Озеро

— Що?

— Чому твій старий витягнув із болота Прелца?

— Що ти маєш на увазі?

Тарас дивився на екран, на якому дія розвивалася дуже повільно, і чекав на її голос.

— Наскільки я знаю, вони не були колегами. Не було жодної потреби об’єднувати педіатричну і гастроентерологічну клініки.

— Не знаю, — сказала вона. — У них, напевно, були якісь свої домовленості. І хіба кожне «чому» мусить мати своє «тому що»? Чому це тебе стало цікавити?

Тарас відмахнувся.

— Професійна деформація. Так, просто спало на гадку.

Через двадцять хвилин Аленка вже спала, і Тарас якраз зібрався перемкнутись на спортивний канал, узяв пульт, та відклав його і став дивитися довгу важку історію про стосунки старшого чоловіка і його молодшої дружини до кінця, до другої години ночі. І впіймав себе на тому, що його думки вертаються до справи, розслідують її, що він думає про човен і петарди, Міхелича і вісімнадцятирічну повію, про історію тридцятилітньої давності з вагітною дівчиною у Старій Фужині, про ІSIS[21], озеро, про те, що думає про Тіну більше, ніж про Остерця і Брайца... І так, кожне «чому» має своє «тому що», — інспектор добре це знав.

І коли під час перегляду фільму його хилило на сон, то зараз будь-яка сонливість безслідно минула. Нумо це викорис­тати, сказав він, подивімось на сьогоднішній день звіддалік, під іншим кутом зору. Тарас підвівся, пройшовся туди-сюди кімнатою, щоб розігнати тілом кров і надіслати якісь молекули кисню у мозок. Сів, узяв зі столика якийсь папірець, можливо, рахунок, чи що, і на зворотному боці намалював озеро і місцевості довкола: Уканц, Стару Фужину, річку, яка витікає з озера, як же ж вона називається? яка через сто метрів стає уже Савою Бохинькою. Під малюнком він написав: «човен, дитина, зустріч студентів факультету біотехніки». Якийсь час вдивлявся в написане.

Може, не було нічого такого, чого він би не помітив, бо нічого й не було. Він хотів, щоб було, а насправді... Тарас зім’яв листок і жбурнув ним у телевізор, на чорному екрані якого блимало лого «Sony». Вимкнув програвач, телевізор і кілька митей посидів на дивані, ніби не міг вирішити, чи вставати, чи відкинутися на спинку і спробувати знайти збалансовану позу. Минуло чотири дні, відколи вони знайшли тіло, одинадцять, відколи дівчині відтяли голову, а вони навіть не знають її імені.

Тарас поклав пульт на тумбу під телевізором і заодно підняв зім’ятий папірець, розгорнув і подивився, що це. Може, щось важливе. Це був попередній рахунок за ремонт автомобіля, яким займався Остерць. Комплект зчеплення плюс робота — вісімсот сімдесят євро. Тарас поклав папірець на стіл. Завтра... або колись.

І в той момент Тараса несподівано осяяло, він здогадався, що міг пропустити, і навіть розчарувався. Невже воно? Невже це воно? Він пішов по свій сірий записничок, погортав його, поки не знайшов того, що шукав. Може, це дрібничка, та кожне «чому» має своє «тому що».

Розділ 20

Кабінет Міхелича був саме таким, яким годилося бути кабінетові директора фармацевтичної компанії. Директора старої школи. Робочий стіл, шкіряне крісло, акварель над столом. На столі — африканська статуетка з ебенового дерева і біля неї — така ж завбільшки матрьошка. За метр від столу — низький круглий журнальний столик і два імпозантні шкіряні крісла. А ще за кілька метрів — великий овальний стіл, довкола якого стояло сім крісел, а на стіні поруч — визнання, які отримала компанія. І серед усіх цих зображень у центрі тієї стіни красувалася велика кольорова фотографія Міхелича з маршалом Тіто. Тарас, розглядаючи Тіто, зробив висновок, що фотографію було зроблено наприкінці сімдесятих, за якийсь рік до смерті маршала. У кімнаті було також кілька шаф зі скляними дверцятами, і в них стояли декоративні книги, яких, мабуть, ніхто давно не гортав. Коли секретарка запросила Тараса у кабінет, Міхелич підвівся і як на сімдесятирічного чоловіка на диво жвавим кроком попрямував назустріч, наче перехоплюючи відвідувача перед робочим столом.

— Добрий день, добрий день, пане інспекторе!

