Озеро

Отож треба з розумінням поставитися до афектованого ентузіазму Брайца, коли він замовляв меню номер один.

Минуло п’ятнадцять хвилин, перш ніж перед ними на столі з’явилися страви, і вони б прибули раніше, якби Остерць не ускладнював життя, замовляючи картоплю фрі, яку треба було спеціально готувати. Брайц накинувся на їжу і якийсь час терзав Остерця фразами типу «непогано, непогано», або «як не крути, а домашня їжа найліпша», або «нема краще як свиня» і «гусак свині не товариш»... І коли Брайц уже набрав повітря, щоб сказати щось розумніше (або довше), Остерць випередив його запитанням:

— Може, треба опитати ще кількох? Щоб Тарас потім не чіплявся...

Брайц відклав виделку на тарілку, а оскільки тарілка ще не спорожніла, це був знак, що Остерць розсердив його цим запитанням.

— То хай приїздить сам сюди, — відповів Брайц таким тоном, аж голови всіх у ресторані ледь обернулись у їхній бік. — Все одно це без сенсу, бо ніхто нічого не знає і ніхто ніде не зникав.

Остерць кивав головою, нагадуючи іграшку на пружинках — вони колись були дуже популярними: різних собачок і пінгвінів кріпили на панелі приладів або на багажній полиці, і, коли машина рухалася, вони кумедно нахиляли голови. Остерць похитав головою, коли колега знову взявся за виделку, і спробував іще раз:

— Все одно, в нас їх лише десятеро...

Цього разу Брайц не дав себе відволікти — наколов на виделку новий шматок м’яса, ножем додав картоплю, поклав усе в рот, повільно пожував, потім акуратно поклав виделку і ніж на тарілку так, щоб офіціантка, яка раптом з’явилася, не віднесла випадково тарілку, на якій було ще трохи їжі, тобто навхрест, витер серветкою кутики вуст і запитав:

— А скільки їх, по-твоєму, буде для нього достатньо?

— Хоча б п’ятнадцять.

Брайц проковтнув шматок, розглянувся по ресторані, знову відрізав шинки, запхав у рот нову порцію картоплі й пробурмотів:

— Чотирнадцяти вистачить.

Розділ 15

На Тарасовому столі лежав список гостей готелю. Чотирнадцять осіб у п’ятнадцяти номерах. Дай Боже, щоб між ними не було іноземців, подумав Тарас, та вони, звичайно ж, були — пара, яка двадцять третього грудня виїхала з номера двісті дванадцять. Lise und Hahn aus Fürstenfeldbruck[13], який лежав — Тарас вбив назву міста в пошуковик — за кілька кілометрів на схід від Мюнхена і становив, роздивився Тарас на карті, його ліву окраїну. Добре, з ними, вочевидь, клопотів не виникне.

Потім Тарас вбив у пошуковик назву машинного перекладача, яким завжди користувався, і накидав на картці паперу розмову, яка його чекала. Настав час випробувати свою німецьку.

— Серед них є іноземці? — запитала Тіна, що підійшла до вішака повісити своє пальто.

— Двоє.

— Значить, треба оформляти міжнародну юридичну допомогу через наш Мін’юст...

— Ні, — перебив її Тарас, — не будемо ускладнювати.

Він набрав телефонний номер з кодом країни 49 (Німеччина) і міста 89 (Мюнхен). Почекав кілька секунд, поки по той бік не обізвався голос.

— GuttenTag, darf ich mit Herrn Oliver Scholz sprechen bitte. Mein Name ist...[14]

Тарас злякався, що жіночий голос зараз скаже, що пан Шольц вийшов на пенсію, але, очевидно, це було не так.

— Колега, — пояснив Тарас Тіні, коли закінчив розмову і з полегшенням поклав трубку. Ще місяць тому він не наважився б заговорити німецькою. Три роки курсів нарешті почали давати результати.

