Озеро

Брайц ображено подивився на Остерця.

— Ні, ми не будемо починати з ресторану, ми там закінчимо, — ствердив він і вказав пальцем на дорогу, якою вони щойно їхали. — Рушаємо з того кінця і рухаємося по черзі назад, до Міховця і його шинки.

Через дві години вони справді стояли перед дверима корчми, і Брайц задоволено взявся за клямку. Задоволено, бо роботу було зроблено, задоволено, бо робота, як він і передбачав, була марною, бо вони не дізналися нічого, що було б корисно для їхньої справи, відповідно — нічого, що вони мали б розслідувати в майбутньому; задоволено, бо в одній садибі він натрапив на першорядний лікер і купив його два літри, задоволено, бо вже облизувався, думаючи про шинку і картоплю. Він добряче зголоднів і був готовий з’їсти вола, як сам сказав, і навіть Остерць, який не сумнівався, що Брайц з’їв би і вола, якби перед ним його поставили, на це нічого не відповів.

Брайц штовхнув дерев’яні двері зі вставками з матового жовтого скла і якимись колами, голосно покликав офіціантку, яка стояла за барною стійкою і мила склянки, і ще раз, теж голосно, привітався з нечисленними гостями, що посеред дня сиділи в ресторані. Старша пара, яка говорила на штирійському діалекті і яку Брайц пов’язав із сірою «фабією» з мариборськими номерами на парковці, і троє місцевих — два, на перший погляд, фермери, які прийшли випити скляночку вина з водою замість перекуски, і ще один чоловік, місцевий вар’ят, який нависав над барною стійкою. Штирійська пара відповіла на привітання, а інша трійця вирішила себе цим не втомлювати.

— Що там доброго у світі? — привіталася офіціантка, дівчина десь років двадцяти п’яти, вдягнена в спідницю з квітковим принтом, сіру блузу з рюшами і безрукавку такого самого кольору.

— Мені одне, — гукнув Брайц і, ніби сказав щось важливе, підтвердив замовлення, грюкнувши кулаком по столі.

— Шинка, картопля, салат? — уточнила дівчина, не поділяючи його радості. — А вам?

— Мені також шинку, але чи можна замість смаженої картоплі замовити картоплю фрі?

— Фрі? — здивувався Брайц. — Та хто ж їсть шинку з картоплею фрі?

Перед тим, як увійти до першого з будинків, де вони збирались отримати свідчення, Остерць зі свого телефону зайшов на сторінку статистичного бюро Словенії і тепер читав знудженому Брайцові, що в Старій Фужині налічується п’ятсот сімдесят шість мешканців, з них двісті сімдесят дев’ять чоловіків і двісті дев’яносто сім жінок; там є двісті дев’ять господарств і двісті дев’яносто одне помешкання, село забудоване будинками з гострими дахами і затиснене між річкою Мостницею та скелями довкола неї. Останнього факту не було на інтернет-сторінці бюро, але в ньому вони могли переконатися на власні очі.

— Якщо ми опитаємо кожну десяту хату, через три години буде по всьому, — оцінив Брайц і подзвонив у перший будинок на північному схилі села. О дванадцятій сорок п’ять Брайц і Остерць увійшли досередини, о дванадцятій п’ятдесят дві Брайц випив свій перший шнапсик, а через дві хвилини Остерцеві вдалося відпертися від свого першого. Були часи, коли Брайц заздрив своїм колегам зі Штирійського і Приморського регіонів, яких шнапсом не лише пригощали, а й давали його з собою, але відтоді виноградарство гарно прогресувало і в Нижній Крайні, яку покривало Люблянське поліцейське управління, до того ж Брайц призвичаївся і до лікеру, й до інших видів алкоголю, тож зараз не жалкував ні про що.

— Міцний алкоголь кращий тим, — спостеріг він, — що не треба бігати до туалету.

Звичайно, Брайц був алкоголіком. Він відповідав більшості критеріїв — від непереборного бажання випити до зовнішнього вигляду, що у його випадку проявлялося як занедбаність, — та все ж не настільки, аби його безпосереднє оточення здивовано не заперечувало: та ні, він просто часом випиває за компанію. Коли від Брайца пішла дружина, яка, вочевидь, не погоджувалася з думкою оточення, він напився і прийшов на роботу такий, що боронь Боже, впав на стіл, який перед тим обблював, і тільки завдяки Остерцю знайшов дорогу додому. Тоді Тарас не сказав ані слова, та наступного дня о сьомій ранку прийшов до Брайцового будинку, подзвонив, витягнув пом’ятого товариша з ліжка, наказав зробити каву і незвично спокійним голосом коментатора вчорашньої погоди попередив, що це трапилося востаннє, якщо Брайц хоче ще коли-небудь у житті працювати на державній роботі.

