Озеро

У нього на самого себе були чудові плани, і він знав, що це — найважливіше. Більшість людей їх не має, бо у них нема амбіцій чи вони хибно думають, що для того, аби бути успішними, досить знати те, що вони вивчали, або ж виконувати ту чи іншу роботу. Тактика без стратегії. Він усміхнувся. Наївні. Якщо хочеш бути хорошим криміналістом, мусиш працювати в цьому напрямку, але не сподівайся, що зробиш карʼєру. Ні, якщо ти збираєшся робити карʼєру, то мусиш робити карʼєру. Наприклад, Тарас. Він був найкращий їхній криміналіст і застряг у місцевому поліцейському управлінні, навіть у головне не пробився. А навіщо, коли він приносив найбільше користі на тій посаді, на якій перебував? Він розкривав найскладніші справи, і все, що отримував навзамін, — іще складніші розслідування і ще більше справ. А його начальником був Дрварич — схожий на Крістана, та без Крістанової елегантності й Крістанового таланту. Невже Тарасові байдуже, що його Попелюшка — насправді принцеса? Він такий наївний? А може, настільки тупий? Чи таки байдуже?

Крістан не міг зрозуміти людей, розумних людей, які не бачили, куди їх веде відсутність широкого погляду на речі. Чи можливо, не раз запитував він, що їм байдуже до відчуття влади, яку дає висока посада? Вона приносить більше хорошого і менше поганого. Більше грошей і менше роботи. Більше бонусів і менше відповідальності. Якщо в цій справі щось піде не так, постраждає Тарас. А якщо все піде добре — а схоже, що так і буде, — всі почесті дістануться йому, Крістанові. Це він стане тим, хто розкрив справу, а не мурашка Бірса. Чому люди до цього не прагнуть, чому не докладають зусиль для цього, навіть не зусиль, а просто інакше застосовують енергію? Крок праворуч замість кроку ліворуч.

У Крістана все було сплановано. Йому було п’ятдесят два роки, вісім років він був начальником головного управління поліції і пробуде на посаді ще два роки, а тоді, коли всі думатимуть, що він подасть свою кандидатуру на наступний мандат, який міг би без проблем виграти, він запустить свої щупальця в політику, вибере найкращу за рейтингами партію, а потім в уряді отримає посаду міністра внутрішніх справ. А тоді... Все можливо, навіть крісло премʼєра, особливо якщо ситуація з біженцями на кордонах триватиме. Кого виберуть люди, як не поліцейського, котрий у жодних дебатах не забуватиме додати: «Це питання може бути вирішено завдяки науці» або «Відповідь на це може дати наука»... і таке інше. А Тарас у цей час продовжуватиме копирсатися у людському багні й ворожитиме на прострелених мізках.

Крістан глянув на годинник. Іще хвилина. Він сподівався, що група буде пунктуальною.

— Ще хвилина, — сказав він водієві, але не тому, що йому хотілося поговорити. Начальник перевіряв, як звучить його голос: робив вокальну вправу.

Водій глянув на годинник і кивнув головою.

Чи бували у Крістана колись докори сумління через таких людей, як Тарас? Чи не бувало йому незручно, що він фотографувався тоді, коли все найскладніше було вже позаду? Що він привласнював собі чужі результати? Він поплескав пальцями по підборіддю й відкашлявся. Водій запитально глянув на нього.

— Ще трохи, й кінець, — мовив Крістан, і водій кивнув.

Ні, не мав. Саме це і було його роботою.

— Твою дивізію, — сказав він півголосом, собі під ніс, але не досить тихо, аби терпляче створіння поруч не почуло і не зрозуміло.

— Перепрошую?

Крістан не відповів. За спиною шофера, в бусі національного телебачення посеред стоянки, щось відбувалося. Дверцята відчинилися, звідти вистрибнули репортер з оператором і почали готуватися до зйомки. Водій простежив за поглядом шефа, побачив сцену, лайнувся і став відчиняти дверцята. Крістан торкнувся його плеча.

— Не зважай. Нехай роблять свою роботу.

Його слова розчинились у тріскотінні й у чомусь, що, виблискуючи, промайнуло крізь гілки кущів і дерев між готельним паркінгом і будинком навпроти. А тріск пролунав десь на відстані тридцяти метрів і був схожий на петарду, яка вистрелила досить близько, аби її почути, але й досить далеко, аби не становити загрози. І тому було дивно бачити, як репортер тієї ж миті схопився за голову, від якої щось відірвалось і полетіло на них, — і впав на землю.

