Озеро

— Звідки ви знаєте?

— Щоб утопитися, треба дихати. Допоможи мені, будь ласка...

Поліцейський рвучко, ніби прокинувшись із дрімоти, підбіг до Тараса, взявся за ногу потопельниці й глянув на тіло, а тоді, не випускаючи кінцівки, відвернувся від мертвої жінки і від Тараса й осів, наче уві сні. Тарас терпляче чекав, поки той оговтається, знову візьметься за ногу, і вони разом, не дивлячись на тіло, витягнули його на берег. Молодик зайшов Тарасові за спину.

—...а щоб дихати, потрібна голова.

— Вибачте, я не...

Хлопець замовк, і Тарас відчув, що той весь тремтить.

— Усе гаразд. Мені теж не по собі.

Перед ними на снігу лежало тіло молодої жінки, голе і біле-білісіньке — шкіра мовби втратила колір; воно неприємно нагадувало шматки замерзлого м’яса, що висить на гаках у холодильних складах, особливо через те, що плечі, які сходилися в тому місці, де мала б починатися шия, не мали продовження. Голови не було. Голову, наскільки Тарас міг у таких обставинах оцінити, відрізали. Чи відсікли? Він освітив ліхтариком усе тіло.

— Іди по мішок, — наказав Тарас. — І принеси рацію, я поговорю з Кранем.

Труп був затвердлий, іще й рука замерзла під прямим кутом, тож Тарас і юний поліцейський насилу запакували його в чорний поліетиленовий мішок.

— Віднесемо до автомобіля? — запитав стажист.

Тарас заперечно похитав головою.

— Зачекаємо тут. Дай-но мені рацію.

Хлопець зняв з пояса переносну радіостанцію і простягнув інспекторові. Той натиснув кнопку виклику, представився і чекав, поки на іншому боці озветься голос. Шипіння і тріск в апараті заспокоювали. Це був звук поліцейської процедури, єдиним сенсом якої часто було створення ілюзії порядку серед хаосу. Він ледь розчув голос по той бік, зв’язок був поганий, а тоді розірвався.

Тарас витратив п’ять хвилин, щоб пояснити, хто він і як тут опинився, викликати групу розслідування особливо тяжких злочинів — криміналіста, судмедексперта, патологоанатома або лікаря і слідчого. Вкрай замордований отим «ви мене чуєте?.. чи ви все зрозуміли?.. можете повторити?..», Тарас усе ж не був певний, що вони про щось домовилися, тож спробував зателефонувати зі свого мобільного, однак зв’язку не було. Він іще раз скористався рацією і крізь тріск спробував сказати лише одне: «Пришліть групу і машину, щоб ваші два кандидати не зустрічали Новий рік з жінкою...» Він збирався сказати «без голови», та передумав.

Тиша. Тарас міг уявити труднощі, які створювала німа рація.

— Ми не можемо прислати групу, — заговорив раптом на диво розбірливо апарат. — На цей момент нема жодної вільної групи для... — зв’язок урвався, ніби хтось обрізав неіснуючий дріт.

— Коли пришлете, тоді пришлете, — відповів Тарас радіо­станції у своїй руці. — Я зробив усе, що від мене залежало. І все, що міг, тим, що маю в машині.

Тарас подивився на поліцейського, який став так, аби Тарасова постать закривала собою мішок.

— Ти, мабуть, ніколи не уявляв собі такого Нового року, правда?

Поліцейський видихнув велику хмару гарячої пари.

— Ані разу.

— Тобі не пощастило, хлопче. Треба буде зачекати. Якби якийсь розумник чіплявся, — сказав Тарас, вказуючи на землю за своєю спиною, — скажи, що це я витягнув тіло. Тарас Бірса, старший інспектор-криміналіст поліцейського управління в Любляні. І щасливого Нового року.

Тарас віддав молодикові рацію і рушив назад до дороги. За кілька кроків обернувся, окинув поглядом сліди, кущі і силует поліцейського, що дивився услід Тарасові. Хоча, може, й не дивився, може, він просто відвернувся від трупа.

Розділ 4

Аленка сиділа у машині і шукала в бардачку диск із улюб­леною музикою. Пісні, які пускали радіостанції у надвечір’я Нового року, були жахливі — тут її смаки збігалися з Тарасовими, хоча Тарас і в інші дні нарікав на музику. Аленка цю проблему вирішувала за допомогою своєї колекції дисків, а Тарас — перемикаючись на хвилю, на якій крутили милу його вухові рок-музику сімдесятих, а останнім часом — на третю хвилю радіо Словенії з класикою.

