Озеро

Розділ 13

— Сподіваюсь, я нічого не зіпсувала, — озвалася Тіна, урвавши мовчанку, коли вони їхали до озера.

— Що саме?

— Коли я втрутилася у розмову з директором.

Тарас похитав головою.

— Ні, тільки спочатку дай мені закінчити, бо я працюю за певною системою, яку диктує інтуїція, а тоді — будь ласка, роби, питай що хочеш. В усякому разі, поки ми не звикнемо одне до одного. Та боюся, — продовжував він, коли вони проїжджали біля станції підйомника на Воґель, — що сьогодні для нашого притирання не буде багато нагод. Майже всі власники дач в Уканці вже в Любляні. Принаймні ті, кого я знаю.

Інспектор зупинився на узбіччі, де пройшлася снігоприбиральна машина і з’явилося місце для кількох автівок, звідки швидше впізнавався, аніж виднівся перший будинок. До нього із засніженої дороги, яка вела до літніх будиночків, було якихось сто метрів вузькою доріжкою. На цьому імпровізованому паркінгу вже стояла одна машина, вкрита снігом ще з новорічного снігопаду. Під’їзна дорога була засніжена, тож Тарас, мабуть, поїхав би собі далі, коли б у дерев’яній хатинці з мансардою посеред дня не горіло світло. Інспектор з помічницею ще не встигли наблизитися до дверей, як вони відчинились і на поріг вийшла старша пані, а їй попід ноги вискочили біла кішка і дворняга. Справжня тобі чарівниця з казки про Янка і Метку.

— Добрий день, — привіталася вона запитально.

— Добрий день, — відповів Тарас, витягуючи з кишені поліцейське посвідчення. — Старший інспектор Тарас Бірса і колега Тіна Ланц. Ми збираємо свідчення в одній справі, яку зараз розслідуємо, і були б вам вдячні, якби ви нам виділили трішки вашого часу.

— Труп у Саві? — поквапилася запитати жінка, а її очі заблищали.

З нею клопотів не буде, подумав Тарас, і справді, через хвилину вони з Тіною сиділи у, мабуть, найбільшому приміщенні хатинки на лавці, що у формі літери Г огинала стіл, під лавою стояв іще один стілець. Перед ними на тарілочці опинився завиванець, а господиня вже метушилася біля плити. Собака бігав під ногами, і Тарас почухав його за вухами.

— Будете каву, чай?

— Ми поспішаємо. Нам іще треба опитати всіх інших власників довколишніх дач.

— Тоді ви не поспішаєте, — сказала вона. — Сьогодні тут нікого нема... Окрім одних. А до них вам варто навідатися.

Вона зиркнула на Тараса через плече, наче щойно звірила якусь таємницю, поставила кип’ятити воду і сіла за стіл.

— Її вбили, правда?

— Так, — підтвердив Тарас і продовжив, не даючи старій вставити слово. — Тепер ми намагаємося встановити її особу, і я хотів би запитати, чи зможете ви мені допомогти.

До нього на лавку вистрибнула кішка і стала вивчати гостя своїми бірюзово-зеленими очима.

— Дивно, — вигукнула стара. — Окі, що з тобою таке? Вона ще ніколи не робила нічого подібного. У вас особлива енергія.

Тарас усміхнувся і хотів погладити кішку, вона зашипіла, проте не зрушила з місця і продовжувала сидіти навіть тоді, коли Тарас провів долонею їй по голові. Коли він обережно відвів руку і витягнув з піджака нотатник, кішка знову зашипіла. Однак і далі завмерло сиділа на лавці й непорушно водила за ним зеленими очиськами.

— Як вас звати?

— Марія Стропник. По чоловікові Стропник, чоловік уже покійний.

— Як часто ви сюди приїжджаєте, Маріє?

Стара засміялася. Тарасові вона справді подобалась.

— Я не приїжджаю, я тут живу. Тут мій дім. Коли чоловік був живий, ми жили в Любляні і цей будинок мали за дачу. А потім ми переїхали сюди на постійно. Звідси мене лише винесуть.

