікуди не поїхали. А тепер, коли він стояв перед автом і пакував лижі, йому здавалося, що він вичерпав усі можливості. Може, буде не так і зле, переконував він себе; шість і три чверті мільярдів людей на цій планеті не мають змоги дозволити собі поїхати на лижі... Якби ж вони їхали самі, а не з Балажичами. Що він там робитиме з двома товстунами, які щовечора втомлюватимуть його чмаканням і розмовами про їжу та вино? І він муситиме у шістсот шістдесяте пояснювати, чому він не пʼє. «А може, все ж таки одну чарочку?»

Тарас перевірив спорядження: окрім альпійських лиж, була ще пара бігових, лижні черевики, і вже коли він збирався закрити багажник, у дверях з’явилася Аленка з телефоном у руці.

— Дзвонить Брайц? — питав її погляд.

— Що там у тебе? — запитав Брайц, який припускав, що телефони, якими б вони не були і які б додатки вони не використовували, але запаху на віддалі ще не вміли передавати.

— Кажи.

Через дві години рибалка нервово поглядав на годинник на руці, на який мусив світити ліхтариком. Стрілки і циферблат були флуоресцентними і світились би, коли б на них падало хоч трохи світла, яке туман не пропускав. Він присвітив запальничкою і мимоволі забурмотів. «Іще десять хвилин», — сказав собі, з надією і розчаруванням водночас. Іще десять хвилин, а тоді він мусить забиратися звідси, відвезти човен на берег, поставити машину в гараж і піти по справах, ніби нічної виправи й не було. «Чорт, сьогодні буду заморений, — подумав він, — і, певно, ні за що». Все одно на фермі взимку нічого робити. І відразу себе поправив, ніби його запекла совість. Завжди є що робити. «Робота знайдеться, просто треба робити», — повторив він уголос.

Відколи він закинув у воду вудку, поплавок не ворухнувся. Озеро здавалося мертвим.

Нічого. Десять хвилин минуло — як кожен рибалка, він хотів зачекати ще десять і подивився на небо, яке з чорного ставало сірим. Зітхнув, узявся за вудку і двічі рвучко смикнув, а тоді відпустив. Звичайно, він знав, що це не рекомендовано, бо гачок міг зачепитися за гілку, стовбур або щось інше, що там лежало, але тепер було байдуже. Він сплюнув у воду і став накручувати волосінь. Вона лише двічі чи тричі обвилася довкола шпульки, а тоді рвонулась так сильно, що човен аж шарпнувся. «Ну от, тепер іще й ця застрягла, — сказав чоловік, коли волосінь несподівано натягнулась. — А що, коли це...»

Його охопило гарячкове очікування. Якщо волосінь лишиться непорушною, то, значить, гачок зачепився за гілку якогось стовбура, який лежить там уже століття. А якщо це... Він потягнув сильніше, та все ж обережно, щоб волосінь не порвалася. Вона ще сильніше натягнулась, і він уже хотів попустити, вилаятись і відкласти справу, обдумати все, спробувати ще раз і, якщо нічого не зміниться, добути ніж, відрізати її й забратися додому, але те, за що зачепився гачок, ворухнулося, волосінь попустилася на кілька сантиметрів, які він швидко намотав на котушку. Він знову потягнув, знову волосінь послабилася, він знову швидко намотав і з розчаруванням зрозумів, що те, що було на шнурку, — не риба. Риба впиралась би, а те, що висіло на гачку, було важким і намертво прибитим до дна озера — три дзвіниці під поверхнею води, а тепер поволі піднімалося до нього. Бог знає, що це. Люди викидають у воду все що завгодно.

Чоловік перехилився через край човна. «Вже час тобі показатися», — сказав він і про всяк випадок поклав поруч на дошку ще сіті. Може, це все ж таки старий задиханий сом, якому він скоротить муки. На тарілку не піде, буде трофей. А тоді водою пішли хвилі, піднялися три пухирі, тріснули і сягнули його носа. «Фе! — хотілося йому крикнути, коли він вдихнув сморід гнилизни. — Якась дохлятина...»

