Озеро

Він замовк і дивився на Тараса.

— Ну, принаймні ми вважаємо, що він може бути найсильнішим.

— Я підозрюю, що ви відкрили його не в Бохині?

— Ні, ні... Я попрошу ще трішечки терпіння. Після цього ви все зрозумієте, побачите всю картину, щоб зрозуміти, щоб не втручатись у проект, більший, аніж що-небудь у вашому, моєму, чиєму-небудь житті.

Міхелич постукав суглобами пальців по столі, потім стулив їх у кулак.

— Ви вірите в дива, пане інспекторе?

Тарас заперечно похитав головою.

— Радше у випадковості.

— А скільки має бути випадковостей, щоб сталося диво?

Тарас не відповів, і директор витягнув із шухляди ще один аркуш паперу, поклав його на стіл і продовжив, дивлячись то на нього, то на Тараса.

— Що станеться, коли зачинити в лабораторії чотирьох студентів, які з часом втомлюються? Один із них вирощує культуру XPZ79.1989.FTC14 у середовищі А, клітини якої відфільтровує, бо антибіотик за рецептом зв’язується в оклюзивні тільця всередині клітин...

Міхелич говорив швидко, без пауз та інтонацій, ніби наговорював текст для телевізійної реклами про медпрепарати, у якій актор, що читає текст, намагається в якнайшвидшому темпі прочитати оте визначене законом «порадьтеся з лікарем або фармацевтом».

— ...інші середовища він зібрав у пляшечку Шотта і поставив її за лінію, яка розмежовує матеріал, призначений для утилізації, і свіжі матеріали. Він її не позначив, а середовища в усіх пляшечках однакового кольору. Вночі хтось, швидше за все прибиральниця, тобто пані, яка перед цим десять років пропрацювала в Німеччині і звикла там до порядку, протираючи полиці, непозначену пляшечку з використаним середовищем А переставила через лінію до інших пляшечок.

Директор усміхнувся.

— Бідолашна, десять років пропрацювала в Німеччині, поки в неї не закінчилась віза і вона не мусила повертатися назад, на південь. І якщо б вона якогось наступного дня не запитала, чи мусить прибирати на столах, ніхто нічого й не зауважив би. Отож, відповідно до протоколу, той другий студент у використане середовище А в непозначеній пляшечці прищепив свою культуру. Результат: швидке розмноження при тридцяти семи градусах Цельсія, не в мікроаеробних умовах, і коли він виміряв продукцію ефективної речовини за допомогою детектора HPLC, хроматограф виявив чотири додаткові штуки, яких там не повинно було бути.

Директор нахилився до Тараса і довірливо прошепотів:

— Якщо сказати по-простому, то він завалив експеримент.

Міхелич випростався і шпарив далі.

— Продовження тієї історії — такий самий детектив, як мікробіологія і хімія. Як діятиме людина, котра помилилася? Може визнати помилку, може спробувати перекласти провину на іншу людину. Наш студент зібрав клітини, які виросли, бо це була остання віала і він мусив мати хоча б якісь клітини. Навіть якщо експеримент не вдався, бактерії слід зберегти. І оскільки основного, двічі використаного середовища А з основними трьома культурами й додатковими чотирма він викинути не міг, бо воно не відповідало стандартним операційним процедурам і фармакопеї, і не міг його поставити на місце, бо всі знали, що він працює саме з ним, то вилив його в колбу третього студента, чиїм завданням було за допомогою ензимів змінити компоненти, вирощені в середовищі. Так третій студент, який щойно в понеділок прийшов у лабораторію, піддав концентровану фракцію у своїй колбі ензимній реакції в мікроцентрифузі, та помилився і приготував розчин, удесятеро сильніший...

Міхелич підвів голову й останні кілька слів сказав із нормальною швидкістю і навіть дещо збентежено.

— Він навіть не був винен. Йому для роботи підсунули дешеву суміш складників. Оригінальний чистий розчин коштує чотири тисячі п’ятсот євро, а двісті міліграмів, які він отримав від нас, коштують п’ятдесят чотири. Ви ж розумієте, для магістерської роботи цього достатньо.

Директор знову перейшов на повчальний тон.

— У процесі реакції з середовища, в яке він висіяв свою культуру, почали виділятися речовини зеленого кольору, а не очікувані світло-жовті. Він у паніці кинув центрифугу у ванну, нагріту до шістдесяти п’яти градусів.