— Згода?

— Згода, — відповів Брайц.

— Ти отримаєш догану, щоб у тебе не склалося помилкового враження, ніби я жартую.

Брайц кивнув головою, Тарас випив каву і попрощався.

— Побачимося через годину.

Брайц іще раз кивнув, потім трохи посидів за столом, звісивши порожню голову, і коли думки в неї повернулися, зрозумів, що ніяк не зможе відмовитись від алкоголю. Він пішов у підвал, знайшов мотузку, якою робітники колись, у кращі часи, витягали на перший поверх відра з штукатуркою, і якийсь час шукав місце, куди її вчепити. Не придумавши нічого мудрого, Брайц автоматично подумав, що треба запитати в Остерця, та на той момент думка про самогубство вже його полишила, і аж по дорозі на роботу він здогадався, що міг би застрелитися зі службової «беретти» M92FS. Його знудило, і він мусив зупинитися на першій автобусній зупинці, де перед наляканими пасажирами, які чекали на «шістку», виблював у маленький смітник.

— Та викличте хтось поліцію, — почув Брайц чийсь голос.

Поки доїхав до роботи, блював іще два рази і зрозумів, що самогубство теж не вихід. Відтоді він застерігався так, що сам ніколи не пив ані склянки. У нього в підвалі стояло кілька пляшок вина і ящик пива, до яких увечері доєднаються ще дві з міцнішим алкоголем, але всі ці запаси, на превелике диво, достоювали до обідів або пікніків, які він влаштовував, що тут гріха таїти, частенько. Там він зазвичай бував не п’янішим, аніж усі інші, завдяки й тому, що мало хто міг з’їсти стільки, скільки він. Коли він жере, то може пити, зрозумів Брайц: коли напихається їжею, то не п’яніє.

Робота на виїзді була чимось середнім, сірою зоною між самотністю, роботою і товариством, тож він дозволяв собі випити у чималих, та все ж контрольованих кількостях і, звичайно, тоді, коли Тараса не було поруч. Скляночка-дві, щоб мозок приємно отупів, але при цьому працював краще, ніж раніше, стирався зовнішній шум, тоді перерва, будинок-два, де він навіть міг відмовитися від запропонованого, поки ефект не зникав, тоді знову скляночка, і так тягнулося до, як він казав, обов’язкового їдла, яке його зазвичай тверезило, а у відділку, якщо мусив туди повертатися, він здавався лише трохи втомленим, але притомним. За кермом усе одно завжди був Остерць, який не був абстинентом і на пікніках у Брайца брав запропоноване пиво й випивав його так, як інші п’ють воду — щоб утамувати спрагу, та йому пиво подобалося менше, ніж інші напої. Він напився лише один раз у житті, і, як і буває після першої п’янки, йому було погано, тож мусив у своїй практичній голові зробити висновок, що алкоголь йому не підходить, як, наприклад, знав, що для Тарасового «сітроена» підходить лише моторне мастило «ELF».

Люди з Верхньої Крайни, як правило, не люблять, коли їх хтось відволікає від роботи або ж у ту пору дня, яка призначена для роботи; не люблять, коли до них навідується поліція, і цим не відрізняються від інших регіонів у Словенії. Та цього разу цікавість, викликана новиною про те, що в річці неподалік знайшли тіло жінки, переважила стриманість. Люди не знизували плечима тоді, коли перед ними з’являвся державний службовець, і не відповідали, щоб він пильнував сам себе, а не інших, а навпаки — відкладали на хвилинку свої справи і були уважними — як говорилося на початку однієї популярної радіопередачі. На жаль, їхні відповіді Брайцові й Остерцю не допомогли.

«Хто ж це міг бути?» — відповідали вони запитанням на запитання. «Ви знаєте, не маю поняття. Якби вона була звідси, вже хтось би щось сказав...» Вірніше, спілкувалися місцевою говіркою, ковтаючи голосні звуки: «Би вна бла відси, вже б хто шо скзов. Жодн не бркує...» А там, де вдома був чоловік, особливо пенсіонер, на стіл ставилася пляшка з корком: «З тх груш біля хти. Сам вигнав. Бдете пробвати?»