Озеро

— Не знаю. Та навіть якщо все розгорталося приблизно так, великих труднощів не мало б виникнути. Протверезівши, середньостатистичний Янез мав би скочити за нею в озеро.

— Чому ти думаєш, що це — повія?

— Я так не думаю, але припускаю, що так може бути.

«Виголений пах, — диктував Цвілак секретарці, оглядаючи труп, перш ніж зробити розтин. — Волосся на лобку видалено за винятком вузької смужки над клітором завширшки один сантиметр і завдовжки чотири...»

— Це ще не означає, що вона повія.

— Ні, але є велика ймовірність, що вона приїхала в Бохинь...

Як це сказати?

— Шукати пригод? — сказала Тіна замість нього.

— Наприклад. Дякую... Так, або розраховувала, що так станеться. Ви, жінки, не робите ж там укладку щодня?

Вона засміялася.

— Як хто. Тарасе?

— Так?

— Я досить доросла і можу без проблем чути такі слова, як «трахатися» і схожі.

— Добре, — сказав чоловік і подумав, чи не розповісти їй історію Брайца. Він би, напевно, все одно не розповів, та задзеленчав телефон. Тарас натиснув на кнопку і якийсь час слухав.

— Дзвонив Брайц, — повідомив інспектор, поклавши телефон у нішу на дверцятах машини. — Як я і думав. Ким би не був наш хлопець, він, найімовірніше, правша, інших вихідних даних нема, він нічого після себе не залишив. На відбитки пальців я й не розраховував, сподівався, що, може, знайдеться щось під нігтями, але нічого. Нічого. Відбитків пальців жерт­ви нема в базі, принаймні у словенській, ДНК також, дані з-за кордону чекаємо, також чекаємо на результати токсикологічних аналізів з ІСМ. Коротше, на тепер — нуль інформації.

Приблизно через півгодини, протягом якої вони їхали мовчки під звуки рок-н-рольних хітів сімдесятих і вісімдесятих, Тарас припаркував авто перед збудованим у зруб дерев’яним рестораном у Бохинській Бистриці, де вже стояла машина зі знаками Національної лабораторії судової експертизи. Паркінг перед рестораном був мало де почищений від снігу, і Тарас доклав чималих зусиль, щоб умістити свою машину між дерев’яною огорожею і купою снігу, якою був, мабуть, укритий сусідній автомобіль. У порожньому ресторані сидів Ґолоб із двома співробітниками, на їхніх куртках виднілися поліцейські значки, а коли інспектор наблизився до їхнього столу, то помітив також зелений робочий комбінезон. Тарас волів би їх зараз бачити у цивільному, але забув про це сказати. Він усівся на єдиний вільний стілець, і тієї ж хвилі з сусіднього столу приплив іще один, для Тіни. Тарас представив нову колегу, всі потиснули руки, і Тарас упі­ймав кілька виразних неприхованих поглядів, значення яких ніколи не розумів. Вони справді думали, що жінки поведуться або хоча б оком моргнуть на таку поведінку? На «привіт», потиск руки і підморгування Тарасові?

Тіна, якщо навіть це зауважила, не реагувала. Отож вони сіли за стіл і Тарас коротко переказав історію про те, як у річці знайшли жіноче тіло, що воно зачепилося за гілки кущів і що тоді падав сильний сніг.

— Що знайдемо, те й буде, — сказав Ґолоб. — Щось завжди знаходиться, хоча зі снігом проблемно. Якби її вбили там, де ви її знайшли, ми б щось придумали, а так... Ми постараємось, але я б на твоєму місці не надто сподівався.

— Я й не сподіваюся, — відповів Тарас.

— Ми викликали водолаза, він має бути через годину. Про всяк випадок, якби у воді знайшлося щось годяще, — сказав Ґолоб, подивившись на годинник. — О першій він має бути там.

Тарас кивнув. Він зателефонував до Брайца і, дізнавшись, що вони з Остерцем уже за якийсь кілометр від Бохинської Бистриці, наказав їхати на місце події. Він уявив собі розчароване обличчя Брайца, коли той після короткої заминки відповів «так, добре», бо залишився без своєї кави з молоком і рогалика. Ну, він надолужить.

Перш ніж вони вирушили, Тарас підійшов до барної стійки, розрахувався за каву і нібито між іншим звернувся до офіціантки:

— Кажуть, там у річці наші знайшли якусь жінку, так?

— Так, вона втопилася. Так говорять.

— А хто це? Знаєте щось?