Якщо пощастить, то Шольц, з яким Тарас познайомився на стажуванні в Мюнхені, куди його і ще трьох словенських криміналістів посилали підвищувати кваліфікацію, де Тарас усе одно побоявся відмовитися від сякої-такої безпечної словенської, вже сьогодні повідомить, чи з фрау і герром Хан alles in Ordnung[15]. А Тарас присвятить час учасникам семінару з факультету біотехніки Люблянського університету, та перед тим пошукає в інтернеті оголошення про той семінар. Він не знайшов нічого, і це йому здалося дивним. Якщо чогось нема в інтернеті, його не існує, а той захід все ж таки відбувався. Відповідь, яку він отримав після опитування, — «ознайомлення з результатами роботи за рік і неформальне спілкування». Всі сказали «неформальне спілкування», і ніхто — «забава». Це покоління тепер так висловлюється? І якщо так і все минуло звичайно й нормально, чому йому в кожній відповіді вчувалось якесь занепокоєння? І чому всі відповідали однаково, ніби їх так хтось навчив? Тарас зателефонував у деканат і попросив з’єднати його з деканом, організатором цього «неформального» невідомо чого, але той був недоступний. Тарас уже зібрався влаштувати секретарці скандал, та вона встигла пояснити, що телефон декана вже півгодини відповідає: «Абонент, якому ви телефонуєте, недоступний. Будь ласка...» Тарас наказав зателефонувати йому, щойно директор вийде на зв’язок.

Директор компанії «Салубріс» теж був недоступний, бо перебував у повітрі десь між Любляною і Москвою. «Він зв’яжеться з вами, коли матиме змогу».

— Відразу, як прибуде, — сказав Тарас.

— Коли матиме змогу, — відповів жіночий голос на іншій лінії.

— Він зателефонує, бо я хотів би запитати його, хто та жінка, що була в готелі зареєстрована як його дружина.

Тиша.

— Ви мене чуєте?

— Так, — почулося з іншого боку, тон був іще різкий, та в ньому вже вгадувалася нотка страху.

— Цю особу було зареєстровано як Антонію Міхелич, і, за моїми даними, у Бохині двадцять третього грудня вона святкувала свій вісімнадцятий день народження. Я хотів би це з’ясувати і поговорити з паном Міхеличем раніше, ніж наберу номер його дружини, якій, я підозрюю, не вісімнадцять років.

— Пан Міхелич вам зателефонує відразу після прибуття у Шереметьєво, — відповів жіночий голос, цього разу без пауз.

— І коли це буде?

— Літак має приземлитися о третій, а тоді... Думаю, через п’ятнадцять хвилин. Можемо домовитися на пів на четверту?

— Так. І мені також потрібен номер вісімнадцятирічної Антонії, бо я маю і їй поставити кілька запитань.

Тарас отримав номер та ім’я — Барбара.

За сусіднім столом Тіна набирала телефонні номери і шукала власників дач. З більшим успіхом, але з однаково безсенсовними відповідями. Ні, ніхто не зникав, нікого не розшукують, «А її дійсно вбили?», «На даний момент ми не можемо нічого сказати, панепані... дякуємо, що знайшли час».

За своїми столами Брайц і Остерць писали звіти — переносили на папір усе, що він уже знав і що Брайц помістив в одне речення:

— Ні хріна не взнали.

Вони витратять цілий день на друкування протоколів про опитування селян зі Старої Фужини, тим більше, що кожен із них друкував одним пальцем. Тарас володів технікою швидкісного, майже сліпого письма, за це він мав дякувати Пенці, який відразу після появи Тараса у відділі відправив його на друкарські курси.

— Для нас уже запізно, — сказав він тоді, — а тобі буде корисно навчитися найпотрібнішій поліцейській навичці — швидко друкувати.

Тоді Тарасові було трохи образливо, та сьогодні він вдячний і справді використовує всі десять пальців. Мізинець правої руки весь час висить у повітрі, і тією рукою він часто заходить на ліву половину клавіатури.

— Тарасе...

Тарас розвернувся до Тіни, яка долонею прикривала трубку телефону.

— Якийсь Прелц, каже, що ви знайомі...

Тарас кивнув і підійшов до її столу.

— Я можу перевести дзвінок на твій, — сказала Тіна, але Тарас уже тримав телефон.

— Привіт, Тарасе. Що там у тебе, секс нормальний?

— Щодня кращий, — відповів Тарас, ніяковіючи.

— Та твоя мене питала, де я був за тиждень до Різдва. В Швейцарії, на семінарі, ти ж знаєш.

— Знаю, але вона опитує всіх в Уканці, тому я не втручався.

— Ясно, без проблем. У той час в нашій хаті не було нікого. Карін, наскільки мені відомо, теж. А ви вже знаєте, кому так не пощастило?

13

Ліза і Ган з Фюрстенфельдбрука (нім.).

14

Добрий день, дозвольте мені поговорити з паном Олівером Шольцом. Мене звати... (Нім.)

15

Усе в порядку (нім.).