Озеро

Тіна всміхнулася.

— ...нехай воно й не звучить надто привабливо, та я службовець із особливими знаннями, — я б так висловився. Службовець, який дотримується процедури й іноді, за потреби, трохи імпровізує. У межах можливого.

Тарас допив свою мінеральну воду і, покликавши офіціанта, замовив еспресо, Тіна похитала головою...

— А ти? Ти думаєш, убивства повʼязані?

— А службовці мають право думати?

Вона ставала дуже милою, коли всміхалася. Звичайно, все обмежиться лише цим — лише розмовами після виконаної роботи. І це добре. Принаймні вона — не Брайц, якого він зараз мусив би зупиняти, щоб той не замучив офіціанта розповідями про рецепт квашеної ріпи з копченими свинячими реберцями.

— Хлеб був там, де загинула перша жертва, він помер до того, як ми встигли поговорити з ним про неї. Обидві жертви були жорстоко вбиті...

Тіна відірвала погляд від столу і подивилася на Тараса.

— Знаєш, що я відчула, стоячи біля трупа? Знаєш, що заставило мене вибігти? Ні, не саме видовище, принаймні я так думаю, тобто не лише це. Те, що я бачила, було жахливим, але я могла б це витримати. Думаю, що могла б... Ненависть, мене знудило від думки про ненависть, яка заставила людину піти на таке. Наскільки ж убивця мусив ненавидіти дівчину, якщо це той самий убивця.

— Кожне вбивство жахливе, і за ним завжди стоїть ненависть.

— А як щодо...

Тіна замовкла, ніби не була впевнена, чи варто говорити далі.

— Продовжуй, будь ласка.

— А як щодо версії з подіями у Старій Фужині тридцятирічної давності? І зустрічі фармацевтів та розмови про мільярди доларів? І до чого тут покинуте авто наркодилера?

— Я не знаю. Глухі кути... сподіваюся...

В Любляну вони повернулися о девʼятій вечора. Аленка була в Карін, тож Тарас сів на диван у вітальні і довго вдивлявся у темний екран вимкненого телевізора. Він думав про те, як сьогодні почувається ще одна жінка, дружина Хлеба, імені якої він ніяк не міг згадати. Йому хотілося сподіватись, що вона була прив’язана до чоловіка не так, як Карін до свого Райка.

Тарас увімкнув телевізор і ще до того, як зображення встигло зʼявитися на екрані, вимкнув його. Прелц і Хлеб були мертві, один менше, другий більше, та він — ні. Підвівся, вдягнув спортивний костюм, узяв налобний ліхтарик і вирушив на свою нічну пробіжку по Рожнику.

Розділ 26

Тарас помилився. Дрварич викликав його не на дев’яту ранку, а на одинадцяту. На нараду були запрошені всі, не лише Тарас. Інспектор прийшов на роботу о пів на восьму, на кілька хвилин раніше, ніж Тіна. За ці кілька хвилин він встиг увімкнути компʼютер і переглянути новини. «Убито декана факультету біотехніки», — було надруковано великими літерами, більшими за ті, якими повідомлялося про нову хвилю біженців на південних кордонах. «Невже це замовне вбивство?» — стояло у підзаголовку.

Тарас прочитав статтю, у якій було багато натяків і набагато менше фактів, і занотував три-чотири припущення, одне неймовірніше за інше, а серед них натрапив і на версію про те, що відповідь може ховатись у відкритті, яке було нещодавно здійснено на факультеті біотехніки і яке могло б похитнути рівновагу у стосунках великих гравців фармацев­тичної індустрії. Стаття завершувалась інформацією про те, що першим на місці злочину опинився Тарас Бірса, той самий інспектор, який веде справу про загадковий труп із Сави Бохиньки. «Схоже на те, що “наймогутніша зброя Люблянського управління поліції” і досі блукає в сутінках», — так завершував свої роздуми автор статті. Вираз «наймогутніша зброя Люблянського управління поліції» було взято в лапки.

Тіна увійшла в кабінет і замість привітання поклала перед Тарасом на стіл коричневий конверт, у якому було зо тридцять аркушів паперу.

— Прочитай, — сказала дівчина. Вона видавалася втомленою і невиспаною. Біля конверта вона поклала ноутбук Хлеба і помахала якимось плескатим апаратом завбільшки як смартфон. — Я скопіювала всю інформацію, яка була в комп’ютері.

