Озеро

Тарас усміхнувся. Цього запитання він боявся. Це запитання сьогодні йому поставлять іще не раз. Дрварич і точно ще хтось.

— На жаль, природа зробила своє, — сказав він. — І, очевидно, її ніхто не розшукує.

По той бік запанувала тиша, ніби Прелц у своїй голові прокручував оте «природа зробила своє» або «її ніхто не розшукує».

— Ага, значить, так, — зрештою озвався він. — Ну, що ж поробиш, Тарасе. Кожен несе свій хрест.

— Власник тієї дачі, де я святкував Новий рік, — пояснив Тарас Тіні, яка хоч-не-хоч чула розмову.

— То мені вже не дзвонити дружині?

— Дзвони, — сказав Тарас. — Треба і біля її прізвища поставити галочку.

— Нарада, — озвався Тарас о другій і показав на дошку.

Брайц і Остерць відірвали голови від комп’ютерів і трохи відсунулися від столів. Тіна напівпідвелась, а тоді зніяковіло всміхнулася і знову сіла.

— Ти подумала, що ми підемо в конференц-зал? — сказав Брайц, зареготавши.

Остерць захихотів, усміхнувся навіть Тарас.

Він підійшов до дошки, взяв губку і став витирати всі пункти попереднього дня так старанно, аж поки перед очима четвірки не засяяла біла пластикова поверхня.

— Що у нас є?

Він подивився на Остерця і Брайца.

— Значить, так, — сказав Брайц, беручи зі столу аркуш паперу. — У Старій Фужині ми опитали людей...

На Тарасовому столі задзвонив телефон. Він показав знаком Тіні підняти слухавку, а сам слухав Брайца, який говорив, що...

—...чотирнадцять осіб зі стількох саме будинків, тобто господарств, тобто адрес. Результатів, які стосувались би безпосередньо нашої жертви, — нуль...

Тіна прикрила долонею слухавку і кивнула Тарасові. Брайц зупинився.

— Хлеб з факультету біотехніки.

Тарас підійшов до неї і схопив телефон.

— Добрий день, старший інспектор-криміналіст Тарас Бірса...

Тарас розповів, у чому справа, поставив кілька запитань, подібних до тих, що ставив раніше попереднім співрозмовникам. Голос на тому боці був сухим, відповідав коротко, як і інші перед ним. Ні, він нічого не бачив, усі, кого він знає, приїхали на той семінар і поїхали додому, ніхто не зник.

— Скажіть, — мовив Тарас, — а яка була мета цього семінару?

— Що ви маєте на увазі?

— Чому ви були там три дні?

Голос на другому боці посуворішав.

— Це був не так семінар, як ділова зустріч, — сказав він після короткої паузи. — І спілкування.

— Неформальне? — запитав Тарас.

— ...І це теж.

— Це звична практика, що до ваших зустрічей приєднується директор «Салубріса»? На всі три дні?

Знову коротка заминка.

— Ми навчаємо майбутніх дослідників, розумієте. Кадри, які б могли працювати і в пана Міхелича.

— Робоче і неформальне спілкування... — Тарас подивився на список, що лежав перед ним, — чотирьох студентів, декана факультету і директора фармацевтичної компанії з супутницею.

Тарасові здалося, що на тому боці декан знітився.

— ...найкращих. Таких, зазвичай, не буває багато. Чотирьох, які співпрацюють із «Салубрісом».

Тарас примусив його почекати якусь секунду.

— Не знаю чому, але маю таке відчуття, що ми ще з вами не прощаємося.

Хлеб відповів не відразу, і коли відповів, у його голосі не почулось ані нотки страху.

— Цього я, пане інспекторе, не можу знати.

Тарас холодно попрощався і поклав слухавку. Подивився на Брайца, і той продовжив:

— Тобто ніхто нічого не знає про якусь жінку, яка б зникла, всі домашні овечки перелічені, про туристок теж ніхто нічого не згадував, про курв тим більше. «Тіки не в нас, у нас ткого не бває, — кривлявся Брайц. — Тутечки в слі всі порядні». Ми пробували з’ясувати, хто з ким і чого розсварився в селі, але нічого конкретного не взнали; коли щось намацували, то йому виявлялося вже років як тридцять. Там дуже багато старих людей.

— Наша дівчина, та, в холодильнику, їй тридцять років.

Брайц подивився на Остерця, тоді на Тараса і ледь помітно зітхнув.

