Озеро

Через десять хвилин перед ними стояли два горнятка кави — цього разу Остерць погодився на каву, — а перед Брайцом іще й чарочка.

— Я не пʼю, — сказала директорка, — але знаю, що на цвинтарі без цього не обійтися.

Ґолоб розклав складаний рибальський стілець на три ніжки, який завжди возив із собою, вмостився на ньому і дав знак чоловікові на маленькому екскаваторі починати. Гробар увімкнув двигун, і великий металевий ківш зарився зубцями в землю.

— Скількох людей поховано в цих двох могилах? — запитав судовий експерт робітника, який стояв поруч, спершись на лопату і чекаючи, поки екскаватор зробить свою роботу.

— Не знаю. Може, з двадцять. Але свіжаків там нема. Останнього поховали, коли мене тута ше не було.

— Ховали у звичайних деревʼяних трунах?

— В наші, тутешні.

— Труни, напевно, вже струхлявіли?

— Не переживай, та тирса, з якої в нас робляться труни, вже давно розсипалася.

Ґолоб повернувся до машини, яка нагортала землю за метр від нього. В могилі поки ще не було видно кісток. Звичайно, він не чекав, що в нього будуть цілі скелети, але це йому й не було потрібно. Достатньо буде й невеличкої дитячої кісточки. Він усміхнувся. Це було набагато краще, аніж лекції в університеті.

До кабінету ввійшов поліцейський у формі, окинув оком людей за столом і пляшку на ньому.

— Я шукаю двох криміналістів із Любляни, — сказав він.

— Це ми, — озвався Брайц, тримаючи склянку. — Як справи?

— Мене послав командир. Ви, здається, тут у справі жінки, яку витягнули з озера.

— З річки, яка витікає з озера, — уточнив Остерць.

— Так, з річки. Тут якраз повідомили, що в озері знайшли ще одного.

— Якого одного? — витріщився Брайц.

— Іще одне тіло.

Остерць і Брайц перезирнулися. Тоді Брайц поволі підняв чарку, наче цокаючись із невидимим іменинником, поволі випив, поставив її на стіл і став шукати телефон у кишені куртки.

— От чорт, Тарас зрадіє. Накрився його Бад-Кляйнкірхгайм.

Правильно, гладенько, без пауз між «кляйн» і «кірхгайм».

Розділ 31

Ніч стояла темна, туманна — саме така, якої він потребував. Він устав о четвертій, переступив поріг будинку, і йому навіть не треба було підводити голову вгору, аби пересвідчитися, що на небі ані зірки. Мряка, яка висіла в повітрі, вже за мить зволожила його густу бороду.

Чоловік повернувся у будинок, взяв свій старий наплічник зі світло-сірої тканини, яка колись була зеленою, рибальську вудку, сітку-сачок, підійшов до прибудови, яку використовував як гараж, сів у «ладу ниву» без номерів, яких і не було потрібно, аби їздити по селу чи переїхатися до Воґара, і постарався якомога безшумніше і непомітніше добратися до озера. Не настільки тихо, щоб не розбудити кількох собак, але вони гавкають навіть тоді, коли вітер трохи сильніше загуде між голими гілляками. Він міг піти й пішки, але для того, щó він збирався робити, коли все піде за планом, йому була потрібна машина. Бо якщо все вдасться, то він у ранковій темряві повернеться назад, а в багажнику лежатиме один із тих велетенських сомів, які, на його переконання, водяться на дні Фужинської затоки. Найбільший із тих, яких коли-небудь виловили звідси і аж до Радовлиці.

«То що, кажете, соми не водяться в Бохинському озері? — бурмотів чоловік собі у бороду, коли повертав на шлях, який вів до берега. — А оце що, га?»

Він махнув рукою, буцімто відгортає рядно, під яким лежить рибина, в порівнянні з якою покійний гігантський сом Макс, якого з озера Блед витягнув якийсь австрієць, мав вигляд нещасного недоноска. «То якщо їх нема, що це за мордочка? А вусики? Отож-бо!»

Вони не водяться, бо ніхто навіть не пробував потурбувати їх у найглибшому місці озера, у Фужинській затоці, бо там ніхто не рибалив так, як от нині збирається він. Гачком, який він збирається опустити на дно озера, ще ніхто не рибалив, навіть він сам. Тим більше в час заборони рибальства, коли тварини стають необережними.

