Озеро

— Андрею, я вже думав, що ти забув про нас, — докірливо мовив журналіст.

Крістан, як і його група, що зібралася біля білого буса, був одягнений в уніформу, мав хелерівський автомат і каску, хоча в цьому не було жодної потреби, бо він і не збирався брати участь в операції, яку мали провести шестеро підготованих поліцейських зі спеціального підрозділу. Для того, що його чекало, було достатньо карантанійської пантери на рукаві чорної уніформи — знака спецпризначенців.

— Робота — насамперед, — мовив Крістан і усміхнувся кудись повз журналіста.

Він знав, як поводитись, і, на відміну від своїх попередників, яких кидало в холодний піт при згадці про камери, обожнював софіти. Не лише через те, що швидко зрозумів, наскільки вони можуть бути помічними у карʼєрі: люди мають обмежену здатність пам’ятати, тому все спрощують. Він десь колись прочитав, що зі ста випадково обраних людей незалежно від частини світу на прохання назвати одного фізика всі сто назвуть Ейнштейна. Половина з них знатиме, що його звати Альберт. Хіба Альберт Ейнштейн — єдиний фізик, який коли-небудь жив на Землі? А Пабло Пікассо — єдиний художник? Йоже Плечник — єдиний словенський архітектор? Звичайно, ні. Він прагнув добитися лише одного: щоб журналісти, які хотіли чого-небудь від поліції, подумали насамперед про нього. Тільки про нього. А вслід за журналістами і ті, хто ухвалював рішення про карʼєру і посади в поліції. Андрей Крістан у сорок чотири роки став наймолодшим генеральним начальником поліції й одним із небагатьох, чиї амбіції були набагато більшими. Для їх задоволення йому була потрібна любов газет і телебачення. І ця любов була, мусив він визнати, взаємною. Начальник любив виступати.

— Хто в нас сьогодні на порядку денному? — запитав журналіст невдоволено, бо Крістан занадто довго жартував з репортерками, а не з ним.

— Матей Вербич, колишній дослідник на факультеті біотехніки, який посварився з деканом і, наскільки нам відомо, вчора ввечері навідався на його дачу в Тренті...

Розповідаючи про події, Крістан розглядав журналісток. Такі молодесенькі; їм уже є двадцять пʼять? — запитувався він. Тепер на зйомки посилали щоразу молодших, і часом йому здавалося, що добирають їх за тим самим принципом, що і власники буфетів своїх офіціанток — за посмішкою і довгими ногами. Він і не скаржився.

— ...одне слово, особа, по яку ми йдемо, — небезпечна і, наскільки нам відомо, має зброю великого калібру. Це означає, що всі, крім спеціального підрозділу, залишатимуться на безпечній відстані, поки злочинець не опиниться в наших руках.

— Та ну, Андрею, ми ж не діти, — втрутився журналіст, повертаючись до юних колег. — Я не знаю, як ви, але я в Любляну повинен привезти кадри, якими наприкінці перекриємо твою нудну заяву.

Журналіст засміявся, задоволений, що і дівчата засміялись.

— Ну, так... Наприкінці, — мовив Крістан. — Це не дитячі забавки.

Схопивши підозрюваного, спецпідрозділ про це повідомить, тоді він увійде досередини і власноручно виведе ареш­тованого перед камери. Тоді...

Начальник витягнув смартфон і вбив адресу, за якою мала б перебувати їхня здобич. Відкрилася карта, яку Крістан показав журналістові та його юним колегам, вказав місце, де вони мають стояти з камерами і виконати роботу, — так він це називав. Він сам обрав місце. Красива алея, на ній будинок підозрюваного, ріг будинку. Світло було хорошим, не било просто в обличчя, і коли він робитиме заяву, не мружитиметься. На дальньому тлі виднітиметься будинок підозрюваного, який оператор під час інтервʼю захоче збільшити... Треба ще з ним поговорити, — подумав Крістан.

— Панянки, пане...

Крістан ледь уклонився, сів на пасажирське сидіння білого буса, в якому вже чекала група, і вони проїхали повз локацію. Перед будинком стояло кілька автівок, серед них — зелений «хюндай TUCSON», новісінький і бездоганно чистий. Начальник простежив за заштореними вікнами на другому поверсі, тоді наказав відвезти його на стоянку перед готелем через дорогу, звідки, мабуть, можна було навіть щось побачити. Він відчинив двері і швидко пересів у поліцейське авто, припарковане з самого краю, — підозрюваний зі своєї квартири не міг бачити це місце. Його невдоволення викликав один із телевізійних автобусів, який став посередині стоянки. Вони хоча б колись дотримуються інструкцій?

