Озеро

— Ти запам’ятала номерні знаки?

— Я встигла лише розгледіти GO — Ґоріца, — сказала Тіна. — Коли він вилетів, я дивилася вгору, на скелі.

Тарас витягнув з кишені телефон і спробував додзвонитися в оперативно-комунікаційний центр і повідомити про темно-зелений «хюндай», та сигналу не було. Він вхопив рацію, ввімкнув її і у відповідь отримав шипіння.

— Чудово, — констатував він, вибрався з машини й оглянув передні колеса. У м’якому снігу, за нагорненою кучугурою, вони проклали глибокі рівчаки. Тарас знову лайнувся і копнув шину. І якби не вийшла Тіна, щоб теж оглянути «шкоду», він би, мабуть, не спинився.

Тарасові знадобилося півгодини, аби в придорожніх кущах наламати гілок, підкласти їх під колеса і, попри те, що зчеп­лення, яке злітало і, підгораючи, жахливо смерділо, виїхати машиною на дорогу. Коли вони подолали два серпантини й вибралися з лісу, перед їхніми очима постала несподівано широка і рівна долина. Тарас знову перевірив, чи є сигнал на телефоні, і якусь мить роздумував про те, щоб усе ж таки повідомити про «хюндай», однак потім махнув рукою і заховав телефон.

— Він уже бозна-де.

Вони повільно їхали і вишукували обіч дороги вказівники, стрілочки на яких були спрямовані праворуч, де було трохи просторіше.

— Ось він, — мовив Тарас, зовсім не здивувашись, що дорогу до будинку очищено так само ретельно, як і ту, якою вони приїхали.

Вони припаркувалися біля білої «тойоти», будинку на колесах, і Тарас уже зібрався кинути саркастичне зауваження, що декому ведеться дуже непогано, але вчасно спохопився, що йому, взагалі-то, теж.

Вони вийшли з авта, і Тіна, видавши «бр-р-р», одягнула пальто. Тарас, як і був, у светрі, рушив до будинку, який не був заміною трейлера, а звичайним колишнім сільським будинком із сателітною тарілкою на даху.

Навіть без антени бездоганно відремонтований будинок натякав на те, що не виконує первісної функції. Можливо, старий будинок навіть знесли, а на його фундаменті побудували новий, з таким самим плануванням. Занадто багато рівних прямокутних паралельних ліній і симетрії свідчили про те, що будівля не така стара. Тарас підійшов до ледь прочинених вхідних дверей, що його теж здивувало, і постукав.

Ані звуку.

Тарас постукав сильніше, і, коли й тепер ніхто не обізвався, увійшов у передпокій, де нічого не вказувало на зв’язок із зовнішнім виглядом будинку. Та не це привернуло увагу Тараса. У приміщенні стояв їдкий запах, добре знайомий кожному поліцейському. Він махнув Тіні виходити і сам покинув будинок, підбіг до авта, відкрив бардачок і витягнув пістолет.

— Стій тут, поки я не покличу, — прошепотів він колезі.

З передпокою крізь напівпрочинені двері Тарас пробрався у світлішу, більшу кімнату, перероблену під вітальню, де в каміні, справжньому каміні на дрова, догоряв вогонь. Тарас нерішуче ступив крок уперед і зупинився. Він мусив докласти зусиль, аби не розкашлятися, коли запах пороху наповнив його легені. Через плече у вхідних дверях він помітив Тіну і долонею дав знак там стояти. Чому вона не слухається?!

Інспектор обережно обійшов великий диван, який почас­ти затуляв погляд на камін, і там, між диваном і каміном, помітив тіло чоловіка, який колись був деканом факультету біотехніки в Любляні професором Хлебом, про якого через щасливі помилки його студентів мали б заговорити всі медіа у цій країні. Схоже, однак, що й тепер він отримає свої п’ять хвилин слави, — кисло, як кислим було повітря в кімнаті після пострілу, подумав Тарас.

Тіло лежало рівно, руки притиснуті до тіла, а на білому килимі довкола голови розпливлася свіжа кров, яка наче щойно витекла з рани. І Тарас лише припускав, що чоловік на килимі — Хлеб, якого він бачив на фотографії на інтернет-сторінці факультету, але знати напевно не міг. Заряд, який влучив у потилицю і вилетів десь на рівні очей, геть розворотив обличчя. Що там з кулею, яка от-от лусне?

