Озеро

— Це ж дрібничка. Кілька спортивних добавок і мазь, яку ми виробляємо. Для колін і таке подібне.

— Дякую, — відповів Тарас і рушив коридором до ліфта.

— Заждіть, — загукав Міхелич і впіймав його в коридорі. — Я поїду з вами.

Міхелич викликав ліфт і, коли двері відчинилися, повернув перемикач у положення «Стоп». Забрав палець з кнопки, і кілька секунд здавалося, що він збирається з думками, перш ніж заговорити.

— Дві речі... По-перше, ви ж мені вірите, що я не маю нічого спільного з тією мертвою дівчиною?

— Запитайте мене краще про те, що я думаю. Не питайте, у що я вірю. Такої розкоші, як вірити, я в своїй роботі не можу собі дозволити.

Міхелич щиро розсміявся.

— Шкода, — сказав він, пересміявшись, — ми в цьому абсолютно схожі. Я собі теж цього не можу дозволити. Я сподіваюся, що ви не звернете у цю сліпу вулицю, але ж не можу вірити у це, так?

— Якось так, — відказав Тарас.

Міхелич озирнувся, ніби пересвідчувався, чи вони й далі самі на коридорі.

— Ще одне. У вас є діти, пане інспекторе?

— А ви хіба це не перевірили?

Директор лукаво посміхнувся.

— Звичайно, перевірили. У вас дві дочки, двадцять і вісімнадцять років.

І відразу ж змінив вираз обличчя з лукавого на простодушне.

— Ох, то ви мене, мабуть, добряче засуджуєте?

І, не чекаючи на Тарасову відповідь, продовжив:

— Знаєте, я тій дівчині, що була зі мною в Бохині, ні за що не платив. Не вірите? Я маю на увазі гроші. Але я для неї домовляюся то про одне, то про інше. Вона хоче стати співачкою. Від мене вона не піде більш зіпсутою, ніж прийшла.

— Мені байдуже, — сказав Тарас.

— Справді? — усміхнувся його співрозмовник.

— Справді, поки та вісімнадцятирічна — не моя донька.

Тарас увійшов у ліфт і змінив положення перемикача, який затримував ліфт на поверсі. Проте хтось інший устиг викликати його раніше, і ліфт піднявся на поверх вище, де, проте, вже нікого не було. Ще трохи, думав Тарас, їдучи вниз, ще трохи, ще рік роботи, і йому стануть байдужими навіть важливіші речі, ніж те, на кого облизуються хтиві й багаті старигани.

У кабінеті Міхелич сів за стіл, оперся на нього ліктями, сплів пальці і якийсь час сидів у такій позі. Тоді повільно розвів руки, взяв аркуш паперу зі столу, перевернув його і подивився на формулу на ньому.

— Симоно! — загукав він і, оскільки реакції не було, покликав знову.

— Я вас слухаю, — з’явилася у дверях секретарка.

— Подзвони Предаличу.

— Нашому Предаличу? З кадрового відділу?

— Кому? Ні, нащо він мені. Нашому Предаличу з Міністерства фінансів.

Секретарка зникла у своєму кабінеті. Міхелич іще раз заглянув у папір, який тримав перед собою, у цифри й літери, які він наквацяв на папері за п’ять хвилин до Тарасового приходу. Він не був таким дурним, аби випробовувати чиюсь фотографічну пам’ять.

Розділ 21

Тіна очікувала когось іншого. Наприклад, розфарбовану штучну білявку. Або розфарбовану брюнетку-співульку. Або розфарбовану... Когось, хто навіть здалеку був схожий на дівчат, які у фільмах продаються за гроші. Одне слово, повію, яких вона в своєму житті бачила, правду кажучи, не так часто. Звичайно, вона була в Амстердамі і пішла подивитися на вулицю червоних ліхтарів, а в Парижі з колегами вночі прогулялася площею Пігаль. Ну, і це, загалом, усе. Повій у Любляні вона б не могла знайти, бо таких, яких вона бачила в столицях Нідерландів і Франції, у цьому ресторані не було.

У ресторані, в якому вона домовилася про зустріч з Барбарою, сиділа дрібна істота, білявка, природна білявка у скромному світло-синьому пуловері, на столі перед нею стояло горнятко какао. Здавалося, їй менше, ніж вісімнадцять. Тіна озиралась у пошуках іншої ймовірної кандидатури, але у приміщенні на п’ять-шість столів, крім дівчини, були лише дві пари.

— Барбара? — несміливо звернулася до неї Тіна.

Та всміхнулася, підвелась і подала руку. Тіна зачекала, поки підійде офіціант, візьме і принесе замовлення. Після цього перестала говорити про погоду і зиму.

