Озеро

— Я серйозно, Тарасе.

— Звідки в тебе такі ідеї? Я щось таке сказав... уві сні, чи що?

— Ні, мені просто цікаво. Я чомусь так подумала.

— Ну, і яка? Я ж ні з ким не знайомий.

Кілька секунд Аленка дивилася на чоловіка так, як Тарас зазвичай дивився на людей за столом у кімнаті з дзеркалом.

— Ні, неправда. А як щодо тієї новенької на роботі?

— Я її знаю три дні, а дивний я начебто цілих півроку.

Жінка відмахнулася рукою, мовляв, навіть не сперечайся.

— Я не сказала, що в тебе з нею щось є, я сказала лише, що неправда, що ти ні з ким не знайомий.

Тарас натиснув на «Play».

— Тоді що?

Побігли реклами, анонси фільмів — усе це Тарас перестрибував за допомогою пульту, доки не дійшов до застережень, написаних різними мовами, про те, що копіювати фільми — це злочин, такий самий, як зображено в коротенькому відео, де хлопець удирається в машину. Якщо вже дотримуватися точності, якось сказав Тарас Аленці, коли пішла ця сцена, того автомобільного злодюжку треба було запустити на автомобільний завод, а не в приватну машину. Ті, що стягують фільми з нету, крадуть із джерела, а не по будинках.

— Нічого, все в порядку.

То що з ним таке? Багато всього. Як їй сказати, що він почувається якось... безглуздо? Навіщо було кидати альпінізм, виснажувати себе всі ці роки, коли врешті-решт буде так, як має бути завдяки її батечкові? Вставай, працюй, займайся з дитиною, спочатку з однією, потім з іншою, оплачуй квитанції, розраховуйся за кредит, знайди заміну горам, щось, що не буде таким небезпечним і затратним у часі та грошах, — бігай, їздь на велосипеді, займайся аматорським боксом — і жени, жени, жени, поки все не перетвориться на одне й те саме... І переконуй себе, що в тебе нема вибору, що так воно є і що, зрештою, все не так і погано. Як би там не було, а на світі мільйони людей, які б радо помінялися з ним місцями. Мільярди.

Колись вони з тестем перетнулися в «Меркаторі», супермаркеті. Це був один раз за всі роки, коли вони випадково побачилися. Тарас тримав у руці кошик, бо у візку потреби не було. Старий не привітався, окинув оком вміст і запитав: «Вистачить грошей?»

— Я не розумію тебе, Тарасе, — сказала Аленка; вона не дивилася на екран, де старший чоловік ішов стежиною, а камера відкривала піщані стовпи Анатолії, чи Каппадокії, чи чого там. — Я не розумію. Після всіх цих років ми нарешті маємо гроші, ми можемо собі дозволити те, чого раніше не могли, з дітьми все добре, а в тебе депресія. Мені часом здається, що ти дражниш Бога.

Старий підійшов до невеличкої будівлі — це був готель, зайшов за стійку. Очевидно, власник.

— Але ж не моїми стараннями.

— Що?

— Те, що ми можемо собі все дозволити. Не завдяки мені.

Аленка дивилася на чоловіка, ніби він сказав щось немислиме.

— А хіба не байдуже?

— Якщо це байдуже, тоді що не байдуже?

— Не байдуже, щó ти зробиш з лотерейним квитком, який витягнув. Окрім того, щоб ти знав, переміг ти, мій батько це визнав...

— Я переміг? Що він визнав? Він перелякався смерті, не мене. І навіть тоді не радився зі мною, а зробив так, як хотів. Та справа не в цьому. Я з ним не змагався...

Хоча, мабуть, таки змагався.

— Тепер у нас все чудово. Та не завдяки мені. Не завдяки моїм зусиллям. Не тому, що я двадцять років спливав кров’ю, двадцять років нікуди не ходив, маю на увазі гори... А чому? Бо він отак... за одну секунду.

— Ти міг би сказати, що не потребуєш його допомоги.

Тарас похитав головою.

— Якби я міг, так би і зробив, і ти б досі отам... — Тарас показав на стіл, — рахувала квитанції. Я, може, і в депресії, та не божевільний. Крім того, він помирав, і він по-своєму заборгував мені. Він заборгував тобі, але, оскільки в нас із тобою спільний рахунок, заборгував і мені... Тому... — Тарас подивився на дружину з більшим осудом, аніж цього справді хотів. — Зрештою, я не взяв нічого. Це ти все взяла.

