Озеро

— Яке цікаве ім’я, — звернулася до нього пані Ірена Балажич. — Б’юся об заклад, що ім’я вибирала мати, а не батько.

Тарас усміхнувся.

— Чому ви так гадаєте?

— Як правило, незвичними іменами захоплюються матері. Я працюю педіатром, і коли кілька років тому йшов серіал про Сандокана... Пригадуєте? Малайський пірат.

Тарас кивнув головою.

— Так от, у нас теж народилося кілька Сандоканів. Останнім часом у нас було кілька Джастінів... Біберів. Чули про такого?

Тарас кивнув.

— То це була мама?

— Я не знаю, — відповів Тарас, — я ніколи її не питав.

Чоловік, що сидів поруч із нею, відкашлявся і простягнув Тарасові руку над тарілкою дружини.

— Балажич...

Перед прізвищем, мабуть, мало прозвучати слово «доктор», хоча чоловік його не додав. Він першим узяв шматок індички, першим — добавку, і тепер його підборіддя лисніло від жиру. Він, напевно, першим після вечері скаже, що поправляється від повітря, подумав Тарас. А ще йому здалося, ніби чоловіка щось сильно непокоїть.

— Знаєте, мене дещо цікавить... — почав він. — Та ні, звідки вам відомо... але, може, як криміналістові?..

Балажич ніяково засміявся і роззирнувся довкола в пошуках підказки.

— Чи я вже стріляв у людину?

— Ні, ні... Не це. Скажіть, це правда, що не буває ідеального злочину?

— Що це на тебе найшло? — здивувалася дружина.

Стіл притих, усі голови розвернулися до Тараса.

— Що ви маєте на увазі? — запитав інспектор.

— Чи можна вбити людину і залишитися непокараним?

— Ну, гляньте на нього, — сказала Балажичка. — Господи, ти ж не збираєшся нікого вбивати?

Вона засміялася, до неї доєдналося кілька гостей, однак усі з цікавістю втупилися в інспектора.

— Існує багато нерозкритих справ. Ви це мали на увазі?

— Ні, ні, я мав на увазі розкриті справи... Не знаю, як добре сформулювати, ну, такі, про які писала Агата Крісті. Наприклад, на такій забаві, як сьогодні, хтось когось отруїть, а ви, ймовірно, й знаєте, хто злочинець, та не можете довести.

Балажич переможним поглядом окинув стіл.

— Ні, — відповів Тарас. — Такого не буває.

— Не буває? — здивувався чоловік, який сидів навпроти Тараса. — Звідки вам знати, чи між нами немає вбивці? Чи тут за столом немає людини, яка вже вбивала?

Звичайно, цього Тарас не міг знати.

— Якби я знав, хто вбивця, я, швидше за все, зміг би це довести.

Балажич захитав головою, наче відповідь його розчарувала.

— А як ви, криміналісти, дивитеся голлівудські фільми? — озвалася жінка, що сиділа теж навпроти, але далі, на три стільці правіше. — Чи ви їх узагалі дивитеся?

— Дивлюся. Це ж фільми. Мабуть, і те, що ви робите, відрізняється від того, що робить доктор Хаус?

— Ні, — озвався д-р Зґонц, — нема жодної різниці.

Усі засміялися, а втішений д-р Зґонц додав:

— Правда, є одна річ. У нас ніхто не працює до пізньої ночі. Я навіть припускаю, що той серіал знімали в якійсь із наших лікарень, бо їм були потрібні приміщення й апаратура, а в нас в обід усе вільне. Ми їм навіть позичили трохи пацієнтів.

Гості знову засміялись, а Тарас подумав, що тему закрито і тепер гості займуться індичкою на своїх тарілках, та Балажич так легко не здавався:

— Але ж...

— Але ж, дорогий Мітю, — втрутилась Аленка, — якщо ти захочеш позбутися Ірени, не раджу тобі цього робити, коли Тарас на роботі. Йому зізнаються всі злочинці. Навіть у тому, чого не зробили.

Знову вибух реготу.

— Не смійтесь, я серйозно. Від Тараса ви нічого не приховаєте. Я навіть упевнена, що він уже зараз знає про вас таке, чого вам би не хотілося, щоб хтось знав.

Аленка говорила настільки переконливо, що сміх враз урвався.

— І що ви знаєте про мене, наприклад? — запитала пані Балажич.

Тарас подивився на неї з усмішкою, яку можна було б на­звати люб’язною.

— Аленка перебільшує. Як я можу щось про вас знати?

— Окрім того, — озвався д-р Прелц, окинувши публіку змовницьким поглядом, — тут зібралися лікарі. Порівняно з нами найвідоміший наш серійний убивця Метод Тробець — просто аматор.