Ще один постріл, але не в них, не у двері, а кудись інакше. Зупан дав знак поліцейському навпроти, той відступив і міцним форменим черевиком щосили вдарив у двері з тонкого набіло пофарбованого дерева. Двері розлетілись, і двоє поліцейських, Зупан і його напарник, увірвались у квартиру. З вхідних дверей через передпокій, схожий на короткий коридор, вони побачили постать, яка якраз розверталася від вікна, цілячись у них із велетенського револьвера. Але стрільцеві забракло часу натиснути на курок — у нього вистрелили з відстані двадцяти кроків. Два короткі постріли з геклерівських автоматів прошили живіт і груди, відкинули його на підвіконня, тіло вдарилось об скло напіввідчиненого вікна і полетіло вниз.

— У кого ж він стріляв? — запитав себе Зупан, підійшовши до вікна, щоб пересвідчитись, чи з поліцейськими під будинком усе гаразд.

Розділ 28

— Еспресо?

Тіна кивнула.

Сильва зникла за барною стійкою і повернулася з традиційними напоями: кавою, кавою з молоком, м’ятним чаєм, і, схоже, відтепер буде ще одна кава. Їй вистачало двох відвідин клієнтів, аби розмістити їхні уподобання у своїй скриньці памʼяті. Відтепер Тіна муситиме повідомити офіціантку, якщо захоче замовити щось інше, але дівчина це теж схопила на льоту. Привітання, ледь помітний запитальний погляд, коли вони заходять у кафе, і якщо постійний клієнт не реагував, якщо він тільки вітався у відповідь, вона витягувала картку зі скриньки памʼяті. Тому у «Казані», який розташовувався в не надто зручному місці, було багато відвідувачів. Хоча людям до вподоби різні речі, попит на домашній затишок був найчастішим. А в шістдесят років вона навряд чи причарує когось легінсами в обтяг.

— Хтось дивився вчорашні новини? — запитав Тарас.

— Я думав, здохну зі сміху. Тому кретинові, як же ж його звати? Того журналюгу з ТБ, ну... добре, це не важливо... Тому кретинові відстрелили вухо. Здуріти.

Брайц був у гарному гуморі. Як і більшість поліцейських, він не любив журналістів і мав для цього підстави. Вони ж бо були як мушка, яка летить на світло, а Брайц і подібні до нього світилися не надто яскраво. І все, що він отримував за тридцять секунд перед камерою, то були звинувачення і неприємні запитання. І згадка у підсумках тижневих новин, де обговорюватимуть насильство поліцейських над безневин­ними наркошами.

На записах камери одного з двох комерційних телеканалів, які, схоже, якось отримав і національний канал, було видно, як репортер хапається за голову, а на сповільнених кадрах, які не раз крутили і позначали колом зі стрілочкою, — як куля 45-го калібру відстрелює ліве вухо, з якого не залишилося нічогісінько, що пластичний хірург зміг би пришити або реконструювати. Далі камера показувала, як пораненого кладуть у машину швидкої допомоги, і наступний кадр був уже з лікарняної палати, де лікарі перевʼязали голову і так накачали журналіста заспокійливими і знеболювальними, що він зміг лише отупіло застогнати, коли колеги всунули йому під ніс мікрофон.

— І тоді показують, як той нещасний придурок плаче в лікарні. Ти його знаєш, Тарасе?

— Ага.

— І?

— Нещасний придурок.

Вони засміялись. Остерць занурював чайний пакетик у воду і, мабуть, роздумував, чи ще не час накрутити його на ложечку. Тіна, здавалося, трохи здивовано слухала розмову колег.

— Паф, і вуху капут, — продовжував Брайц, смикаючи своє вухо й усміхаючись Тіні. — Не бійся, йому надрукують нове. Я недавно читав про те, як таке зробили в Хорватії на тривимірному принтері...

Тіна перелякано подивилась на Тараса.

— Не пофортунило, — мовив той. — Якби ж трішки щастя, отримав би кулю в лоб...

— Постріл у порожню голову, — захлинався сміхом Брайц. — У пустоту. Він би й не зауважив.