Озеро

— Дай мені півгодинки на збори. А про що йдеться?

Тарас розповів усе, що знав, і, попрощавшись із Цвілаком і знайшовши у телефоні номер Тіни, раптом подумав про те, що заповідається на цілу вечірку. Ідіотська думка.

Стара Фужина не мала свого цвинтаря. Це село входить до парафії в Средній Васі, над якою стрімко здіймається церква святого Мартина, довкола церкви розкинулося кладовище. Завдяки своєму розташуванню церква видається більшою, аніж є насправді. Вже з першого погляду стає зрозуміло, що тутешній цвинтар відрізняється від цвинтаря в Єсеницях. Гарно впорядковані католицькі могили з кам’яними надгробками чи деревʼяними хрестами, засаджені квітами. Біля огорожі вниз на село дивиться камʼяний обеліск, поставлений у памʼять воїнів великої армії, на обеліску викарбувані імена і дати народження полеглих у Першій світовій війні.

— Похорон, чи що, — зауважив Остерць, коли вони стрімким узвозом поміж будинками наближалися до церкви. Вгору по дорозі піднімалося стільки людей, що поліцейське авто рухалося дуже поволі.

— Щось вони геть неприязні, — сказав Брайц.

Поліцейські зупинилися перед маленькою стоянкою на терасі праворуч від вʼїзду. Перед вʼїздом стояв екскаватор, схожий на той, що був у Єсеницях.

Далі він проїхати не міг, бо проїзд загороджував наспіх поставлений деревʼяний шлагбаум.

Ґолоб опустив вікно і звернувся до чоловіків, які стояли біля шлагбаума.

— Ви не могли б це забрати, будь ласка?

Чоловіки нічого не відповіли, але їхні погляди заблищали гнівом.

— Ми з поліції... — знову спробував Ґолоб з таким самим ефектом.

Брайц відчинив дверцята і вийшов.

— Що таке? — закричав він. — Ви що, глухі? Ми приїхали офіційно, і хто нам завадить, тому кришка.

Чоловіки довкола напоперек поставленого шлагбаума переглянулися. Один із них ступив до Брайца. Йому було приблизно сорок років, він був одягнений у зелену мисливську куртку і мав на голові відповідний капелюх.

— Ви не будете рити на нашому цвинтарі, навіть якщо ви сто разів з поліції.

Брайцові чоловік видався знайомим, проте він не міг згадати, звідки.

— А ви хто?

— Ви добре знаєте, хто я.

Тоді Брайца осяйнуло. За день до того вони розмовляли по телефону. Хоча слово «розмовляли» занадто гарне для того, щоб описати їхнє спілкування.

— Добрий день, — привітався Брайц тоді. — Я хочу поговорити з паном Янезом Балохом.

На другому кінці телефону — тиша.

— Я з поліції, і я хочу поговорити з ним, тобто з вами, якщо це ви...

— Про що ви хочете поговорити зі мною? — недовірливо озвався голос на тому боці.

— Про смерть вашої сестри Діани Балох...

— Я не буду з вами про це говорити.

— Послухайте, — спробував Брайц, — я хочу лише...

У відповідь пролунали короткі гудки.

— Я не дозволю чіпати свою сестру! — вигукував чоловік, і на його крик натовп, що простував до церкви, оточив їх.

— Вандали!

— Я хотів про це поговорити з вами, — знов обізвався Брайц. — Якби ви погодилися на аналіз ДНК...

— Я нічо тобі не дам! — кричав чоловік. — Ніякого аналізу не получиш!

Брайц витягнув з кишені поліцейське посвідчення і розлючено вимахував ним.

— Бачиш це? — репетував він, та відразу ж відсмикнув руку, бо чоловік у мисливській куртці плюнув на документ. Плювок поцілив у куртку Брайца.

— Придурок! — закричав Брайц і рушив на Балоха.

Натовп принишкнув, вагаючись, чи підтримати односельця, чи ще зачекати. Все ж таки це була поліція, хоча й не у формі, та плюватися...

— Стійте, стійте! — загукав Ґолоб і, піднявши вгору обидві руки, заступив Брайца. — Можливо, ви маєте рацію. Може, це неправильно — копати ями на такому гарному цвинтарі.

Всі вичікувально дивилися на експерта. Ґолоб обернувся до колеги і паперовою хустинкою витер слину з куртки.

— Ми вже якось обійдемося без ексгумації. Не треба сварок.

