Озеро

— Ви маєте на увазі вірус Зіка?

— Звичайно.

Директор зробив коротку паузу, ніби хотів дати Тарасові час на роздуми й усвідомлення сказаного.

— І ті маленькі проблеми, яким ніхто не надає уваги, розмножуються, ніби жаби. Якщо не з’їсти супу з пуголовків на сніданок, коли вони маленькі, ввечері буде ціла кімната жаб.

Міхелич подивився на інспектора, наче викладач, який пильнує, чи студент стежить за матеріалом.

— Та пуголовки, про які я говорю, для нашої історії не важливі.

— А жаби — так, — ствердив Тарас.

— Так, жаби. Проблеми з іншого боку кривої.

Міхелич усміхнувся і відразу ж посерйознішав, став говорити швидше, наче за ним гналися.

— Ще одна гостра проблема людства — антибіотики, тобто резистентність до них. Це не проблема з хвоста, бо вона стосується мас. У західному світі населення старішає, за останні п’ятдесят років не було жодної серйозної епідемії грипу, яка вдарила б по людях, котрим понад шістдесят п’ять — сімдесят років. У Японії, наприклад, майже шістдесят відсотків населення становлять особи за п’ятдесят. Найбільше грошей іде на охорону здоров’я саме цієї групи.

Міхелич похитав головою.

— Тобто моїх однолітків. Від препаратів для зниження холестерину і цитостатиків до віагри. Це все ліки, яких ви, приміром, ще довго не потребуватимете.

— Дякую, — сказав Тарас і подумав про свого лікаря, який на останньому обов’язковому огляді брав аналіз крові.

«У тебе підвищений холестерин, — бурмотів він, — але, знаючи твій стиль життя, думаю, нема сенсу мучити тебе якимись таблетками».

«Я б їх не приймав», — відповів Тарас.

— Чи знали ви, — продовжував Міхелич, — що найбільша частина грошей, які держава витрачає на лікування, припадає на останній рік життя людини?

Тарас цього не знав.

— Можу проілюструвати: у випадку чоловіків це означає, що від першого і до сімдесят сьомого року життя вони здорові, а за останній рік життя хворіють і використовують вісімдесят, а може, й дев’яносто відсотків з медичного бюджету за все життя. Частина йде на знеболювальні, тоді на лікування раку і, зрештою, інфекцій. Інфекції слизових, дихальних шляхів, сечовивідних, шкіри, післяопераційні інфекції. Одне слово, бактерії.

Міхелич помовчав і кілька секунд дивився Тарасові в очі.

— І в цей момент в історію вступаємо ми.

Директор випив сік і знову сполоснув рот водою.

— Антибіотики. Для лікування інфекцій ми використовуємо дуже багато антибіотиків, чия ефективність неймовірно швидко знижується. Зростає кількість культур, стійких до антибіотиків. У лікарнях є культури, резистентні майже до всіх антибіотиків, окрім єдиного, дорожезного, що його виробляє одна компанія і продає за неймовірні гроші, а призначають його пацієнтові лише після консиліуму, на якому оцінюється вартість продовження життя людини, витрати на лікування... Одне слово, якщо вам більше сімдесяти років і сімейний лікар, який ухвалює рішення, — не ваш знайомий, не сподівайтеся, що вам його дадуть. Ага, я забув згадати про ще одну групу тих, хто приймає антибіотики. Через тривалу дегенерацію населення західного світу, де вже не працює природний відбір, народжуються діти з муковісцидозом і схожими захворюваннями, які потребують антибіотиків. Lifelong-програма[22] означає, що ви повинні безперервно приймати антибіотики. Всі вони і мільйони, мільярди інших живуть... живемо за антибіотик до смерті.

Тарас дещо про це читав, але завжди вважав, що це журналістські перебільшення.

— Чому ж нема нових антибіотиків? Чому їх не роблять, якщо їх можна продавати за чисте золото? Тому, що їхнє виробництво — ще дорожче, не по-людськи дороге; я говорю про десятки мільярдів доларів чи євро. А їхній патент триває десять років. І через десять років після того, як ви в нього вклали тонни грошей, з’являються дженерики, як ми. Три­дцять першого грудня о двадцять третій годині п’ятдесят дев’ять хвилин і п’ятдесят дев’ять секунд там, унизу, вже стоять вантажівки, — директор махнув рукою у бік вікна, — набиті препаратами, необхідними дозволами і ввімкненими двигунами, й опівночі вони — гоп!