Сміх за столом перейшов у регіт. З кухні вигулькнула голова пані Прелц.

— Я щось пропустила?

— Може, все ж таки варто було залишитися переночувати?

Аленка вдивлялась у вітрове скло. Тарас пробував умикати то ближнє, то дальнє світло, але без особливого успіху, тим більше, що при недавній заміні фари обірвався дротик до лампочки. Тепер вона хиталася і кидала розсіяне світло: здавалося, водій «сітроена» прагне досягти такої швидкості, як у науково-фантастичних фільмах. Принаймні у тих, які дивився Тарас. Скажімо, у «Зоряних війнах».

— Ми ж пообіцяли дівчаткам, — відповів він.

— А коли ми доберемося до Любляни, якщо доберемося, прилетить есемеска, що вони затримуються і що їм дуже шкода... — Аленка замовкла і зітхнула. — Господи, ну й сніг. Не пам’ятаю, коли так сипало.

Дорога була порожня. 31 грудня всі перебували там, де зібралися святкувати Новий рік, особливо в таку погоду. Тарас намагався згадати, чи передавали снігопад, але мусив визнати, що подивився тільки на першу половину дня, яку вони мали провести на лижах. А яка погода буде ввечері, його не цікавило. На асфальті набралося сантиметрів з десять снігу, тож слідів від машин не було видно. Добре, що узбіччя позначали жовто-червоні стовпці, які все ще виднілися над сніговим настилом, бо інакше дорогу було не визначити. На щастя, на колесах стояли нові шини — Аленка погрожувала, що не сяде в авто, поки Тарас їх не поміняє. Сам би він нічого не робив, бо, згадуючи катання на лижах у попередні роки, казав, що зими щороку бідніші на сніг. А сьогодні на тобі.

— І що ти про них думаєш? — Аленка з цікавістю глянула на Тараса. Йому не треба було повертати голову, щоб зустрітися з її очима, він відчував погляд на своєму обличчі.

— Думаю? Про кого?

— Що ти думаєш про моїх колег-лікарів і чого їм не хотілось би почути від тебе? Тарасе, я ж бачила вираз твого обличчя, коли Балажичка розмовляла з тобою.

— Може, це тобі варто працювати в поліції, а не мені?

Аленка не зводила з нього погляду. Вона вміла вичікувати в тиші.

— Всі жінки за столом, окрім Балажички, переспали з Прелцом.

Аленка засміялася.

— Райко сказав це тобі на терасі?

Тарас кивнув.

— Це не таємниця, це знають усі. Навіть Карін.

Жінка замовкла і за хвилину додала, мовби роздумуючи вголос:

— Значить, з Балажичкою ні?

Вони їхали хвилин п’ятнадцять, залишаючи позаду вогні готелів біля Рибчевого Лазу, минаючи у темряві Лашкі Ровт, Полє, Камнє... всі ті селища, розсипані по дорозі до Бохинської Бистриці, де Тарас сподівався на кращу дорогу. Якщо вони взагалі доїдуть до неї. Сніг сипався безупинно, і на колеса його налипло добряче, аж Тарас боявся, що вони закрутяться і машина застрягне в білому покрові. Чи в ліхтарику у бардачку ще добрі батарейки, щоб у темряві натягнути на колеса ланцюги? Авто дедалі більше нагадувало корабель, що пливе крізь безконечний білий простір, на краю якого мінилися темніші і світліші тіні, аж тут у тому двовимірному просторі, ніби оаза серед пустелі, на далекому горизонті замиготіло синє світло. Новорічна ялинка, подумав Тарас, та вже через кілька секунд з’ясувалося, що далекий горизонт — зовсім поруч, а синє світло — мигалка на поліцейському автомобілі, що його абияк поставили на середині проїзної частини, тож Тарас не наважився його об’їхати. Синьо-біла «шкода октавія» з мигалкою і ввімкненим двигуном.

— Приїхали... — констатував Тарас.

Аленка спробувала щось розгледіти у вікні.

— Нікого не видно. Схоже на те, що сталася аварія, але де?

Тепер ланцюгів не уникнути, а він же навіть не пробував натягнути їх на колеса на сухому. Оті поліцейські мусять пояснити, як можна так запаркуватися. Тарас відчинив дверцята і вибрався на холодний сніг з теплої автівки, яка вже нагрілася до приємної температури. Він уже було рушив до поліцейського автомобіля, та щось йому підказало, що це не буде швидко, тож вернувся і з заднього сидіння взяв альпіністську куртку, яку вдягав на лижі.