— Я так і знав, що ти це скажеш, і на одні такі пересуди тридцятилітньої давності ми таки натрапили серед тих порядних селян.

— Ну, раз ти закінчив, то берися за них, — сказав Остерцеві, який уже змолов усе, що було на тарілці, Брайц, кивнувши на фермерів за столом, — перш ніж вони втечуть від тебе.

Остерць мовчки підвівся, підійшов до двох чоловіків, які сиділи за найближчим до дверей столом, і кашлянув, зупинившись перед ними. Чоловіки подивилися на Остерця з підозрою на обличчях, а тоді втупились у простягнуте поліцейське посвідчення.

— Можна біля вас?

Остерць сів, не чекаючи запрошення, і поклав на стіл нотатник з ручкою.

— То про ту, шо у воді? — запитав чоловік у синьо-червоній картатій сорочці, який сидів навпроти Остерця. Він був схожий на головного і мав нервовіший вигляд.

— Так, — сказав Остерць, пояснивши чоловікові, що він і колега (Брайц з тужливим виразом на обличчі доїдав рештки шинки) опитують людей, тобто збирають інформацію, і вони можуть, якщо хочуть, відмовитись давати свідчення...

На момент йому здалося, що двійко чоловіків навіть замислились над цією пропозицією.

—...та все ж краще ні.

Двійко чоловіків швидко закивали головами.

— Та звідки ж нам щось знати про це? — запитав чоловік у картатій сорочці. — Богдане, ти щось знаєш?

Богдан похитав головою. Через десять хвилин Остерць відклав ручку.

— А у вас є якісь здогади? — запитав він.

— Що ви маєте на увазі? — перепитав той у картатій сорочці.

— Чи колись у селі щось таке вже траплялося?

— Я про таке не знаю, — після паузи, яка видалася Остерцеві на дещицю довшою, ніж би мала бути, відповів другий чоловік.

— Правда?

— Тутечки в нас усі порядні, — додав картатий.

Остерць попрощався, чоловіки теж підвелися, розрахувались і пішли геть.

— Що ти сказав такого, що їх перепудило? — запитав Брайц, коли взявся за штруклі — він вибрав з горіховою начинкою.

У той момент розрахувалась і попрощалася штирійська пара.

— Піду поговорю з офіціанткою, поки вона не зайнята, — сказав Остерць, і Брайц великодушно кивнув.

Остерць повернувся через десять хвилин, коли остання тарілка перед Брайцом спорожніла, а сам він сидів у поганому гуморі.

— Ну, давай поговорю ще з одним, — пробурмотів він упівголосом і загукав до занедбаного типа за барною стійкою: «Чоловіче, а ходи-но сюди!

— Остерцю, ти все записав?

Остерць кивнув, понишпорив у своїх паперах, витягнув одну картку, кинув на неї одним оком і коротко переказав:

— Кажуть, у Бучарів, це назва ферми, десь на початку вісімдесятих народилася дитина без батька.

Він відклав папери на стіл і подивився на Тараса.

— Так, і?

— Нічого, так кажуть.

Якби Тарас не знав Остерця вже ого-го скільки років, він подумав би, що той розумово відсталий.

— Хто так каже?

Чоловік за барною стійкою був одягнений у сіру мисливську куртку, яку не скинув, хоча в приміщенні було тепло, і мав густу чорну бороду, в якій де-не-де проглядала сивина. Він показав пальцем на себе, і Брайц ствердно кивнув головою. Чоловік повільно й обережно підвівся, озираючись рестораном, ніби у порожніх стінах шукав допомоги, якої, звичайно, не міг отримати. Він покірно наблизився до столу і зупинився перед Брайцом, який промокав підборіддя полотняною серветкою. Брайц відклав серветку і великодушно показав на вільне сидіння.

— Ми з поліції, — сказав Брайц, а Остерць знову витягнув посвідчення – Брайц себе таким не напружував. — А ти хто?

— Антон Штефе, — відповіла перелякана істота. — Мене кличуть Тона.

— Цей чоловік... його колись наймали працювати на фермі... — Остерць подивився на карту. — Працює на Облаків, відколи себе пам’ятає. Про те, ким би могла бути знайдена у воді жінка, йому не відомо, але в результаті подальшого опитування він розповів таке...

— Тоно, — не витримав Брайц через десять хвилин після запитань, на які він отримував, наче луна, «я про то нічо не знаю», — розкажи тоді, що ти знаєш.