— Ви говорите про аналоги? — запитав Тарас.

— Так, про дженерики. Їх не так важко зробити, коли в тебе на столі лежить оригінал. Але оригінальний препарат — це інша історія, і тому я обома руками за державу. У цьому й завдання держави — фінансувати речі, яких приватний сектор ніколи не зміг би, поміж іншого — науку, яка потім продає патенти виробництвам, на яких виготовляють радіо, телевізори, айфони, гортекс, титанові пластини для зламаних кульшових суглобів та колін і антибіотики. Якби ми чекали на возвеличуваний приватний сектор, нічого ніколи не з’явилось би, бо це невигідно. Ви знаєте «Novartis»?

— Компанія, яка купила «Lek» і є вашим конкурентом?

— Не тільки нашим. Її оборот становить шістдесят мільярдів американських доларів. А «Novartis» теж виробляє дженерики. Ніколи б не подумали, правда?

Міхелич зупинився, ніби вкусив себе за язик.

— Ви бачите, я старий комуніст. — Директор показав на фотографію на стіні. — Комуністичної партії більше нема, нема комунізму, але я дотепер червоний... Демократія? Та ну... Наша компанія годує цілий регіон, половину держави. І, думаєте, так би було, коли працівники вибирали б директора? І хто має тоді його обирати — підприємство чи держава?

Директор махнув рукою у повітрі.

— Повернімось до нашої теми. Уявили собі картину: вантажівки, які вишикувалися перед шлагбаумом серед ночі? Це не метафора. Вони справді там стоять і ведуть зворотний відлік.

— Приблизно уявляю.

— А тепер від загального до конкретного. Те, про що я вам розповідаю, не є жодним секретом. Всі про це знають, навіть уряди, й останнім часом ведеться багато розмов про ініціативи для розвитку нових антибіотиків, але ви ж знаєте, як це все відбувається — дуже поволі. Попри це ми, фармацев­ти, зарухалися. Не дуже сильно, не дуже амбітно. Скажімо, генеральне прибирання перед початком ремонту у квартирі. Нещодавно, десь рік тому, і ми в «Салубрісі» вирішили оживити наші старі ліофілізовані культури, які зберігаються при мінус вісімдесяти градусах...

Тарас, звичайно, не мав поняття про те, що таке оте «ліофілізовані», та Міхелич розповідав не для того, аби Тарас розумів.

—...і дозволити студентам мікробіології та біотехнології займатися ними. Мета? Оживити культури бактерій, довес­ти їх до кондиції, проаналізувати середовища для їх вирощування, нашу апаратуру для вимірювання, перевірити, чи клітини ще виробляють основні природні діючі речовини... Тобто просто провести підготовчу роботу, без якихось очікувань, нічого особливого.

Тарас випив свою каву і похитав головою, коли директор запитав, чи не приготувати ще одну.

— Отож ми звернулися до факультету, факультет нам прислав чотирьох студентів, яким ми вручили «non-disclosure agreement»[23] і відправили їх в наше розпорядження. Ви знаєте, що означає така угода?

— Що результати вашої співпраці становлять таємницю, — відповів Тарас.

— Так, тобто це означає, що вони — наші. Про всяк випадок. Ви цікавитеся хімією, інспекторе?

— У цей момент чи взагалі?

Старий чоловік усміхнувся і кивнув головою.

— Вас зацікавить те, заради чого я вас запросив сюди...

Міхелич узяв у руки фломастер, щось підкреслив на картці і віддав її Тарасові.

— ...ось воно.

Перед Тарасом простяглася низка літер і цифр, між якими стояли тире, дефіси і дужки. На одну-дві секунди, а тоді Міхелич поклав папір назад на стіл.

— Я сподіваюся, що у вас не фотографічна пам’ять, бо інакше я мусив би наказати вас убити.

Директор засміявся і замовк, глянувши на незворушного Тараса.

— Вибачте, невдалий жарт.

— Це формула нового антибіотика, якщо я все правильно зрозумів?

Міхелич кивнув.

— Не нового антибіотика, а найефективнішого нового антибіотика на планеті.

22

Програма, розрахована на все життя (англ.).

23

Договір про нерозголошення (англ.).