Озеро

Вона мала набагато кращий вигляд. Її обличчя порожевіло, дихання вирівнялось, і на останньому реченні вона навіть ледь усміхнулася.

— Якщо в нас буде нагода, — сказав Тарас.

Тіна запитально глянула на інспектора.

— Це вже другий труп, при цьому ми так нічого і не ді­зналися про перший. Завтра о дев’ятій ранку я сидітиму в кабінеті у Дрварича, і якщо зверху на нього тиснутимуть, а так, швидше за все, й буде, бо налякаються телевізійних крикунів, усе це, — Тарас показав на будинок і трейлер, — і все, що всередині, поїде в Головне управління. Тому я хотів би, щоб ти якомога швидше перевірила комп’ютер. Ти можеш це зробити, не знищивши даних у цифровому всесвіті?

— Так... але... — почала дівчина і замовкла.

— Але що?

— Ми десь помилилися?

— Ні, але іноді, навіть якщо все робиш правильно, цього недостатньо.

— Хіба ти не найкращий інспектор-криміналіст у цій країні?

Так, її настрій поліпшувався.

— Дрварич казав про тебе так: «Юна колего, я прикріплю вас до Тараса, він — наш найкращий спеціаліст», — так він мене переконував.

— Тим більше, — обізвався Тарас. — Не одна людина в Любляні чекає моменту, коли я провалю розслідування.

Тарас відʼєднав комп’ютер і простягнув його Тіні.

— Зможеш його перевірити ще цього вечора?

— Так.

— Скопіюй усе, що там буде, гаразд?

Дівчина кивнула.

Ґолоб зі своїми помічниками прибув, точніше прилетів, через дві години. За цей час інспектор уже оглянув усе довкола будинку, де не знайшов жодних слідів: усюди лежав чистий незайманий сніг, — сфотографував ті сліди від коліс, якими не проїхала їхня машина, і порівняв їх зі слідами припаркованої «тойоти», хоча знав, що те саме вчинить і Ґолоб.

Помітно було, що сліди відрізнялися. У кімнату з трупом Тарас більше не заходив.

— Тепер можна, — сказав експерт, скидаючи рукавиці і пластиковий комбінезон. За його спиною помічники виносили металевий ящик.

Сонце вже сховалося за найближчими горами-двотисячниками, і, коли на долину впала тінь, стало холодно. Тарас щойно тепер відчув, наскільки він зголоднів.

— Слухай, Тарасе. Нагорі, у робочому кабінеті, стоїть принтер, а компʼютера нема. Як так?

— Ти отримаєш його завтра вранці.

— Звідки така недовіра? Це ж не за процедурою.

Тарас поплескав колегу по плечі.

— Ти знаєш, звідки. Це ніяк не повʼязано з тобою і твоєю групою.

Ґолоб зітхнув і похитав головою. Він завжди дотримувався правил, але й Тарасові довіряв. Як же це залагодити? На щастя, він помітив у снігу пляму.

— Це наше? — запитав Ґолоб, показуючи на калюжу блювотиння у снігу за два метри від машини.

— Це моє, — сказала Тіна. — Мені шкода.

Ґолоб співчутливо подивися на дівчину і знову повернувся до Тараса.

— Звіт ти отримаєш завтра перед полуднем. А тепер...

— Скажи мені щось, чого я не знаю.

— У такому разі я скажу небагато. Твоє припущення щодо того, як розвивалися події, цілком імовірне. Зброя — пістолет, швидше за все револьвер, калібр невідомий, але у будь-якому випадку великий.

— Сорок п’ятий? — запитав Тарас.

— Одинадцятий, дотримуймось наших стандартів. Можливо. Трохи проблем створює те, що куля, вдарившись у лобову кістку, відлетіла в паркет. Ми вирізали цілий квад­ратний метр, щоб у лабораторії вивчити що до чого. Ми зібрали відбитки пальців, зібрали все, що можна було зібрати, і сьогодні ввечері посортуємо... Одне слово, людина мертва, вбита...

— Те, чого я не знаю, — наголосив Тарас, — лише те, чого я не знаю.

— У нас цього разу ціла купа пальчиків.

Тарас подивився услід вертольоту, потім увійшов у будинок, пройшовся кімнатами, обдивився шафи, книжки на полицях, кинув погляд на пляму на килимі у вітальні і на Тіну. Тіна без жодного виразу на обличчі вдивлялася в пляму, але здавалося, що не бачить її. Інспектор іще раз обійшов кожне приміщення, однак не знайшов нічого, що було б несподіваним у помешканні декана факультету біотехніки. На полицях стояла лише спеціалізована література. Єдина художня книжка, яку зауважив Тарас, — «Пастка-22» Джозефа Геллера, він навіть не постарався розібратись, чому саме вона. У животі нестерпно бурчало.

