Озеро

— Є смак, є поганий смак, а є лижний костюм, — сказав він якось Аленці і не зраджував своїй уже добряче пошарпаній чорно-сірій куртці з гортексу.

Тарас зачинив дверцята, та не досить швидко, аби, коли повернеться за кермо, сісти на сухе сидіння.

Він натягнув на голову капюшон і заглянув у поліцейський автомобіль. Там було порожньо.

Розділ 3

У машині не було нікого, в усякому разі, спереду. Здивований чоловік уже збирався обійти автомобіль, та в цей момент з темряви заднього сидіння почулося собаче дзявкання. Заглянувши через шибку, Тарас розгледів дівчину, яка тримала на руках собаку. Він постукав у вікно і відчинив дверцята. Дівчина забилась у куток, наче ховалася, песик на її руках (такий смішний, аж Тарас, який любив не лише собак, а й більшість тварин, усміхнувся) іще раз дзявкнув, але лагідно, наче вітаючись, наче кажучи своєю псячою мовою: «Привіт, жахлива погода, правда?» Його голова зовсім не пасувала до тіла, а весь вигляд — до обличчя дівчини, яка сиділа у напівтемряві і — Тарас добре бачив — уся тремтіла, ніби геть замерзла, хоча в машині було гаряче.

— Добрий вечір. Вибачте, авто заблокувало проїзд... Де поліцейські?

Дівчина пересунулась, і Тарас краще її роздивився. Молода, приблизно двадцять п’ять, подумав інспектор. Вона не скидалася на автостопницю, яку в заметіль підібрали на дорозі добрі поліцейські.

Дівчина кудись тицьнула пальцем.

— Біля річки.

Замовкла і знову забилась у кут автомобіля. Пес дивився м’яким поглядом, махав хвостом, намагався видертися з рук і побігти за ним. Такого смішного Тарас іще в житті не бачив, і коли істота чи то із завеликою головою, чи то із закороткими лапами борсалася в руках дівчини, він ледве стримував сміх.

Тарас видобув з кишені гаманець і показав дівчині посвідчення — шкіряна оправа і значок у вигляді зірки зі стилізованим словенським гербом: море у підніжжі і гора Триглав, бічні схили якої спускаються донизу у вигляді терезів. Дівчина глянула на значок, тоді на чоловіка, погладила по голові пса.

— Я теж поліцейський. Я тут зовсім випадково, але поліцейський.

Вона мовила:

— Там хтось у річці. Я побачила, коли пес шукав м’ячик. Я кинула м’ячик, він побіг шукати, а тоді загавкав...

Тарас кивнув головою, і дівчина замовкла.

— Ви сказали, що там хтось у річці. Мертвий?

Дівчина підтвердила.

— І поліція залишила вас саму?

— Так.

— Я піду подивлюся і пришлю одного поліцейського назад, гаразд?

— Якщо можна, — сказала дівчина і видушила щось схоже на усмішку.

Тарас зачинив дверцята і глянув униз на короткий насип. З нього у темряву вели сліди, багато слідів, і людських, і собачих. За двадцять метрів нижче між гілками кущів блимало світло двох ліхтариків. Тарас зітхнув і ступив у сніг.

Коли інспектор дістався до кущів, сніг добрався до його шкарпеток. Правду кажучи, волога в черевиках не дуже йому докучала — життя навчило зносити й не такі труднощі.

Тарас відгорнув гілля, і його відразу ж засліпив ліхтарик. Чоловік закрив його долонею, а другою рукою підняв угору службове посвідчення. Сніп світла перемістився на документ, а тоді опустився до землі.

— Добрий вечір, — озвався перший голос — молодшого поліцейського. — Ми й не сподівалися, що ви так швидко доберетесь. Нас попередили, що треба буде зачекати, бо Бледський перевал закритий — там перекинувся автобус, і в трьох інших районах теж хаос.

Перед Тарасом стояв стажист — одна зірочка на плечі. Це означало, що він іще не був навіть рядовим. Кандидат на поліцейського, чи як це тепер називається. Нашивок іншого, який стояв позаду, Тарас у темряві не бачив, але сподівався, що у нього зірочок більше. Вони ж не послали на виклик двох студентів?

— Дозволь? — мовив Тарас і, не чекаючи дозволу, взяв із рук молодого поліцейського ліхтарик і посвітив на другого колегу; той нервово кліпнув, засліплений на мить жовтим променем. Світло, зісковзнувши з обличчя, перемістилося на еполети. Тарас не вірив очам — двоє стажистів.

