Озеро

Чоловік мав якихось шістдесят років, і Брайц у цей вік врахував роки важкої праці і регулярної випивки. Засмага на його обличчі боролася з потрісканими судинами і червоною сіткою. Він був худим і жилавим, і від нього йшов терпимий сморід.

— Що ви маєте на увазі, пане?

У нижній щелепі йому бракувало двох зубів.

— Мій начальник у Любляні — ще та паскуда, — сказав Брайц і подумав про Тараса, який справді часом бував нестерпним. — Дай мені щось для нього.

Тіна закашлялась, і троє чоловіків обернулись до неї.

— Що таке? — запитав Брайц.

— Ні, нічого, я просто закашлялася. Продовжуй, будь ласка.

Тарас посміхнувся сам до себе. Має минути трохи часу, поки вони звикнуться. Тіна сиділа за столом бідного Пенци. Його комп’ютер кудись зник, і замість нього на несподівано просторому столі стояв її ноутбук. Тарас, Брайц і Остерць працювали кожен на своїх старих розвалюхах, і Остерць, який не раз скаржився на свій комп’ютер, аж завмер, побачивши Тінин.

— Я ж теж можу так зробити, — сказав Остерць, подивившись на Тараса, якому було байдуже. У нього вдома був ноутбук, але його настільки дратувала ота ніжна-преніжна клавіатура, що він доставив зовнішню, по якій міг нормально стукати і яка відгукувалася приємним звуком, а не залиплими докупи потрійними «ррр» чи «ттт» і всяким таким іншим.

Тіна була одягнена в гольф і вчорашні джинси, і Тарас зловив себе на тому, що він задивляється на ті джинси, поки Тіна проходить між столами чи нахиляється, аби підняти з підлоги річ, яка впала. І при цьому перезирається з Брайцом і навіть Остерцем.

Остерць знову підніс до очей картку і прочитав:

— Вагітною була Діана Балох, дочка Мілана Балоха... Управителя ферми в Бучарів. З того, що сказав Тона, зрозуміло, що вона була-була вагітною, а тоді якогось дня перестала, а про дитину ні слуху — ні духу.

— Ви дізналися більше?

— Так, звичайно, — сказав Брайц. — Ми дали йому на шнапсик...

Від якого і ти сам не відмовився, подумав Тарас.

— Через тиждень після того, як зник її живіт, вона сама теж зникла.

— Її забрала вода, — озвався Остерць. — Вона взяла човен і кинулася в озеро. Її знайшли лише через тиждень і ледве витягнули. За офіційною версією, стався нещасний випадок.

Тарас узяв маркер і написав на дошці: «Діана Балох», «Стара Фужина», «незаконна дитина» і поруч поставив знак запитання. Принаймні дошка вже не була порожньою.

— Займіться цим.

— Але тут є нюанс, — сказав Брайц і підняв руку, ніби учень у класі, який хоче привернути увагу вчителя, — треба врахувати стан нашого джерела. Він трохи ненормальний.

— Наскільки ненормальний?

— Настільки, що ловить сомів у Бохинському озері.

— І? — запитав Тарас.

— Не сприймайте його серйозно, — сказала офіціантка, коли після розмови з Брайцом чоловік вийшов з ресторану. — Він трохи не при собі. Він уже двадцять років нишком ловить сомів у озері.

— І? — запитав Брайц.

— У Бохинському озері соми не водяться.

— Ненормальний або ні. Перевірте ту справу про потопель­ницю, і потім побачимо, чи є за що вхопитися, — наказав Тарас.

Він іще раз подивився на дошку.

— Може, є щось новіше? З цього тисячоліття. Що завгодно.

— Хтось якомусь... — Брайц перегортав папери, — ...якомусь Янезу Бертонцлю спалив човен, що його той тримав на березі неподалік від пляжу. — Брайц підвів голову і подивився на Тараса. — Він заявив у поліцію. Поліцейські приїхали і після огляду встановили, що човен підпалили навмисне, бо знайшли сліди бензину. Зрештою, я не знаю, як інакше міг би зайнятися човен на березі озера. Точно не сам собою.

— Чи той твій Бертонцель сказав, кого він підозрює?

— Так, сказав. — Брайц іще раз подивився на папір. — Мар’яна Магушара, сусіда, з яким він свариться через землю... Напевно, цілу вічність.

— Цим теж займіться, — сказав Тарас, — бо і в нас вигулькнув човен — викрадений, а потім повернутий.

Тарас повернувся до Тіни, яка всміхнулася і поправила перед собою папери. Крізь одне з двох вікон їхнього кабінету сонце падало їй на волосся, яке сьогодні теж було забрано в хвіст і металево відблискувало в сонячних променях. Rabenschwarz[16] — так це буде німецькою, подумав Тарас... І є ж іще одна фраза, ще одне словосполучення з тим raben, вороном. Rabenmutter, жорстока мати. Чи та Діана Балох теж була такою rabenmutter?

Тіна запитально на нього глянула. Він зовсім забув, що дивиться на неї. Тарас похитав головою, мовляв, нічого, і відвів погляд. Так, тепер усе буде інакше. На Брайца і Остерця могла б світити ціла супернова зірка, та він не вмів би описати відтінку їхнього волосся, тобто того, що від їхнього волосся залишилося.