Аленка закотила очі.

— Ясно. Якби я знала, що ти хотів до кінця життя рахувати кожен цент, перш ніж його від себе відірвати...

— Давай припинимо, — перебив її Тарас. — Це нікуди не веде. Я тобі нічим не докоряю, і якби ти мене запитала, я б сказав «так».

— Тоді в чому проблема?

— Проблеми нема.

Проблема була, бо він і тепер, через двадцять років, а з віком щоразу частіше, згадував про такі речі, як вечеря у селі Тукуче, де були останні муровані будинки, перед походом до базового табору. Власниця, непалка з племені Гурунг, на їхнє замовлення запекла дві курки. Він цілий вечір на них чекав, і, коли нарешті отримав, на двох тацях все було перемішано й посічено — від голови до пазурів, і все тверде, підгоріле і нестравне.

— Це були старі кури, — сказала жінка на своє виправдання.

І вони їх з’їли. А він зможе пригадати, чим вечеряв учора?

— Не знаю... — сказав він несміливо. — Маю відчуття, що я не налазився по скелях.

— Ну, то зроби це тепер. Запроси когось зі своїх знайомих, ти зараз навіть у кращій формі, ніж був тоді.

Тарас засміявся.

— Дякую, та це не так.

Окрім того, він і сам у голові уклав список своїх постійних, тимчасових і одноразових колег-альпіністів. Двадцять імен, з яких тринадцятеро — на тому світі. Один помер від раку, а всі інші загинули в горах.

— Кого запросити?

І все ж... Коли Тарас думав про тих дванадцятьох, за якими хоч-не-хоч мусив спостерігати всі ці роки, адже новини про їхні сходження доходили і до нього, навіть попри його бажання, його охоплювала заздрість. Безглуздо, але це так.

— Тарасе, ти не при собі, розумієш? І твої слова — зовсім не комплімент для мене. Для всіх нас. Ти заздриш мертвим?

— Я їм заздрю, бо вони жили так, як хотіли. Я не хотів би померти, звісно ж, ні, та все одно. Вони жили на повну, а я...

А він брав участь у Люблянському марафоні. Він і мільярд інших. Тарас дякував Богові за Аню і Мойцу, але вони поїхали, у них тепер своє життя...

— І слухаючи тебе, я дякую долі, що в нас народилися дівчатка. Якби в тебе був син, хтозна, що ти зробив би з нього.

— Що? Думаєш, зробив би з нього альпініста?

Аленка мовчала.

— Крім того, я не впевнений. Коли я думаю про те, що треба вставати о четвертій ранку, дві години їхати кудись машиною, щоб потім два дні дряпатися і замерзати на скелях... Може, мені просто шкода тих днів, коли мені цього хотілося... Розумієш?

— У тебе криза середнього віку, — сказала Аленка. Її голос звучав із полегшенням.

— Так, мабуть, так і є. І що тепер?

Вони замовкли, і Тарас згадав, що вони мали дивитися фільм. У фільмі власник готелю також сварився з жінкою, значно молодшою за нього. Дочкою чи дружиною.

— Я прокручу назад? — запитав Тарас, бо на екрані мінялися сцени, а Аленка жодного разу не глянула туди, та й сам Тарас не знав, про що там ідеться.

— Тобі не здається, що в тебе подібні сумніви були б у будь-якому разі? Навіть якби ти не покинув альпінізму?

— Або я опинився б серед тих дванадцятьох, і, по суті, твій старий врятував мені життя... Він зробив усе так, як треба.

Аленка вдивлялася у темний екран.

— А яка вона, та... Тіна?

— У мене з нею нічого нема.

— Знаю. Я просто питаю.

— Молода і гарна, — відповів Тарас. — Принаймні так усі кажуть.

— А ти?

Тарас стенув плечами.

— Ти ж знаєш Остерця і Брайца. Для них усяка гарна. Мені вона не здається якоюсь особливою.

Фільм перемотався на початок, і Тарас знову натиснув на «Play», запізнившись рівно настільки, що знову побігли застереження про авторські права і коротеньке відео про те, що завантаження фільму з інтернету карається законом. Сивобородий чоловік іще раз прогулявся стежиною, за ним здіймалися піщані стовпи Каппадокії, у м’якому піску яких люди видовбали собі помешкання... Вже двадцять років минуло відтоді, коли він востаннє тримався за скелястий виступ, і все одно при погляді на будь-що у формі каменю він думав про альпінізм.

— А я можу в тебе дещо запитати?