— Як це так? Вас тепер що, самих відпускають на виклик?

Хлопці перед ним збентежилися, той, що стояв у темряві, став щось бурмотіти, Тарас його перебив. Вони ж ні в чому не винні.

— Розкажіть, що тут діється?

— Ми подзвонили в поліцію Єсениць, щоб сюди прислали криміналіста з групою, і нам сказали, що приїде хтось із Краня. Це не ви?

— Ні, я криміналіст без групи, який їде з однієї вечірки на іншу і не зміг проїхати, бо ваша машина стоїть посеред дороги, а в машині сидить дівчина з собакою. Мене ніхто не викликав, я тут цілком випадково.

— Тобто ви не з Краня? — перепитав поліцейський.

— Давайте домовимося про дещо, гаразд? — сказав Тарас. — Я буду ставити запитання, а ви відповідати, добре?

Хлопці замовкли і виструнчилися перед ним, як двійко школяриків перед учителем. Якщо розібратися, то так це й було насправді.

— Отож іще раз, що тут відбувається?

— Подивіться самі, пане інспекторе, — стажист підніс ліхтарик і посвітив кудись у темряву. Тарас ступив два кроки до хлопця і зазирнув йому за спину. В обличчя дмухнув вітер, що його здіймала річкова течія. Тарас стежив за світлом ліхтарика. З криги, якою скувало береги річки, стриміло щось біле і гладеньке, наче мармурове. Тарас підійшов, присів і сам посвітив.

З води стирчала рука від ліктя, під прямим кутом, зігнута у зап’ястку, зі скрученими пальцями. Вона була худою і тонкою, і Тарас спершу злякався, чи не дитяча, та із залишків лаку на нігтях зробив висновок, що йдеться про жінку. Що було з рештою тіла, Тарас не бачив, бо крига, скувавши руку, закривала огляд. Інспектор підвівся і обернувся до поліцейських.

— Нехай хтось із вас піде до автомобіля і віджене його з дороги, бо ще доведеться витягувати когось із рівчака, а також пригляне за свідком.

— Я піду, — сказав той, з ліхтариком; ствердно кивнувши, коли Тарас наказав ступати в залишені сліди, він із полегшенням зник, перш ніж напарник устиг запротестувати.

— Тепер берімося до справи, — сказав інспектор і спробував усміхнутися тому стажистові, що залишився, замість того, аби подбати про дівчину, що, безсумнівно, той зробив би охочіше.

Тарас знову присів, сперся на руку і спробував відсунути більші шматки криги, які заважали дивитись униз. Лід був тонкий, справа просувалася. Тарас мусив двічі спинитись і погріти руки, в які заходили зашпори, перш ніж у густій темряві показалося голе тіло. Воно лежало горизонтально, ноги вільно рухалися в ритмі течії, рука зачепилася за гілку, плечі були під рукою. Голова, напевно, звісилась униз, бо її не було видно.

— Це потопельник чи потопельниця, пане?

Тарас не відповів.

— Ми не хотіли витягати тіло, бо не знали...

Молодший поліцейський замовк.

— Що ви не знали?

Тарас нахилився над водою і торкнувся зап’ястка. Холодний і твердий, мов камінь, мов крига. Вона не щойно впала у воду.

— Ми не знали, чи можна. Тобто чи можна рухати. Бо якщо вона тут втопилася чи сталося щось інше, це місце...

Тарас потягнув за руку, і гілки, які обплітали тіло, піднялися над водою, не відпускаючи здобичі.

— Вона втопилася не тут. Тут завглибшки з метр. Крім того, я сумніваюся, що вона втопилася. Ти знаєш багатьох дівчат, які пішли б купатися голяка, коли на вулиці мінус п’ять? І я б на вашому місці не чекав, поки течія віднесе тіло далі.

До того ж Тарас знав, що, витягуючи на берег труп, який пробув якийсь час у воді, неможливо знищити жодних слідів, бо їх просто нема.

Тарас розбив останній шмат криги, який затискав тіло, і у воді показалися ноги і нижня частина тулуба. Верхню частину стримувала гілка під пахвою. Тарас опустився навколішки і, намагаючись втримати руку потопельниці, визволив гілляку. Верхня частина тіла поволі піднімалася.

— Вона не втопилася, — сказав Тарас зміненим тоном, так, ніби власник голосу не міг обрати, чи він втомився, чи йому все остогидло.

Інспектор глянув через плече на молоденького поліцейського, який знічено переступав з ноги на ногу, наче на іспиті перед інструктором.