— Отож... — почала Тіна, коли Брайц замовк, а Тарас не подав жодного знаку, що буде говорити. — Ми розмовляли з усіма власниками дач в Уканці, окрім двох, до яких я ще не додзвонилася. Їх дванадцять. Здається, результати дуже схожі на ті, які мають Зоран і Павле...

Тіна подивилася на них, і Тарас міг присягнутися, що вони почервоніли. Коли востаннє вродлива молода жінка називала їх на ім’я за останні двадцять років? І чи взагалі коли-небудь?

— ...тобто ніхто нікого не розшукує, ніхто нічого не чув і не бачив, і в час убивства там не було майже нікого.

Тіна розповіла про стару жінку біля озера і чотирьох студентів, які на момент скоєння злочину святкували в Уканці продовження Нового року і...

— Наскільки наразі відомо, крім старої і Балажича, Мілана Балажича, вони там були єдині.

Про інцидент Тіна не розповіла.

— І так, човен. Я розмовляла з Балажичем, який заявив у поліцію про викрадення човна... Двадцять другого, коли він повертався з Уканця. Відтоді його не було в Бохині, а сьогодні йому зателефонував його новий сусід, до якого ми... — Тіна подивилася на Тараса, і йому здалося, що вона ледь помітно усміхнулася, — ...вчора навідувались, і розповів, що молоді люди позичили човен і потім його повернули, щó я й підтвердила. Човен справді прив’язаний на причалі перед його дачею.

Дівчина відсунула папери від себе і ледь відсунулась від столу.

— Після цього він подякував і запитав, чи йому слід повідомляти поліцію. Це все.

Тарас подивився на дошку. Йому страшенно хотілося щось дописати, та не було чого. У час убивства на дачах були стара пані, яка лежала в ліжку з температурою, чотири ідіоти, які були здатні на будь-що, але не на те, щоб убити жінку, відрізати їй голову і жити з цим далі, ніби нічого не сталося, хіба що їм у цьому допомогли якісь дуже важкі наркотики, і той Балажич, який після вбивства навряд чи заявляв би про викрадення човна. Чи ні?

— А ти питала Балажича, чи бачив він тоді когось? Кого-небудь?

— Так, питала. Ні, він нікого не бачив. Проте він тут був усього півгодини. Приїхав, перевірив, чи все зачинено, світло, воду, навідався до пані Стропник, що вона підтвердила, і поїхав до поліції написати заяву.

Тарас зняв з маркера ковпачок і після коротких роздумів до Старої Фужини з позашлюбною дитиною дописав «човен» і в дужках — «помножити на два». Бо, як він уже знав, все­світ залінивий на випадковості. Інспектор відступив на два кроки і глянув на дошку. Зазвичай він навіть не дивився на те, що написав. Коли він розповість Брайцеві, Остерцю й Тіні про свої знахідки, допише на дошці «семінар студентів факультету біотехніки». На такий захід не щодня приїжджає директор найбільшої фармацевтичної компанії в державі з повією, яка там святкує своє вісімнадцятиліття. Але ще не час. Він знову подивився на написане й оте «х 2» біля човна замінив на «х 3».

Тарас глянув на годину на телефоні.

— Незабаром зателефонує Дрварич, — сказав він. — Хто візьме слухавку, хай скаже, що я поїхав у справі кудись, де сигнал не тягне, і що повернуся біля четвертої.

Тарас вимкнув телефон і зняв з вішака куртку.

— Побачимося пізніше.

Розділ 16

О пів на другу він був уже вдома, а через п’ять хвилин, переодягнувшись у спортивні штани, теплішу футболку і вітрівку, взувши кросівки і вхопивши банан, уже стояв за дверима. Він зібрався пробігтися Дорогою спогадів і побратимства, вздовж якої у рік смерті президента давно зниклої Югославії висадили липову алею. Сімдесят вісім лип — стільки, скільки президент прожив років, — улітку відкидали приємну тінь. Здавалося, ніби біжиш зеленим тунелем. Тепер замість листяного даху в небо стриміли голі гілляки, а на землі лежав збитий грудками сніг, бігти по якому була справжня мука — не відчувалося жодної опори. Щоправда, пробіжка, на яку нема достатньо часу, а тим паче без розігріву і нормальної розминки, Тарасові великого задоволення не приносила, та в нього не було вибору, бо ввечері він мав справи (за його визначенням — нав’язані обов’язки), і якщо він відмовиться їх виконувати, вечір буде нестерпним. За п’ятдесят хвилин він пробіг свою дистанцію, якої ніколи точно не вимірював, але яка за відчуттями становила сім кілометрів; швидко зробив розминку, прийняв душ, переодягнувся, вхопив сандвіч, який приготував іще вранці і поклав у холодильник, швиденько розігрів так само вранці заварений чай і вже о третій був на паркінгу перед відділком. А через три хвилини — в кабінеті, все ще з розпашілим після пробіжки обличчям. Усі троє колег були на місці, кожен за своїм комп’ютером. Тарас повісив куртку, сів за свій стіл і ввімкнув комп’ютер.

16

Чорний ворон (нім.).