Спецгрупою керував високий брюнет віком за тридцять років, який зрадів, позбувшись Крістана. Він не вбачав нічого мудрого в тому, аби парадно товктися туди-сюди перед операцією. За півгодини до приїзду Крістана в Айдовщину вони з помічником, обоє у цивільному одязі, пройшлися до будинку, навідалися до гончарної майстерні і поцікавилися, скільки коштує покласти квадратний метр керамічної плитки, поскаржилися, що не змогли припаркуватися перед майстернею, бо хтось так неакуратно поставив зелений «хюндай»...

— А, це Вербич, — покивав головою майстер. — Краще мені про нього не згадуйте. Так добре, що його нема вдома...

— Нема?

— Цей чоловік хворий, — пояснив майстер. — Можете будь-кого запитати. Він тут з усіма посварився і погрожував нас усіх повбивати. Ви бачили машину? Цей ідіот щороку їх міняє, бо переконаний, що ми їх нищимо. Він кидається на всіх, хто торкнеться його авта. А на цій стоянці інакше неможливо, тут же так мало місця. Він уже двічі заявляв на мене в поліцію, бо я нібито розмальовую його машину. Двічі поліція приїжджала і дивилася, щó тут робиться. Ну, я підходжу до нього — підходжу, бо була поліція, інакше я б нізащо, я ж не божевільний, і кажу йому: «Ну, покажи, покажи, де я тобі понищив машину!» — а він кричить: «Ось тут, ось тут», — а там — нічого. Поліцейські попередили, що наступного разу випишуть йому штраф за... Я не знаю, що вони йому там сказали. Але той шизофренік не дає нам спокою.

Чоловік замовк і голосно зітхнув.

— Вибачайте, згадаю про нього — і мене заносить... — чоловік рукою покрутив над головою, показуючи, щó має на увазі.

— То що, ви кажете, вас цікавить?

Проте Вербич, схоже, таки був удома. Відколи його звільнили, він часто залишався вдома. Якщо його мучили докори сумління, а з людиною, яка недавно когось убила, так і повинно було би статися, він міг би час від часу виглядати у вікно і запитувати себе, що тут робить бус із затемненим склом і чому він тричі проїжджає біля його помешкання. І чому це — єдина машина, яка за останні десять хвилин проїхала по дорозі із зазвичай активним рухом. Малоймовірно, але міг би.

Вони припаркувалися на вулиці, погляд на яку влітку закривала густо засаджена липова алея, а тепер голі віти ховали машину не так добре, проте Зупан, керівник спецгрупи, вирішив, що це місце таки найкраще, тож вони крадькома, але швидко і впевнено вирушили до будівлі на Ґорицькій цесті, яку оповивала цілковита тиша — проїзд дорогою з обох боків було перекрито. Останні кілька метрів до зовнішньої стіни, яка б захистила їх від поглядів згори, поліцейські перебігли і, притиснувшись до стіни, просувались уперед. Двоє залишились біля входу, а четверо потайки піднялися по сходах на другий — єдиний — поверх і розподілилися біля вхідних дверей із табличкою «Д-р Матей Вербич». Зупан приклав до дверей вухо і знаком наказав трьом чоловікам затихнути. Він затримав подих, спробував сповільнити биття серця, щоб почути, чи підозрюваний удома, і раптом зсередини щось вдарило так потужно, аж Зупана відкинуло від дверей. Він інстинктивно впав на землю і відкотився.

Крістан залишався в автівці; увімкнув двигун, щоб не змерзнути, і чекав повідомлень по рації. Якщо все піде за планом, через п’ять хвилин підозрюваного буде нейтралізовано, операцію знімуть так, що здалеку буде видно поліцейських в уніформах, а обличчя він позичить своє: ледь стомлено (ох, ну так, позаду ще одна справа, хтось же ж повинен виконувати цю роботу) ступить перед камери і повідомить глядачам трьох телевізійних каналів, що небезпечний злочинець, підозрюваний у жорстокому вбивстві всесвітньо знаного науковця, яке сталося якраз напередодні неймовірного відкриття... Може, він все-таки не буде вживати слово «неймовірного».