— Ти взагалі чуєш, що ти слухаєш? — питала його часом дружина, коли з колонок долинало щось геть нестравне.

— Я не слухаю, — відповідав Тарас, який на класичній музиці знався не більше, ніж вона.

Якось Аленка зробила припущення, що Тарас це робить для того, аби збити з пантелику супутників, — він же ж до кісток поліцейський і насолоджується, спостерігаючи за людьми, які не можуть збагнути, в яку шухлядку його поміс­тити, бо їм заважає п’ятдесят четверта симфонія якогось Гінденбурга в бемолі, на якому він сам розумівся не більше за інших (крім, хіба що, якогось збоченця у товстих окулярах, який час від часу вигулькує з радіоархіву і, садистично усміхаючись, витирає пилюку з платівки по дорозі до студії).

— Найчастіше я слухаю класику, коли їду сам.

— Значить, намагаєшся збити з пантелику самого себе.

— Ага. І навіщо мені це?

Він слухав класику, бо під неї він міг думати, коли йому хотілося, або не думати, якщо не хотілося. Менш популярні й відомі класичні твори (за вердиктом Аленки, ніякі або гінден-бурзькі) якнайкраще підходили для того, щоб зосередитися. Він і справді не запам’ятовував майже нічого з прослуханого і не був бозна-яким знавцем класичної музики. Тарас знав найвідоміші шлягери (ще одне визначення від Аленки) — наприклад, «Арію на струні Соль» Баха, чи «Вальс номер два» Шостаковича, або щось із Вівальді, не обов’язково «Чотири пори року», — та під них він не міг думати. Тоді Тарас відволікався від роздумів і просто насолоджувався музикою, що траплялося вкрай рідко. Правду кажучи, поганої, невиразної, непридатної для слухання класичної музики було стільки ж, скільки й усякої іншої, тільки у ній не так докучали приспівами і словами. Принаймні від «ти, ти, ти, ти мій миленький, ти, ти, ти моє серденько» і подібного він був застрахований.

— Напевно, це вік, — Аленка спробувала вдатися до тяжкої артилерії. — Я не пригадую, щоб тебе чіпляла класика, коли ми познайомилися.

Не чіпляла, і цілком імовірно, що це вік.

Аленка завагалася між Наталі Мерчант і Шакірою, тоді вставила в дисковод Шакіру, якийсь древній диск, коли та співала ще іспанською і ще не була з Мессі чи з ким там.

Сніг далі падав, але вже не такий густий, тож через бічне скло вона могла бачити, що діється довкола. Приблизно п’ятнадцять хвилин тому Тарас зник із пагорба, спустившись із дороги до кущів і дерев при річці, туди, де блимало світло начебто двох ліхтариків. Потім світло одного з них розвернулося до дороги, піднялося до автомобіля, і поліцейський — тепер вона добре розгледіла, що це був поліцейський, — відчинивши дверцята з боку водія, сів у автівку. Через десять хвилин підійшов колега і якийсь час перемовлявся з тим, що сидів усередині, а тоді підійшов до багажника, відчинив його, взяв звідти щось і зник у кущах. «Ми тут надовго», — подумала жінка.

Тарас наблизився до поліцейської машини, відчинив дверцята і сів на вільне сидіння біля водія. Розповів про судмедексперта, криміналіста і слідчого, які зараз зайняті, тому треба буде почекати, і запитав, чи вони знають, що робити далі.

— Так, — відповів поліцейський, але його «так» прозвучало геть непереконливо.

— Поговоріть із дівчиною і складіть акт, — продовжував Тарас, ніби не почувши, — тоді нехай хтось із вас відвезе її додому... Ви живете десь поруч?

— В котеджах у Рибчевому Лазі. Я приїхала з компанією на Новий рік.

— Натягніть огороджувальні стрічки, хоча в таку погоду це й так нічого не дасть, але зробіть це. А далі охороняйте по черзі тіло. Ви ж не хочете, щоб його потягнули лисиці?

— Ми поїдемо в Єсениці?

— Ні, — сказав Тарас, — буде не патанатомічний, а судово-медичний... огляд. — Тарас уникнув слова «розтин» і подумав, яка каша завариться у відділі судової медицини, як усе закрутиться довкола обезголовленого трупа. Цвілак нарешті отримає на столі те, чим востаннє перед виходом на пенсію зможе пожахати студентів.