Озеро

— Його виявила Тіна.

— Добре... І?

— В компʼютері Хлеба ми знайшли листи з погрозами такого собі Матея Вербича, здогадуємося, що він колись працював на факультеті біотехніки, а Хлеб його звільнив. Ми не знаємо, як він повʼязаний з першою жертвою, але підозрюємо, що Хлеб її знав і зустрів у Бохині.

— Та що ти!.. — закричав Дрварич, але Крістан зупинив його помахом руки.

— Розповідай, — наказав він Тарасові.

І старший інспектор розповів усе, що знав: про рецепціоніста, який бачив, як Хлеб розмовляє з незнайомкою в готелі, про поїздку в Тренту — він сказав «Тренту», бо йому не хотілося щоразу пояснювати, де міститься Бавшиця, про зустрічний джип, про ще тепле тіло...

— ...і оскільки я не вірю, що за цими смертями стоїть змова фармацевтичного лобі, вірніше, не хочу, аби така змова існувала, як і будь-хто в Словенії, хоча Міхелич дуже намагається переконати мене в протилежному...

Крістан добродушно всміхнувся.

—...я був би дуже радий, якби виявилося, що наш підозрюваний винен. Для всіх нас це було б найкраще. Якщо Вербич — власник зеленого «хюндая», я б навіть заклався.

— Добре сказано. Ти вже просив ордер? — запитав Крістан.

Тарас похитав головою.

— Я ще вчора попросив знайти його авто, але на той момент у мене не було імені. Те, про що я вам зараз сказав, абсолютно свіжа інформація.

— Візьми ордер. Їдь на факультет і розпитай більше. Секретарка, співробітники — хтось мусить щось знати, тоді повідом мені. По нього поїде спецгрупа.

«І ти з ними», — подумав Тарас. Зі знімальною групою національного телебачення і двох приватних каналів.

— Я думав, справу перебере Головне управління.

Крістан знову добродушно всміхнувся.

— Ми не настільки хижі, Тарасе, і це добра нагода продемонструвати сьомій силі, що в наших стосунках нема тріщин. Ми проведемо арешт, а ви — все інше. Заслуги — обом.

Крістан підвівся, потиснув руки Тарасові, Тіні, Брайцові й Остерцю — в такому порядку, чарівним голосом старого плейбоя кинув Тіні: «Молодець, колего», — помахав Дрваричеві, який підвівся з-за свого столу і почувався зрадженим, відчинив двері. Ступивши в коридор, на мить обернувся і мовив Тарасові:

— Передавай вітання Аленці.

— Передам, — відповів той.

Тарас зачекав, поки кроки віддаляться, тоді обернувся до розгубленого Дрварича, який іще секунду тому вирішував, чи не заявити Тарасові, що існують межі — межі його терпіння.

— Аленка — педіатр його внуків.

Коли старший інспектор, а за ним і троє його колег вийшли з кабінету, Дрварич далі стояв за своїм столом і роздумував про те, як перетравити цей факт. На майбутнє він мусить бути обережнішим із Тарасом, — вирішив він.

Розділ 27

— Знайшов, — вигукнув Остерць, який розшукував Вербича у центральному реєстрі населення, старій, але навдивовижу практичній і сучасній системі. Для того, щоб знайти особу, потрібне було лише її імʼя, і якщо після введеного імені система видавала дванадцять Матеїв Вербичів або, що було ймовірнішим, тридцять пʼять Антонів Новаків, треба було вказати рік народження або якісь інші відомі дані; коли поле пошуку звужувалося, система пропонувала всю картину про розшукуваного: всі коли-небудь зареєстровані адреси, діти, куплені або продані автомобілі.

— Матей Вербич, вул. Ґорицька цеста, 12, Айдовщина.

— Айдовщина? Я колись бував там у ресторані, як же ж його... — згадував замріяно Брайц. — А як ми... — Брайц замовк, перехопивши Тарасів погляд.

— Тарасе, ану вгадай: на якій машині їздить наш Вербич? — запитав Остерць і, не чекаючи відповіді, продов­жив: — Автомобіль зі знаками GO U2-17Pі — бінго — «хюндай» 2016 року...

Остерць подивився на Брайца, який уже готував запит на отримання ордера на арешт, і заздрісно додав:

— Непогано для людини на державній роботі. Брайце, а коли ти востаннє купував нове авто?

Через півгодини Тарас паркував службову «шкоду» на стоянці факультету біотехніки, повз який він регулярно бігав, коли виходив на довшу, одинадцятикілометрову пробіжку. Коротший маршрут не пролягав біля факультету, і Тарас докоряв собі, що вже давно тут не бував. Може, сьогодні ввечері, коли підмерзне крупа, яка нападала за день. Або завтра вдень, якщо сьогодні виявиться, що справу закінчено.