— Ти голодна? — запитав він Тіну.

— Не знаю... Я голодна, але не знаю, чи зможу хоча б щось проковтнути.

Через двадцять хвилин Тарас і Тіна блукали Бовцем у пошуках закладу, де можна було б поїсти. У двох кнайпах, куди вони завернули, на них глянули з подивом і пояснили, що взимку там подають лише напої, іноді сандвіч, що Тарас і Тіна виявилися єдиними туристами у містечку і така ситуація триває з моменту, коли обірвався трос і кабіна з двома лижниками полетіла додолу. Зрештою, інспектор з асистенткою натрапили на ресторан, де подавали лише піцу. Тіна замовила яблучний струдель і склянку води.

Якийсь час вони сиділи у тиші.

— Важкий день, — обізвався, нарешті, Тарас.

— Так, — відповіла Тіна, гірко всміхаючись. Дівчина дивилася на вазу з пластмасовими квітами, а потім перевела погляд на шефа. — Мій перший труп.

Офіціант поставив на стіл піцу, і Тарас мусив себе стримувати, аби відразу не накинутись на їжу. Він був дуже голодним, а піца мала апетитний вигляд. Вона була такою, як треба. Тісто не товсте і не тонке, помідори, гриби, кукурудза, перець... звичайно, консервовані, але все ж смачні. Шинку і він би зараз не зміг їсти.

— Непогана піца, — мовив він з набитим ротом. — Візьмеш шматок?

Тіна всміхнулася і заперечно похитала головою. Офіціант, мабуть, вирішив принести струдель після того, як Тарас доїсть піцу, і все ж вона не виявляла жодних ознак нетерплячості чи апетиту.

Піцу він доїдав у тиші.

— Маєш якусь теорію?

Тарас похитав головою.

— Пенца — привид, речі якого ти мусила поскладати, — навчив мене багато чого, зокрема не придумувати теорій і не займатися ними, поки це не стане абсолютно необхідно. Завжди є жертва, мотив, нагода, матеріальні й інші докази. Це все. А теорія подбає про себе сама.

На столі перед Тіною зʼявився струдель, вона їла десерт маленькими шматками, добре, що могла їсти.

— Чим займається твій хлопець? — зненацька запитав Тарас, сам не розуміючи навіщо.

— Мій хлопець? Чим він займається?

— Він теж інформатик? Ви познайомилися в університеті?

Тіна подивилася на Тараса з якимось стомленим подивом. Взяла склянку, відпила ковток води і пальцем витерла калюжку з трьох крапель, яку лишила склянка.

— На третьому курсі факультету компʼютерних наук та інформатики. Я потім іще пішла на психологію, а він — у маркетинг. Він і досі не закінчив університет.

— І шо він думає про те, що ти пішла в поліцію?

— Не знаю...

Він вважає, що це непогано. Вважає, що це сексуально, — якось зізнався. Він вважає, що це круто — зустрічатися з судовим експертом із серіалів (хоча вона не була судовим експертом), з поліцейською психологинею із серіалів (поліцейським психологом вона теж не була). Ким же вона була? Жінкою, що блює, побачивши труп?

— Не мусиш розповідати. Можемо поговорити про розслідування.

— Я думала, з тебе вже досить розмов про це.

— Я думаю про те, що він би міг лишитися живим, якби ми туди приїхали раніше.

— Або ні. Може, ми теж би стали трупами.

Перед Тарасовими очима постала понівечена кулею голова Хлеба. Які шанси були в Тараса з його дев’ятиміліметровою «береттою», захованою в бардачку? Де було його шосте чуття, коли він увіходив у будинок?

— Цього разу ми принаймні маємо імʼя жертви, — сказав він, витерши губи паперовою серветкою. — Принаймні здогадуємося, бо Ґолоб усе ж має її ідентифікувати і підтвердити.

Тіна відклала виделку, якою їла струдель.

— Вибач, я не подумав.

— Нічого, я так чи інакше не можу їсти.

— Щодо моєї теорії... Дивись, ми шукаємо власника зеленого «хюндая», який є водночас і тим водієм, який мало на нас не наїхав, і який точно мусить бути пов’язаний з убивством. Куди міг зникнути убивця з долини, звідки веде лише одна дорога? І коли ми його впіймаємо, а ми його впіймаємо, тоді розберемося, що до чого. Теорії складають автори детективів, а я не письменник. А якщо йдеться про мою особу... Я вже не в тих роках, коли це бажано...