Ґолоб підійшов до дверцят водія і моргнув Брайцові, сідай, мовляв, у машину. Брайц роззирнувся, заглянув у ворожі очі і вголос промовив: «І що я тут загубив...»

— Що за прикол, Ґолобе? — запитав він, та експерт не відповів — він саме намагався ватною паличкою засунути паперову хустинку у маленьку пробірку.

До готелю «Озеро» у Рибчевому Лазі Тарас, Тіна і Цвілак прибули пополудні, коли сонце вже сховалося за Воґелем і температура впала до нуля. Вони припаркувалися на стоянці, на якій було більше машин, аніж під час їхнього першого візиту, і яка була повністю, аж до асфальту очищена від снігу. На паркінгу стояла автівка Ґолобової групи зі знаками Національної лабораторії судової експертизи. Тарас знайшов експерта у готельному буфеті; той був у товаристві двох колег — Долеса і незнайомого чоловіка. Тарас глянув на годинник — четверта. Зараз він мав проїжджати Беляк, що за годину їзди до Кляйнкірхгайма, якщо вірити Мішлену. Тарас відчув полегшення.

Цвілак і Тіна відразу знайшли спільну мову. Тіна була чарівна, чемно відповідала на запитання Цвілака, які дуже нагадували Тарасові запитання при їхній першій зустрічі, потім розпитувала патологоанатома про початок його роботи і вислухала ту саму історію, що й Тарас, просто вона її почула на десять років раніше, ніж він свого часу, а тоді завела мову про Мільчинського, Цвілакового наставника і героя словенської патологоанатомії. Тіна згадала дві його відомі праці й запитала думку Цвілака про речі, про які Тарас уперше почув, аж старий десь там при повороті на Трієст схвально покивав головою у бік водійського сидіння, а вголос сказав: «Добру помічницю ти собі зладував, Тарасе».

Коли вони минали Радовлицю, Цвілак уже спав, і Тарас у дзеркалі заднього огляду побачив, як Тіна всміхнулася й підморгнула йому. Він і сам не знав чому, та йому здалося, наче вона щойно склала іспит.

— Сьогодні вже нічого не вийде, — почав замість привітання Ґолоб. –Клапан на одному з циліндрів пошкоджено. Завтра вранці мають привезти новий, і аквалангісти знову зможуть працювати. Але буде нелегко, бо... Цей пан тобі розповість.

Ґолоб показав на чоловіка з густою сивою бородою, який скорботно сидів неподалік. Він був одягнений у мисливську куртку, під якою виднівся товстий сірий пуловер, у бриджі, товсті шкарпетки і високі чоботи. З кишені куртки стирчали чи то шапка, чи то рукавиці кольору пуловера. Тарас підійшов до столу і подав руку. Від чоловіка долинала суміш ароматів, з яких запах хліва був найприйнятнішим.

— Штефе, — представився той. — Мене звати Антон, але всі мене кличуть Тона.

Тіна теж подала йому руку, яку він, як і Тарасову, потиснув без особливої радості.

Тарас розглянувся довкола і показав жестом на вільний стіл у найвіддаленішому кутку.

— Ходімо туди.

Усі сіли, Тарас рішучим помахом руки зупинив офіціанта, який, було, рушив до їхнього столу. Інспектор витягнув з кишені записник і ручку.

— Отож, Тоно, розкажіть, що сталося.

Чоловік відкашлявся, і схоже було, що його хвилювання зростає.

— Ну, бло так... Я був на озрі. Я хтів перевірити вудки, і...

Він замовк і з обережністю глянув на Тараса.

— Хоча зараз не можна рибалити, — підказав йому інспектор.

Чоловік від тривоги став затинатися...

— Ну, я вийхав на сома, соми тут і так не водьця, так кажуть...

Він зупинився, занепокоєно розглядаючи скатертину на столі і чекаючи, що Тарас його врятує або погубить. Тарас вирішив іще кілька хвилин посмажити його на повільному вогні у тиші.

— Це порушення, — зрештою заговорив інспектор, ніби не почувши тієї останньої репліки про сомів, — однак ми з колегою і колегами, — Тарас показав на стіл, де сиділа група Ґолоба, до якої доєднався Цвілак, — не полюємо на порушників. Ми тут через іншу справу, і, якщо ви докладете зусиль і нам допоможете, ми забудемо про те, що ви робили на озері.

Чоловік з полегшенням зітхнув.

— Ну, я міг і не повідомти, — мовив він уже сміливіше, щоб сподобатися Тарасові.

— Тоді це вважалось би злочином, а не порушенням. А про злочини ми пам’ятаємо.