Озеро

Тарас кивнув.

— Я хотів би поговорити з директором. Він сьогодні ще... вже тут?

— Так, я зараз йому зателефоную.

Офіціант набрав номер, повідомив, що тут поліція, і якийсь час чекав, тримаючи слухавку. Це тривало довгенько, тоді Тарас подав йому знак, а коли офіціант спробував пручатися, Тарас просто вирвав слухавку в нього з рук.

— Добрий день, Тарас Бірса, інспектор-криміналіст. Ми з колегою розслідуємо вбивство і хотіли б поговорити з вами. Куди нам іти?..

На момент у трубці запала тиша.

— Звичайно, пане Бірса, але зараз...

— Ви мене не зрозуміли, — сказав пан Бірса своїм найбільш монотонно-рішучим голосом. Чому він завжди так робить? — Кілька днів тому ми знайшли труп молодої жінки у Бохинській Бистриці, неподалік від вашого готелю, тож я негайно мушу поговорити з вами. Де це буде?

Тарас зачекав на відповідь, тоді, не прощаючись, поклав трубку і подякував офіціантові.

— Я прошу мені пробачити, — почав директор, представившись Тарасові, і Тарас записав його ім’я у нотатник. — Новорічні свята, тут жах, що робилося, і лише зараз ми приходимо до тями. Я розумію, так, звичайно, мертві не можуть чекати. Прошу, прошу... Може, вам щось принести?

Офіс директора — невеличка кімната у задній частині готелю, тій, яка виходила на ліс, а не на озеро. Мабуть, усе найкраще віддали гостям, подумав інспектор. Під олійною картиною, звісно, пейзажем Бохинського озера, сидів маленький чоловік, лисий і круглий, у сорочці, заправленій у штани із зависоко розташованим поясом. Після формального потискання рук він сів за стіл, і відвідувачам здалося, наче він упав з крісла і тепер сидить за столом навпочіпки.

— Отож ідеться про тіло молодої жінки, яку ми післявчора знайшли в річці за три-чотири кілометри звідси, біля дороги на Бохинську Бистрицю. Я сподіваюся, що ви зможете нам допомогти.

Директор розвів руки, нагадуючи допитливу дитину.

— Наскільки зможу.

— Ви і ваші працівники.

— Звичайно, звичайно... Може, ви мені дасте фотографію?

У його голосі бриніла цікавість. Тарас відчув необхідність підкреслити серйозність ситуації.

— Фотографія вам не допоможе. Тварини... зробили своє...

Директор здригнувся.

— Жінка померла приблизно за тиждень до Нового року. Скільки гостей тоді у вас було?

Директор кивав головою.

— Ох... Зважаючи на те, що тоді ще не було снігу і що кінець грудня ще не сезон, окрім різдвяних і новорічних свят, гостей було якраз стільки, щоб ми не вийшли в мінус. Але так, трохи їх було. Цього року нас врятувало зібрання якихось хіміків чи біологів. Вони тут були три дні, мені здається, якраз тоді, коли... коли... це сталося.

— Хіміків?

— Здається, все ж біологів, так, біологів з Люблянського університету. Точніше, фармацевтів. З якихось тих інститутів, з Любляни, з інших міст. Я подивлюсь, як вони називалися. Вони тут провели три дні, думаю, це були люди з профспілок, ну, ви розумієте, тепер це інакше називається. Правда, до них приїздив Міхелич.

— Міхелич? Директор компанії «Салубріс»?

— Так, він пробув тут усі три дні.

Директор розвів руками в повітрі і змовницьки усміхнувся Тарасові.

— Були й інші гості, але менше. Мушу перевірити і їх.

— Якщо ваша ласка, надайте мені список тих, хто був тут між двадцятим і двадцять п’ятим грудня. Прошу, вкажіть рік народження і номер телефону, якщо є.

Тепер директор кивав головою так швидко і з такими короткими паузами між кивками, що Тарас здогадався: зараз пролунає запитання.

— А хіба я маю право давати вам таку інформацію? Ви знаєте, це такі делікатні речі. Тут не всі були...

— Зі сім’ями?

— Так, так... саме так.

— Вирішуйте самі. Якщо хочете, я приїду з ордером, та це означає втрату часу, якого у мене нема. Дістаньте мені ці дані, а я вам обіцяю, що буду поводитися з ними, як...

Він змовницьки подивився на директора.

—...як добрий господар. Я хочу лише перевірити, чи всі, хто в списку, — живі.