— У паніці? — запитав Тарас.

— Люди так роблять, — сказав Міхелич. — Це не логічно, але так є, наприклад, палимо докази, щоб їх позбутися. Коли він жбурнув центрифугу в гарячу воду, до нього дійшло, що цим він нічого не доб’ється. Тому він виловив центрифугу і побачив, що вона стала рожевого кольору. Не зеленого, а рожевого. І що йому робити? Вилити вміст він не міг, бо всі центрифуги обліковані, крім того, в лабораторії нема зливів. Через колір він не міг накрапати отримане на тестові культури, бо це кожен би помітив. Отож що він зробив? Перш ніж одягнути скафандр, він пішов у лабораторію, покликав студента номер чотири і запитав, чи не можна скористатися його запасними пластинами, на які він би накапав воду. Результату не буде, а пластинки з рожевим кольором він потім нишком очистить в автоклаві і все буде шито-крито. І якби той четвертий студент погодився, наша історія на цьому обірвалась би і ви б нами не зацікавилися.

Тарас терпляче чекав.

— Тому студентові саме прооперували грижу...

Директор розсміявся.

—...бачите, існують люди, яким доводиться заглянути до каси мінохорони здоров’я трохи раніше, ніж їм виповниться сімдесят вісім. І оскільки в травматології, де студент номер чотири лежав кілька днів, водилися лікарняні інфекції, він, як мікробіолог, зібрав зразки з кількох милиць, а також зі своєї руки і потім у лабораторії без відома директорки займався культурами, які виростив. Серед них — necrotizing fasciitis, відома як flesh-eating bacterial disease[24], а також neisseria gonorrhoeae... Супербактерії, які він на ніч залив рожевим розчином. Просто з цікавості. І коли наступного дня прийшов подивитися...

Міхелич підвів голову і відклав аркуш паперу.

— ...там було, якщо відкинемо спеціалізовані терміни, все мертве.

Директор замовк і, наче втомившись від пояснень, відкинувся на спинку шкіряного фотеля.

— Ми витратили півроку, поки розшифрували експеримент і повторили його.

— І що ви робили в Бохині? Ви ж, мабуть, не готували рожевих розчинів?

Міхелич усміхнувся.

— Ні, ми домовлялися про умови non-disclosure agreement-у.

— Про гроші?

— Ні, зовсім ні. Грошей буде достатньо, тільки щоб не розгулялася заздрість. Ми домовлялися про те, кому приписати заслуги і як представити всю історію. Ми ж не можемо розказати, як усе було насправді, так, як я зізнався вам. Ви ж знаєте, як це звучатиме? «Після багаторічної співпраці між...» і бла, бла, бла.

— Ага...

— Саме так, пане інспекторе, саме так: ага!

— Ну, все ж, про які суми йдеться?

— Якщо клінічні дослідження дадуть такі самі результати, в чому ми майже не сумніваємося, і після всіх міжнародних перевірок і дозволів... Я думаю, для початку сто мільярдів євро.

— Сто мільярдів?

— Щонайменше. Витрати неістотні — ензими, виконані процедури, виробничі моменти. А ефективність — висока. За наступні десять років, поки препарат не скопіюють.

— Сто мільярдів?

— Я знаю, про що ви думаєте, інспекторе.

— Справді?

— Так. Ви думаєте про те, що одне людське життя, яке спіткнеться об такі гроші, небагато важитиме, правда ж?

— Ну, я ще до цього не дійшов. Але так... Особливо, якщо та людина володіє фотографічною пам’яттю?

— Недоречний жарт, я вже говорив і ще раз прошу пробачення. Але ж — браво, я вже й забув про нього...

Міхелич зітхнув, оперся ліктями на стіл і нагнувся до Тараса.

— Ви небезпечний супротивник, інспекторе. Я б не хотів, щоб ви були на протилежному боці. А справа в тому, що я не знаю, чиє тіло у вас в Любляні, але знаю, що до нас воно не має жодного стосунку.

Коли вони прощалися, на Тараса у секретарки чекав невеличкий пакунок.

— Маленький дарунок.

— Ви знаєте, що я не можу цього взяти?

24

М’ясоїдна бактеріальна хвороба (англ.).