Озеро

— Значить той... як його, Вербич — людина, яку ми розшукуємо? — запитав Остерць.

— Не знаю, — відповів Тарас. — А ви як думаєте?

Старший інспектор подивися на Брайца, Остерця й Тіну. Він і не потребував їхніх ідей, лише голосу. Лише вголос сказана дурниця стає дурницею, а поки вона сидить у голові, здається дуже навіть імовірною правдою.

— Недавно Ґолоб надіслав мені підтвердження, що труп, знайдений вчора біля Бовця, — тіло декана факультету біотехніки Драґо Хлеба.

Нарешті йому вдалося запам’ятати імʼя.

— Коли щось має такий вигляд, як слон, — обізвався Брайц, — смердить як слон і сере як слон, то це слон.

— Усе складається докупи, — мовив Остерць, витягнув пакетик чаю з горнятка, накрутив його на ложечку (жест, який незмінно дратував Тараса, адже Остерць вкладав у нього цілковиту зосередженість і увагу), витиснув останню краплину води і поклав пакетик на тарілочку.

Схоже, це було все, що він збирався сказати, бо потім він відсьорбнув чай і скривився — чай був гарячий. Остерць завжди так робив.

Тарас подивився на Тіну, яка розглядала колег, наче пересвідчуючись, що вони закінчили.

— Він відповідає профілю. Ненависть, яка відчитується з повідомлень, така сама, як і спосіб, яким він розправився з останньою жертвою. Мабуть, у нього був мотив так із нею вчинити...

— З ким? — озвався Брайц.

— З останньою жертвою, з Хлебом. З листів можна зрозуміти, що він звинувачував Хлеба у тому, що втратив роботу...

Тіна говорила про листи, про які Тарас уже знав. Можливо, через утому, яка накопичувалась останні дні, коли він залишався на роботі довше, ніж зазвичай, і, відповідно, пізніше бігав чи боксував і тому менше спав... можливо, через неї він задивився у виріз білої сорочки, в яку була вдягнена колега, і відірвав погляд на момент пізніше, ніж дозволяла пристойність, хоча декольте майже нічого не відкривало. У вирізі ледь виднівся початок ямки між грудьми, але в комбінації з обличчям, про яке й забув, що ще тиждень тому воно йому не здавалося чимось більшим, аніж просто цікавим... Тарас ­зі­тхнув і кивнув, мовляв, продовжуй, бо вона, мабуть, подумала, що його байдужий погляд стосується того, що вона сказала... Чудово, відтепер він може дивитися скільки завгодно, бо, очевидно, вже не належить до тих, кому можна приписати сексуальні мотиви.

— ...листи перестали надходити двадцять другого грудня, за день до вбивства невпізнаної.

— Двадцять третє — це лише ймовірна дата її смерті, — озвався Тарас. — Це могло статися на день раніше або на день пізніше.

Чи скористався б він нагодою, коли б така трапилася? Тіна була молодшою за нього на двадцять років, майже того самого віку, що й Аня. Ну, не зовсім, але набагато ближче до віку дочки, аніж його.

— ...яка теж була жорстоко вбита. А що, коли перша жертва і Хлеб були коханцями, і вбивця хотів завдати йому страждань, убивши кохану жінку? І коли не зумів або йому здалося це недостатнім, убив і Хлеба?

— Чому ж Хлеб не заявив на нього, коли ми розпитували про це? Хіба він змовчав би? — Тарасові все ж вдалося віді­рватись від декольте.

— Він одружений? — запитала дівчина.

— Мабуть, — відповів Тарас. — Я не знаю.

Так, як і він. Формально ні, але по факту так. А що було б, якби він був розлучений, як Брайц, наприклад? Мабуть, нічого.

— Вона не лише гарна, а й розумна, — мовив Брайц, очевидно, теж помітивши виріз на сорочці.

Тіна всміхнулася — ввічливо, а водночас втомлено. Вона б і йому відповіла такою самою усмішкою? Чи не краще думати про дві жертви в ІСМ, вбивства яких він розслідує? Тарас потрусив головою. Всі запитально на нього глянули.

— Одна думка не дає мені спокою.

— Що тепер робитимемо? — запитала Тіна.

— Йдемо на нараду, — Тарас зробив останній ковток охололої кави і, коли його голова разом із горнятком закинулася назад, востаннє зиркнув у виріз, який не відкривав нічого, майже нічого і, можливо, саме тому був настільки привабливим. Менше іноді справді означає більше. — Ходімо на нараду і потім побачимо, що до чого.