Витягнувши з конверта аркуші, Тарас узявся за перший, на якому якийсь [email protected] (на всіх інших був теж він, [email protected]) писав:

«Я сиджу в роздумах і вірю в Бога. Бог — великий, він причина усього і керує всім. Ти — його інструмент, і я його інструмент, і хай сповниться воля Його. У світлі цього я розумію, що твоя воля Його воля, а твої діяння — Його діяння і випробування моє. Чи був я достойний цього? Чи був я посланий на цей світ, аби звершити щось велике, а чи було моїм призначенням прожити життя мурашки? Я не був таким великим, як ти? Чи можливо, що така свиня, як ти, був у Його очах достойнішим за мене? Твої очі! Мене нудить, коли я згадаю твої очі! Ти думаєш, ти можеш мене звільнити? Ти? Не вдавай із себе святого, бо твої очі тебе зраджують. Твої очі розказують про тебе більше, ніж усі твої брехні. Ти — справжня свиня, і Бог помилився, створивши тебе. Кожен може помилитися. Ти — звичайний негідник, який не заслуговує ані хліба, ані води, нічого. Якби я був Богом, я визнав би, що ти — помилка, і виправив би її. Я б наслав саранчу, щоб вона поселилася в твоїх очах і їх зжерла, і мух, і кабанів...»

Тарас привітався з Брайцом і Остерцем, які, як зазвичай, увійшли разом, хоча й не проживали поруч і не їздили тими самими автобусами — кожен із них приїжджав своїм автом.

Дві густо написані сторінки подібного тексту, і завжди згадувалося п’ять видів тварин, які мали б зжерти очі Хлеба, — всього листів було вісімнадцять, Тарас перелічив. Кожен лист закінчувався цитатою з Біблії, принаймні Тарас так припускав, бо востаннє відкривав Святе Письмо, коли мусив — тридцять п’ять років тому.

«Будьте певні, що жоден розпусник, нечистий або лихий чоловік не успадкує Царства Христового й Божого»[28].

— Це останній, — мовила Тіна. — Після цього листування припинилося.

— Може, Хлеб видалив?

— Ні, не видалив, усі схожі мейли він заархівував. Я знайшла їх в окремій папці.

— Остерцю, а ти не пригадуєш, чи не надходила заява від Хлеба з приводу переслідувань, погроз або чогось схожого?

— Коли?

Тарас погортав видрук. Листи стали надходити двадцять другого листопада, а останній було надіслано двадцять другого грудня.

— Не пригадую, але можу перевірити, — сказав Остерць.

— Перевір, а тоді на каву, щоб усе обговорити і домовитися.

Чому Хлеб нічого не розповів про погрози, коли Тарас розмовляв із ним?

Через п’ять хвилин надійшла інформація. Якщо Хлеб і подавав заяву, то не в їхній відділок.

— Я ще зателефонував у Головне управління. Вони пообіцяли перевірити і повідомити.

У «Казані», кафе на розі вулиць Прешерена і 27-го квітня, в такий час було порожньо. Запізно для працівників Міністерства закордонних справ, розташованого неподалік, і для викладачів економічної школи, а для студентів Академії мистецтв зарано. Коли товариство увійшло, офіціантка розгубилася. Зазвичай, побачивши компанію, вона готувала дві кави — еспресо без молока для Тараса і капучино для Брайца, а також м’ятний чай для Остерця. Сьогодні ж разом із ними була молода жінка, дівчина, яка видавалася зайвою в товаристві трьох поліцейських. Офіціантка розгублено тримала в руках дві філіжанки в одній руці й чайне горнятко в іншій і запитально дивилася на Тараса.

— Що ти будеш? — запитав він Тіну.

— Що буду?

— Пити, що ти питимеш?

Тіна замовила еспресо без молока. Тарас знав небагатьох жінок, які пили каву без молока, правду кажучи, не знав жодної.

— Ти пʼєш каву без молока? — здивувався він.

— Я не люблю молоко.

Тарас зачекав, поки Сильвія — офіціантка, шістдесятирічна жінка — принесе замовлення, а тоді дуже коротко, кількома словами переповів про події вчорашнього дня, розказав про те, щó Тіна знайшла у комп’ютері в Хлеба, і почекав півхвилини, щоб колеги перетравили почуте.

28

https://www.bible.com/uk/bible/204/EPH.5.UMT.