Розділ 25

Тарас знаком попросив Тіну підійти ближче, витягнув з кишені телефон і набрав номер Головного управління в Любляні. В будинку не було сигналу, тому він мусив піти аж до дороги, де спочатку з’явилася одна слабенька поділка, а тоді ще дві. Достатньо, аби передати, щоб патруль зупинив темно-зелений джип «хюндай» з ґорицькими знаками, який може рухатися з Радеча в напрямку Любляни або від Бовця долиною річки Сочі, і попросив бути обережними, бо водій підозрюється у вбивстві й озброєний.

— Ви мене добре зрозуміли? — перепитав Тарас. — Особ­ливо останнє?

— Ви сказали, озброєний?

— Найбільшою гарматою, які існують.

Тарас повернувся в будинок, до кімнати з жертвою і Тіною. Її обличчя посіріло. Дівчина втупилась у труп, наче не в змозі відвести погляду від отруйного видовища.

— Вийди на повітря, — порадив Тарас, але Тіна стояла, мовби не чула.

Постріл розніс усю нижню частину чола разом з очима і носом. Одного ока взагалі не було видно, воно сплюснулося від вогню, друге звисало на нерві, мов на нитці, з уцілілого кутика. У зяючій дірі виднілися сиво-білі часточки мозку, перемішані зі світло-червоною кровʼю. Металевий запах крові змішувався із запахом пороху й горілого мʼяса.

— Тарасе, не знаю, чи я... — почала Тіна, та відразу ж затулила рота рукою і вибігла геть.

Сам Тарас ніколи не блював. Не в таких випадках.

Він оглянув будинок. Вітальню було з’єднано з кухнею, яка водночас слугувала їдальнею, одні двері вели на коридор, з якого інспектор зайшов у ванну кімнату і в кінці якого розташовувалися сходи, що вели у горішнє приміщення — переобладнану під мансарду однокімнатну квартиру з маленькою окремою ванною. У кімнаті було двоспальне ліжко і робочий куток, на столі стояв комп’ютер — ноутбук, який і досі світився, та, коли Тарас кінчиком хімічного олівця торкнувся клавіатури, комп’ютер попросив пароль. Тарас спустився вниз. Тіна, схоже, була ще надворі.

Тарас сів навпочіпки біля трупа і роздивився деталі зблизька. Червона калюжа розтеклася лише довкола голови, але в решті кімнати — на меблях, на стінах і навіть трохи далі на підлозі — слідів крові не було. Все вказувало на те, що вбивця примусив жертву стати навколішки або, ймовірніше, лягти на підлогу і тоді впритул випустив кулю в голову. А оскільки куля увійшла в голову ззаду, вбивця мусив тіло перевернути. Але навіщо? Хотів переконатися, що Хлеб мертвий? Насолодитися скоєним? Тарас торкнувся зап’ястка. Він був мʼяким і теплим.

Тіна сиділа у їхній машині з боку водія, виставивши ноги назовні, на тонкий настил снігу на асфальті, який снігоприбиральна техніка не змогла відгорнути, й обхопила голову долонями, спершись ліктями на коліна. Дихання її було поверхневим.

— Вибач... — прошепотіла вона, стримуючи блювоту.

Тарас знову видобув телефон з кишені, знову прогулявся до дороги і зателефонував у Національну лабораторію судової експертизи, до Ґолоба.

— Що доброго чувати? — запитав Тараса колега.

— Ще один труп, цього разу жертву застрелено впритул. Тіло ще не застигло. Все трапилося десь з годину тому.

— Де? — запитав Ґолоб, і Тарасові знадобилося трохи часу, аби пояснити, як доїхати до Бавшиці.

— Знаєш що — їдь з групою у Брник і вимагай там вертоліт. Справа не може чекати дві години.

Коли Тарас заховав телефон, Тіна вже звелася на ноги. Вона й далі була блідо-сірою, але стояла без опори.

— Ще раз вибач... — почала Тіна, однак Тарас її зупинив. Пішов до багажника, відкрив його і з валізи видобув пару латексних рукавиць.

— Тримай... Пройди коридором і піднімися сходами вгору на мансарду. Там стоїть його комп’ютер. Можеш на нього глянути?

Тіна вдячно кивнула головою. Коли вона зникла у будинку, Тарас сів на водійське сидіння, де щойно сиділа Тіна, закинув ноги під кермо, опустив спинку у напівсидяче положення і зручно вмостився. Дві хвилини, лише дві хвилини, аби оговтатися.

— Компʼютер вимагає пароль, — сказала Тіна, повернувшись, а Тарас нетерпляче кивнув. — Я можу його зламати, але не тут, не з тим, що маю з собою. Правда, я не маю нічого...