Дрварич зустрів їх у кабінеті, і Тарас би міг присягнути, що кабінет був чистішим, аніж завжди. На столику, довкола якого було місце лише для двох стільців, тепер у двох рядах стояло п’ять, а на столі навіть красувалися квітки. Вони виросли з цибулини і поки що не розцвіли. На одному з пʼяти стільців сидів Крістан, Дрварич був за своєю кафедрою. Коли Тарасова група увійшла, господар кабінету навіть не привітався, і Тарас зробив висновок (інакше кажучи — Тарас зрозумів), що щось не так. Подібні Дрваричі завжди були гарним сигналом, аби зрозуміти, задоволене тобою начальство чи ні. З обличчя Крістана, як завжди, не можна було нічого прочитати, однак його присутність красномовно свідчила сама за себе.

Коли всі сіли, Дрварич глянув на Крістана і, наче отримавши лише йому зрозумілий знак, почав:

— Справи погані! Не просто погані, а дуже погані! І погані вони від самого початку, бо якщо за справу не братись як слід, вона закінчується дуже і дуже сумно.

— Про що ти говориш? — запитав Тарас.

— Я говорю про те, що... — нападав Дрварич, якому не сподобався Тарасів тон, хоча зазвичай він ставився до інспектора приязно, та здавалося, сьогодні все буде по-іншому; збігло багато часу, відколи вони були рівноправні, достатньо, аби забути, яким посереднім слідчим був він сам. — Я говорю про те, що перший труп лежить у нас доволі довго, щоб його можна було ідентифікувати. Я говорю про те, що в нас зараз іще один труп, який, очевидно, пов’язаний із першим, і поясни мені, чи ми вже хоча б знаємо, як вони пов’язані? Крім того, що вони пов’язані географічно.

Дрварич нахилився до Тараса, і те, що підлеглий не відхитнувся назад, не відвів погляду і не зробив нічого такого, що вказувало б на пошану до його статусу, розлютило начальника ще більше.

— Ні, не знаємо! — мало не кричав він. — І чому ми не знаємо? Бо замість того, аби розслідувати злочин, аби робити те, за що нам платять, ми риємося в приватному житті людей, ніби ми — поліція моралі. Але це не так!

Тарас посміхнувся, навіть не намагаючись приховати посмішку.

— Вчора до пана Крістана заходив міністр, але не міністр внутрішніх справ, якому ми підпорядковуємось, а міністр е-ко-но-мі-ки.

Дрварич вимовив слово по складах, ніби це мало справити сильніше враження на Тараса і членів його групи; той знову ніяк не відреагував. Тарас глянув на Крістана, але той не виявив жодного знаку того, що наказав Дрваричеві вчепитись у Тараса безпосередньо, ще й перед колегами. Мабуть, так і є, бо навряд чи Дрварич би так пінився зі злості, а Крістан так спокійно чекав на закінчення двобою.

— Що ти хочеш знати? — звернувся старший інспектор до Дрварича.

— Мене, як твого начальника, якщо ти не звернув увагу на вивіску на дверях, цікавить, хто вбив нашу незнайомку і професора Хлеба, який, з огляду на те, що писалось у суботньому додатку газети «Діло», у серцях словенців став новою надією вітчизняної науки, вірніше, міг би стати, якби ви не гаялися.

— Зрозуміло, — вʼїдливо відповів Тарас. — Тіно, як його звати?

— Матей Вербич, — підказала Тіна, і Тарас відзначив її холодний упевнений тон. Ніби відповів телефонний робот.

— Тому всю справу перебере Головне управління. Про те, що це означає для тебе, ми поговоримо пізніше.

Усі в кабінеті, крім Дрварича, переглянулись, і навіть Дрварич нарешті зауважив, що десь оступився. Він спантеличено переводив погляд з одного на іншого і зупинився на Крістанові, який ніяк не відреагував.

— Тарасе, ти хочеш сказати, що в тебе є підозрюваний? — запитав Крістан.

Тарас стенув плечима.

— Так, саме це я й хочу сказати, якщо вас це цікавить. Бо я на мить подумав, що ви нас викликали через мій візит до Міхелича.

Тарас подивився на Дрварича, який розгублено обернувся до Крістана. Той повільно, ледь помітно похитав головою.

— Вважаючи, що ми в цій країні перед поліцією ще й досі всі рівні...

— Підозрюваний, Тарасе, — озвався Крістан, і його голос звучав примирливо й нетерпляче водночас.