Карлик, сидячи під «Бохинським озером перед весняною бурею, олія» (так було написано під картиною), кивав головою.

— Ви ж мене розумієте, правда?

Директор збентежено подивився на Тіну, вона йому привітно всміхнулася.

— Насамперед мені треба поговорити з усіма, хто тоді працював у готелі. Негайно.

Директор схопив телефон і, закінчивши розмову, прошепотів до Тараса:

— Її вбили?

Тарас кивнув.

— Ой-ой...

— У мене теж є кілька запитань, — озвалася Тіна, і Тарас мусив стриматися, щоб не виявити свого здивування. Так, звичайно...

— Прошу, прошу...

— Якщо жертва була не місцева, а багато фактів вказує на те, що вона була не звідси... Чи ви маєте якісь здогади, хто це може бути? Чи ніхто не зник?

— Ви маєте на увазі когось із гостей?

— З гостей, персоналу, відвідувачів гостей...

Директор похитав головою.

— Ні, ні, наскільки мені відомо.

— Якби вам довелося робити припущення, що ви сказали б про цю жінку? Молода, приваблива, наскільки можемо судити, і не місцева?

Директор усе хитав головою.

— Можливо, вона була повією?

Директор здригнувся, ніби його застали з пальцем у банці варення.

— Вибачте, ми тут такого не практикуємо...

— Ніхто й не каже, що практикуєте, — тон Тіни нагадував базікання з торговкою на базарі, — але ж усяке може трапитися, це ж готель, хіба ні?

— Тут у нас дуже сімейна атмосфера. Сюди на лижі приїжджає багато сімей із дітьми, бо на Воґелі, як ви знаєте, є короткі траси...

— Знаю, — сказала Тіна, — але до вас приїжджають і такі, хто, як ви сказали, приїжджає без сімей.

— Звичайно, різне буває, але ми не розпитуємо, хто де працює.

— Одне слово, всі гості приїхали і всі поїхали?

— Так.

Тіна замовкла і подивилася на Тараса.

— Та-ак, — протягнув Тарас, — не дуже ви нам допомогли.

Директор розгублено розвів руками.

— Ні, ні, все гаразд... Якщо вам нічого не відомо, значить, не відомо. Та спробуйте допомогти мені хоча б із цим.

Директор кивнув, а Тарас витягнув з кишені нотатник, розгорнув і поклав ручку на папір.

— Я вас попрошу назвати готелі, розташовані біля озера, аби ми якогось не пропустили.

— Ох, із цим у вас не буде проблем.

Тарас запитально глянув на нього.

— З листопада до Різдва всі готелі зачинені. Як я вже казав, грудень до двадцятих чисел — мертвий сезон, і ми ще два роки тому домовилися, що один із готелів буде в той час, так би мовити, черговим і візьме на себе збитки цієї пори року, а інші проводитимуть інвентаризацію і таке інше. Цього року була наша черга працювати.

— А як з апартаментами біля Рибчевого Лазу?

— Так само. Тиждень до Різдва вони зачинені, їх приводять до ладу, бо потім починається наплив.

У кімнаті для нарад уже чекали деякі працівники готелю. З їх допомогою Тарас спочатку уклав список тих, хто був тут у той тиждень, коли сталося вбивство, а потім вони з Тіною допитали всіх зі списку. Люди вишикувалися перед ними, не було лише прибиральниці, яка мала прийти по обіді, і рецепціоніста, який після Нового року пішов у відпустку. Ніхто нічого не знав, ніхто не бачив нічого незвичайного. Всі гості прибули в готель, вибули з нього, весь персонал був на місці, нікого не бракувало. Одне слово, ніякої зачіпки.

— Ось список, — сказав директор і якось збентежено потримав аркуш у руці, перш ніж простягнув його Тарасові.

— Не хвилюйтеся, ми будемо всіх обдзвонювати у робочий час.

Вони попрощались, і Тарас уже відчиняв двері, коли згадав, що забув дещо. Повернувся до директора і дав йому свою візитівку.

— Двох ваших працівників сьогодні тут не було. Прибиральниці і хлопця з рецепції. Передайте їм, будь ласка, нехай мені зателефонують, коли повернуться, гаразд?

Директор узяв візитівку й уважно чи принаймні ввічливо її оглянув.

— До слова, скільки років прибиральниці?

— Не знаю, — сказав директор і замислився. — Десь добрих сорок–п’ятдесят, мабуть. А чому ви про це запитуєте?