Він іще більше нахилився над водою, взявся за волосінь і востаннє смикнув її на себе — він уже добрався до шнура зі свинцевими доважками. За тридцять сантиметрів під ним висіло щось важке. Він підтягнув шнур до себе і закричав з жаху.

З води на нього дивився диявол, покритий зеленими водоростями, під якими проглядалася біла, як вапно, шкіра; він дивився одним широко розплющеним оком, а в другому, порожньому, стримів гачок, великий одинарний гачок для сома, гачок, на якому й дотепер було насаджено курячі серця й печінку, і здавалося, ніби вони вилізли з голови того монстра.

Рибалка відхилився назад, гепнув на дно човна, човен хитнувся, вудка впала у воду, і коли він за кілька хвилин, які пролежав на мокрому дні, наважився виглянути за край, ніде не було ні голови, ні того, що було під нею, ні його вудки. Він наче навіжений завеслував до берега, вискочив з човна, не витягуючи його з води, і, минувши автомобіль, промчав усю дорогу додому.

Розділ 32

Через чотири години Ґолоб мусив визнати поразку. На великому зеленому військовому полотні, перед яким він сидів навпочіпки, було поскладано численні кістки, і як він їх не обертав і не вивчав, серед них не було жодної, яка могла б належати дитині, немовляті. А земля, звідки їх було викопано, не давала сподівань на те, що вони збереглися. Суха, піщана, добре аерована. Він підвівся і кивнув Брайцові, котрий вперше за весь той час з’явився на цвинтарі, — до нього кілька разів навідувався Остерць.

— Як нема, то нема, — сказав Брайц. — Чого нема, того нема.

Він видобув з кишені мобільник і набрав номер.

— Мішн комплітид, на жаль, безуспішно. Дати тобі Ґолоба? — і простягнув телефон експертові.

— Нічого не вийде, Тарасе. Коли щось у тих могилах і було, то вже нема. Нічого не залишилося.

— Запитай, чи нам їхати в Средню Вас, чи вона відміняється? Або я сам...

Брайц мало не вихопив мобільник з рук Ґолоба і повторив запитання.

— Так, але...

Брайц закотив очі і попрощався.

— Тарас усе-таки хоче, щоб ми подивилися могилу в Средній Васі. Цілий день намарно...

Брайц лайнувся і рушив до авта. Ґолоб збентежено дивився йому вслід, а потім глянув на робітників біля могили.

— І що тепер? — запитав екскаваторник. — Закопуємо назад?

— Так, мабуть...

Один із копачів узяв плахту з кістками, склав докупи чотири кути і витрусив вміст у розриту яму. Екскаваторник увімкнув двигун і металевим ковшем зачерпнув землю. Ґолоб із незрозумілими відчуттями рушив услід за Брайцом і Остерцем до автівки.

— Якщо мусиш, то мусиш, — сказала вона, сівши на заднє сидіння «ауді Q5».

— Мушу, — відповів Тарас, — і мені здається, що не дуже порядно... — він не встиг договорити, як Аленка захряснула дверцята.

Тарас махав услід машині Балажичів, поки та не зникла з вулиці. Дружина, правда, не махала йому у відповідь, і Тарас подумав, що вони вперше від народження дітей проведуть нарізно більше, ніж два-три дні. Він дістав з авта всі свої речі, залишив лише те, що потрібно для бігу на лижах, тоді витягнув з кишені телефон і наклацав номер.

— Що тобі треба, Тарасе, сьогодні п’ятниця, — почулось у динаміку.

— В Бохині виплив іще один труп, тож я подумав, може, тобі буде цікаво.

— Ти ж знаєш, що я вже не виїжджаю на місце події, — сказав Цвілак.

— А якщо зробиш це востаннє, перед тим як вийдеш на пенсію?

У відповідь тиша.

— Я їду туди у товаристві однієї панянки, і нам потрібна нянька, яка буде наглядати за юною леді, якщо та не встоїть перед моїми чарами.

Ще кілька секунд він мусив почекати, поки отримав відповідь.