— Ти знаєш, для чого ми зустрілися? — запитала вона Барбару, намагаючись звучати якомога безтурботніше, і була невдоволена, коли їй це не вдалося. Звучало по-вчительськи. Барбара цього не помітила, а може, звикла.

— Ні, не маю поняття. Бране сказав, що хтось із поліції хоче поговорити зі мною. Нічого особливого, попросив, щоб я зустрілась і відповіла на запитання.

— Бране?

— Пан Міхелич.

— Ага.

— Ви не відразу зрозуміли, бо його всі звуть пан Міхелич, так?

Тіна кивнула.

— Як довго ви знайомі?

Дівчина наморщила чоло і після короткого похитування головою відповіла:

— Десь із півроку, здається. А на «ти» ми зовсім недовго.

— Якраз це мене і цікавить, — мовила Тіна. — У яких ви стосунках з паном Міхеличем?

— Що ви маєте на увазі?

Її здивування видавалося щирим, і вперше Тіна у голосі співрозмовниці почула широкі голосні, так говорили в Нижній Крайні.

— Ви три дні були зареєстровані в готелі у тій самій кімнаті. Як би ви назвали такі стосунки?

— Він — мій меценат, — сказала дівчина з полегшенням, ніби Тінині запитання допомогли їй знайти правильну відповідь. — Він про мене піклується. Я хочу стати співачкою.

Дівчина мило всміхнулась, а в Тіни перед очима постало обличчя Міхелича, яке вона бачила у газетах і на телебаченні. Рідке сиве волосся, зачесане назад за модою хтозна-якого часу, поморщена шкіра з коричневими плямами, обвисле підборіддя, завжди костюм з краваткою — найчастіше світло-сірий костюм і синя краватка. Образ поважного старого, та все ж старого. Тіна кивнула, аби не зрадити думок, які роїлися в її голові.

— Я б хотіла також працювати вихователькою в садку. Я вчуся тут, на педагогічному, — сказала дівчина, показавши кудись за спину Тіни, мабуть, у напрямку педагогічного факультету. — Я б хотіла працювати з дітками. Вони такі милі.

— А якою музикою ви займаєтесь?

— Ох, та я не займаюсь. Я б хотіла. Якою-небудь, мені все одно... Наприклад, такою, яку роблять «Модріяни» чи Ян Плестеняк. А вам подобається Плестеняк?

— Так, дуже, — відповіла Тіна.

— Ну, от бачите. Я не знаю дівчини, якій би він не подобався. А яка пісня? Ні, ні, не кажіть, давайте я вгадаю...

Дівчина стала наспівувати, і Тіна мусила визнати, що в Барбари геть непоганий голос: «Тієї ночі в номері сто два він моє серденько украв, у номері сто два писав на моїм тілі зранене ім’я». — Вона?

— Вона, ви вгадали. І пан Міхелич запропонував подбати про все необхідне?

— Саме так.

— І як ви з ним будете розраховуватися за допомогу?

— Я не буду з ним розраховуватися, в мене нема грошей.

Дівчина захихотіла, наче сказала щось смішне, взяла печиво, яке подали разом з кавою, вмочила його в напій, піднесла до рота і відкусила шматок — щонайменший, який могла.

— Мені цікаво, — сказала Тіна, якій більше не було не­зручно, — чи ви йому взамін запропонували сексуальні послуги? Я вас попрошу відповідати правдиво, бо ми і з ним поговоримо. Та все це залишиться між нами.

— Ага, ви це маєте на увазі, — вигукнула Барбара, мовби щойно зрозумівши запитання. Вона знову відкусила шматок печива, знову міліметровий. — Так, послуги.

— Ага, — мовила Тіна.

— Але не раніше, ніж мені виповниться вісімнадцять. В Бохині ми вперше були разом. Я навіть не знала, а пан Міхелич сказав, що за такі речі з неповнолітніми притягають до відповідальності.

— Ні, — сказала Тіна.

— Не притягають?

— Ні, до відповідальності притягають лише тоді, коли неповнолітня особа має менше, ніж п’ятнадцять років...

— Правда?

— Або якщо партнер, тобто повнолітній, набагато старший. Тоді такі стосунки заборонені до вісімнадцяти років. Як у вашому випадку.

Барбара з’їла печиво і, схоже, занурилася в роздуми.

— Тоді ми зробили правильно, що почекали?

— Так.

Барбара дивилася на Тіну, наче дитина, якій щойно сказали: нічого страшного, що вона з’їла все печиво у шафці. Тіна усміхнулась, і їй здалося, ніби вона здогадалась, чому Тарас послав поговорити з Барбарою саме її. Що ж казати про інших, коли навіть Барбарині і Тінині світи були настільки різними.