Біля будівлі вивісили чорний прапор.

— Ти що, не радієш, що розкрила свій перший злочин? — запитав Тарас Тіну, коли вони йшли містком через річечку Глинщицю, а тоді дорогою, яка вела до входу у круглу будівлю, зведену зі скла і металевих конструкцій.

Тіна похитала головою.

— Мушу зізнатися, що я трохи розчарована.

Тарас запитально глянув на колегу. Дівчина всміхнулася.

— Може, я передивилася серіалів. Я не знаю, чого я очікувала, але в будь-якому разі не звичайного божевільного.

— Нічого не очікуй — і збережеш багато чого в житті.

Тіна засміялась, а з нею і Тарас. Він і сам був радий, що слід вів до божевільного Вербича, а не до Міхелича чи три­дцятирічних скелетів. Так усе простіше. Із самотнім душевнохворим менше клопоту, ніж зі змовою.

Вони показали посвідчення і запитали, як пройти в деканат. Не мусили пояснювати навіщо, бо й так усе було зрозуміло. Тарас спиною відчував цікаві очі, які проводжали його довгим коридором.

Їх зустріла секретарка — жінка віком біля шістдесяти років. Тарас спершу впізнав її голос — коли вона голосно вигукнула «Заходьте» у відповідь на стукіт у двері. Він і їй продемонстрував посвідчення, роздивився кабінет і вказав рукою на столик з двома стільцями у кутку.

— Ми можемо поговорити?

Секретарка підвелася з-за столу і сіла на стілець, не випускаючи інспектора з поля зору.

— Як ви, мабуть, здогадуєтеся, ми тут через убивство професора Хлеба...

Звісно, вона знала про злочин. Прапор перед будівлею, публікації в газеті — вбивство стало головною подією у новинах на телебаченні, яких Тарас, щоправда, не дивився. Старший інспектор не встиг завершити речення, бо жінка розплакалась і ридала безперестанку. Тарас радів, що взяв із собою Тіну — вона витягнула з куртки серветки і простягла секретарці. Тарас чекав, поки жінка заспокоїться, відчуваючи суміш різних емоцій: задоволення, що подібні ситуації затупили його відчуття і по-справжньому йому бувало боляче лише тоді, коли таку звістку мав повідомляти дружині чи, не дай Бог, дітям, а також смуток, ностальгію за тими часами, коли він іще був здатний витирати сльози такій секретарці і співчувати їй. Тепер він просто чекав, поки жінка заспокоїться.

Вона відклала мокрі серветки на стіл і вп’ялася в інспектора ворожим поглядом.

— Я ж вам казала, що це трапиться. Казала. І що ви зробили? Нічого.

Вона знову залилася слізьми, Тарас цього разу не чекав, поки вони закінчаться.

— Кому і що ви казали?

Секретарка вихопила з рук Тіни нову серветку і втерла сльози.

— Після того, як почали надходити перші погрози, я подзвонила в поліцію і все розповіла. Мені сказали прислати листи, і я їх теж надіслала. І коли погрози перестали приходити, я подумала, що поліція все владнала, а виходить — ні.

— Куди ви телефонували? Куди ви переслали повідомлення?

Секретарка підвелася, підійшла до свого столу, сіла за комп’ютер, пошукала в ньому, клацнула мишкою, і через секунду загув принтер. Жінка почекала, поки з нього вилізе папір, взяла його і повернулася до столика.

— Сюди, пане інспекторе, я послала сюди.

Тарас подивився на адресу: «Республіка Словенія, Міністерство внутрішніх справ, вул. Штефанова, Любляна...» Він обернувся до Тіни:

— В Головне поліційне управління, вона послала дані в ГПУ.

Ґорицька цеста — головна дорога, яка тягнеться через Айдовщину в напрямку Італії й, відповідно, Ґориці. За адресою Ґорицька цеста, 12 було зареєстровано фірму з надання геодезичних послуг і гончарну майстерню. Два приміщення містилися на першому поверсі, а на другому поверсі було помешкання Матея Вербича. О другій годині дня на парковці неподалік стояли три службові поліцейські автомобілі, один непримітний бус білого кольору із затемненим склом і, як передбачив Тарас, авта трьох телекомпаній. Репортер національного ТБ фліртував з двома жінками-колегами і чекав, поки шеф поліції, старий знайомий словенських медіа і його приятель (Андрей — так він його називав, аби підкреслити приятельські стосунки), вділить йому трохи уваги. Зрештою, як розповідав він репортеркам, котрих називав дівчатками, саме журналісти зробили голову поліції відомим. Тому, коли той нарешті підійшов до них, журналіст удав образу.