Він був не лише рибалкою, як і всі, кого він знав — сусіди і приятелі, він був іще й мисливцем, з вісімнадцяти років. А в двадцять уже мав свою рушницю, він її має й досі, комбінована чеська збройовка, до якої він пізніше доладнав бінокль Swarowski. Вона заводила трохи наліво, ну, що поробиш, він купив користовану і спершу пробував її направити, але, що б він не робив, як би не крутив ту чи іншу деталь, вона, зараза така, й далі забирала вліво. Згодом він призвичаївся, притерся і вже не мав із тим клопотів. Він був мисливцем і тому не боявся вночі сам ходити лугами. Та сьогодні, відв’язавши у цьому тумані човна і сівши у нього, занурюючи весла у воду, непокоївся. Вода була чорнюща, мов чорнило, і йому здалося, ніби удари весел відлунють на кілометри довкола. Може, його мучило те, що він збирається браконьєрити, подумав він і заглушив сумніви, ковтнувши з фляги. «Чорт, треба ж людині мати якусь радість у цьому житті», — його пронизало від думки про те, що він шепоче, хоча в цьому не було жодної потреби. Найближча жива душа лежала в ліжку за півкілометра звідти.

За сто метрів від берега він підняв весла.

«Це має бути тут», — мовив він собі в бороду і зазирнув через край човна. Можливо, тому, що знав, що опинився над найглибшою ділянкою озера, вода здалася на відтінок темнішою. Скільки дзвіниць церкви св. Івана Хрестителя тут би помістилося? Яка ж вона заввишки? Цікаво, він стільки років живе поруч, як і всі, він знає, що ця давня церква славиться особливими фресками, на яких намальовано два білі чорти, зубаті ангели і загадковий чоловік із молотом, але не знає, скільки метрів має дзвіниця. П’ятнадцять? Якщо так, то, щоб досягнути дна під човном, знадобилось би не менше трьох.

Чоловік розв’язав наплічник, витягнув пластифікований папір, розгорнув його, розклав на дошці поруч наживку — три курячі серця й одну печінку. Потім розмотав вудилище і на корморанівський гачок (євро за штуку!) насадив курячу приманку, тоді дуже легенько заніс вудку над водою, промовляючи молитву, що її сам склав для рибальських потреб: «Ангеле, хоронителю мій, ти все біля мене стій, будь ми нині до помочи, пішли рибу цеї ночи! Дуже щиро тя прошу, дай ми рибку, хоч малу».

Або не малу, подумав він, закидаючи наживку у воду. «Амінь!»

Гачок із наживкою нечутно зник у темряві. З котушки повільно, але рівномірно розмотувалася світла нейлонова волосінь, завтовшки шість десятих міліметра, яка закінчувалася ще товстішим плетеним шнуром. Він знав, що міцність такого товстого шнура не дуже-то й важлива, що волосінь порветься швидше, ніж шнур, але взяв шнур не з огляду на міцність, а через сомові зуби.

«Ну ж бо, сомику... — шепотів він, поки наживка опускалася на дно, — побачимо, наскільки міцні твої зубки».

Через хвилину волосінь завмерла, шпулька перестала крутитися. Він затягнув фіксатор, поклав вудку у човен і витягнув із наплічника канапку — свій сніданок.

Тоді добув з кишені цигарки, висунув одну з пачки і запалив. Глибоко вдихнув дим. Повинна ж людина мати якусь втіху. Чоловік став чекати.

Наскільки Тарас любив біг на лижах, настільки не любив гірського лижництва. Він не мав нічого проти катання як такого, ковзання по засніжених крутих трасах, хоча й не добре володів техніками спуску. Він опанував основи лижного бігу, а той, хто навчився балансувати на двох сірниках, зуміє втриматися на поворотах і на широких лижвах, хоча матиме такий собі вигляд. Його дратувало все інше — черги перед підйомниками в Кранській Горі, куди він возив Аню і Мойцу, люди, які стояли в тих чергах. Коли дівчата подорослішали настільки, що про них на трасах могла подбати Аленка, яка, зрештою, мала сертифікат лижного інструктора, він став залишати доньок з дружиною, і ті три години, поки їм хотілося кататись на спусках, бігав на лижах по трасах у долині.

І не тільки тому, що вони в такий спосіб економили на одному квитку, а й тому, що йому не треба було витягувати з кишені поліцейське посвідчення, як тоді, коли перед ними спробували без черги пройти нахабні підлітки, які на зауваження лише розсміялися.