Тарас привітався, і Міхелич кивнув секретарці. Тарас попросив еспресо лунго. Міхелич воду і сік.

— Де сядемо?

Господар кабінету дивився на кабінет так, наче вперше його бачить.

— Там? — і показав на журнальний столик.

Тарас кивнув і обрав крісло.

— Як минули вихідні?

— Добре.

— Я чув, ви спортсмен.

— Звідки?

Міхелич перелічив кілька Тарасових альпіністських подвигів, і було неприємно, що речення він продовжив, називаючи пізніші інспекторові спортивні заняття, хоча Тарас про себе ніколи не розповідав як про марафонця чи лижника-бігуна. Міхелич при цьому заглядав у папірець на столі.

— Я завжди готуюся до...

Старий наморщив чоло, а тоді видув повітря з губ, ніби докоряючи собі, що зробив щось не так.

— Я хотів сказати, що я завжди готуюся, перш ніж братись за якусь справу, але це ж не справа?

— Для мене ні, — відповів Тарас. — Ми у поліції називаємо це опитуванням.

Секретарка принесла напої й запропонувала до кави цукор і молоко. І від цукру, і від молока Тарас відмовився. Міхелич зробив ковток соку, запив водою і відкинувся на спинку свого фотелю, чекаючи, коли Тарас ковтне кави.

— Отож що вас цікавить, пане інспекторе?

Але ж це ви мене попросили приїхати до вас. Ви начебто хотіли щось мені розповісти.

Міхелич усміхнувся.

— Маєте рацію. Я справді просив вас зустрітися зі мною.

Він переплів пальці рук і звів докупи великі пальці.

— Я хочу вас попросити вести розслідування скромно. Не тільки тому, що я був у Бохині з... подругою, ні, ні, це не ­бо­зна-яка новина. Тиждень тихої мстивої мовчанки вдома, але я й так часто у відрядженнях. Ви ж не читаєте жовтої преси.

— Навіщо?

— Так, ви маєте рацію. Я теж не читаю. Але тут дещо інше... У вас є час для трохи довшої розмови, пане інспекторе?

Тарас кивнув головою.

— Розмова довга, бо... У грі такі високі ставки, що було б безвідповідально з мого боку, якби через слідство, яке ви мусите провадити... ми все втратили. І тому... — Він підняв руки, розкриті долоні повернулися до Тараса. — ...правда і нічого, крім правди. Ну ж бо. Від Адама. Ви, може, цікавитесь трохи медициною? Краще, якщо так, бо інакше наступні п’ять хвилин вам видадуться дуже нудними.

Міхелич не чекав відповіді, швидко ковтнув соку, тоді води, знову відкинувся на спинку і почав, прикривши повіки:

— Ви знаєте, людство... — він усміхнувся і на мить розплющив очі. Рівно настільки, щоб додати: — Я ж попереджав — від Адама.

Він знову прикрив очі і продовжував:

— Отже, людство має багато проблем, проблем зі здоров’ям, які можна за інтенсивністю зобразити у вигляді кривої. На тій кривій буде невелика кількість людей з нагальними проблемами, потім розмір тих проблем зменшується і тягнеться довгий хвіст клопотів, які з часом стають тільки більшими. Я маю на увазі нові патогени, які через глобалізацію поширюються світом. Наприклад, Ебола. Якщо зими ставатимуть теплішими, вони перезимують і будуть розмножуватись. Якщо були інфекції у Великій Британії, то вони з великою ймовірністю будуть і в нас. Так само і з вірусами, які завжди жили у лісах, де ніколи не було багато людей, а тепер ці території заселяються...

— ВІЛ? — запитав Тарас.

— Так, ВІЛ — один із таких перших випадків. Якогось дня на ті території прибуває багато людей, у яких народжується багато нащадків, які знову ж таки розселяються по планеті. Уявляєте? У лісі, де споконвіку не було жодних змін, з’являється щось нове, уявляєте, яку гостину влаштували собі комахи і паразити? Це ж така нагода для стрибка захворювань, про існування яких людство навіть не підозрювало, тим більше про наслідки, що їх вони провокують. Щось схоже нещодавно трапилося в Бразилії, де вирубали ліс, побудували міста, і в тих краях діти раптом стали хворіти на страшну хворобу. Що відбувається? Маму кусає комар, переносить у її тіло вірус, який при вагітності передається зародкові й починає розмножуватися у його мозку. Народжуються дефектні діти, і якщо вони виживуть, то з недорозвиненим мозком. Це приклад хвороби з хвоста тієї кривої.

21

Ісламська держава.