— Вона не звідси.

Тарас запитально глянув на неї. Жінка дала йому решту і рахунок.

— Якби вона була звідси, всі б уже знали. А інші нас не цікавлять.

Місця біля засипаного снігом авта було так мало, що Тіна мусила почекати, поки Тарас виїде; колеса ковзали на снігу і машина ледве викотилася на так-сяк почищену частину парковки. Тарас зачекав, поки Тіна сяде в авто, і виїхав на дорогу.

— У мене таке відчуття, — сказав він, коли вони вирушили в бік озера, — що ми цього разу зрадіємо навіть старій батарейці.

Розділ 12

Тарас зупинився на узбіччі і постарався лишити позаду достатньо місця, аби там припаркувалися ще дві автівки. Він вибрався зі своєї службової «шкоди» і чекав біля неї, поки експерти натягували на себе захисні комбінезони з тайвеку білого кольору, які можна купити у будь-якому магазині мережі «Merkur», якщо треба поштукатурити квартиру. Потім Тарас провів їх найпротоптанішою стежкою до річки і показав гілляки, з-під яких він із поліцейськими витягнув тіло. Тіна йшла слідом. Брайц і Остерць залишилися біля машин.

— Все так, як я і думав, — сказав Ґолоб.

Він обвів поглядом річку, берег, і Тарас знав, що, попри насуплені брови, на нього можна покластися. Якщо під снігом щось є, то він це знайде.

— Ми все обшукаємо, та буде складно. Якщо доводиться вибирати між вогнем і снігом, я завжди за вогонь. Коли намагаються знищити сліди, завжди щось лишається. Коли прибуде водолаз, ми піднімемося човном вище по річці до озера.

— А Брайц і Остерць не будуть оглядати? — запитала Тіна, коли вони поверталися до машини.

— Вони лише затопчуть те, що ще не затоптано, крім того, іноді добре, коли кожен робить лише те, що йому належиться, але якісно. Знаєш, коли кожен виконує свою маленьку частинку роботи...

Вони піднялися до дороги, і Тарас обернувся до річки. Тепер, удень, вона виднілася крізь зарості, до того ж сніг із прибережних кущів уже обтрусили. Там обережно рухалися чоловіки в білому.

Брайц і Остерць стояли, спершись на свою службову «лагуну», яка наїздила вже пів мільйона кілометрів. Брайц, як завжди, курив.

— Шефе, я мушу випити кави, — сказав він. — Я знаю, що ти свою вже випив, але дозволь мені випити і мою.

Тарас згідливо покивав головою і наказав їхати за ним. Через десять хвилин вони вже сиділи в готелі «Озеро» в Рибчевому Лазі, Брайц пив капучино і гриз рогалик.

— Я ніяк не можу здогадатися, хто їм робить дизайн приміщень, — сказала Тіна.

Дівчина показала на буфет і їдальню, де стояли два довгі ряди столів, іще не накритих скатертинами.

— А що не так? — запитав Остерць.

— Кольори і форми, — відповіла Тіна, і Тарас усміхнувся.

— А мені здається, що все нормально, — озвався Остерць, стенувши плечами. — Тут чисто.

— У лікарні теж чисто, — сказав Тарас. — Та я б туди на каву не ходив.

Брайц з повним ротом кивнув, і Тарас уже уявив, як той сидить за столами на фермерських господарствах, які вони з Остерцем будуть обходити й опитувати мешканців, їсть знаменитий завиванець, традиційну потицю і запиває все шнапсичком. За кермом усе одно Остерць. Тарас розповів хлопцям про оте «якби вона була звідси, всі б уже знали...».

— Ну, тоді сьогодні робота буде більше схожою на прогулянку, — сказав Брайц, змітаючи серветкою крихти з кінчиків губ. — Так, Тарасе?

— Побачимо. Добре було б, якби ми сьогодні дізналися, хто наша русалка.

Брайц розреготався, і Тарас пошкодував, що так висловився.

— Тобто хто наша дівчина.

Він підійшов до барної стійки, оплатив і цей рахунок, хоча Брайц кричав, щоб Тарас зачекав, і витягував гаманець з кишені. Він не був скупим настільки, як Остерць. Остерць — так. Коли треба було розраховуватися, він робив кам’яне обличчя, ніби справа його не стосувалася. Тарас відмахнувся і, чекаючи на рахунок, витягнув з кишені поліцейське посвідчення й показав офіціантові.

— Ви тут через жінку у Бистриці?