— Тож ви знаєте сусідів?

— Я всіх знаю. Я тут єдина, хто живе постійно, тож ми домовилися, що я трохи пильнуватиму за їхніми хатами і подзвоню, якби були якісь проблеми. Дотепер нічого не ставалося, та ніколи не відомо.

— І ви маєте їхні телефони?

— Маю, — відповіла жінка і поквапилася до плити, на якій закипіла вода. Вона відставила каструльку і всипала в неї трохи засушеного зілля.

— Трав’яний, я сама збирала.

— Гарно пахне, — сказала Тіна.

— Перцева м’ята, ромашка, вербова кора і ще дещо, але це мій секрет. Помагає від простуди і головного болю.

— Ви можете дати мені список сусідів і номери їхніх телефонів? — попросив Тарас.

— Звичайно, звичайно...

Вона поставила до шафки коробку з чаєм, відсунула другу шухляду, витягнула блокнотик і поклала перед Тарасом на стіл, розгорнувши на якійсь сторінці. Перед Тарасом замиготіли записані олівцем імена і цифри.

— Перепишеш?

Тіна кивнула головою, витягнула з кишені куртки телефон і кілька разів натиснула іконку фотоапарата.

Неподалік надворі щось голосно бахнуло, собака, заскавучавши, вибіг з-під столу і заліз у кошик біля шафи. Кішка зашипіла.

— Я не знаю тільки оцих, — сказала господиня. — Це якісь нові. Я вже з ними говорила про ті петарди, але до них не доходить.

— І як довго вони нові? — запитав Тарас.

— Сьогодні дев’ятий день, відколи вони тут. І почали стріляти, тільки-но приїхали, ще перед Різдвом. Тоді вони стрельнули лише раз чи два, тому я не знала про них, але перед Новим роком було як на фронті. Молоді люди, і постійно тут товчуться. Не знаю, чим вони взагалі займаються.

— Ми до них навідаємося і поговоримо про стріляння петардами у Триглавському національному парку.

Стара вдячно посміхнулася.

— Ви ще скажіть, чи останнім часом не помічали чогось незвичайного?

— Незвичайного?

Вона наморщила чоло і якийсь час роздумувала.

— Залежно від того, що ви маєте на увазі під «незвичайним».

— Те, що відрізняється від звичайного.

— Марколі купили нову машину. Це, мабуть, не те?

Тарас стенув плечима.

— А що сталося зі старою?

— Віддали дочці. Тепер у них нова машина. Перед тим у них була...

Жінка назвала марку і модель старого і нового авта. Тарас її спокійно слухав, нічого, однак, не нотуючи.

— ...Ага! — мало не закричала вона. — У Балажича вкрали човен.

— Ви говорите про д-ра Балажича? Такого товстого мужчину?

Стара кивнула головою.

— Човен?

— Так, дерев’яний човен, нічого особливого. Але може бути, — сказала вона майже пошепки, — що вони його погано прив’язали і човен віднесло водою.

— Коли вкрали човен?

— Десь тиждень тому.

— Хто заявив у поліцію?

— Не знаю. Мені здається, ніхто не заявляв. Це був старий, досить понищений дерев’яний човен.

Стара скочила на ноги і поквапилася до плити, перецідила чай і налила у горнятка. На Тарасовому був напис: «Усюди добре, а вдома найкраще».

— Ніхто з тих, кого ви знаєте, не зник?

— Ні, — сказала вона і мало не з жалем похитала головою, — ні, першого січня всі поїхали назад у Любляну. Люди зазвичай заходять до мене на чай, перш ніж повертатися, були всі. Принаймні ті, хто приходив. Одна велика сіра машина проїхала повз мій будинок рано-вранці першого січня. Я її бачила вперше.

— Це моя, — сказав Тарас, — ми святкували у д-ра Прелца.

— Ага, ваша...

— Повз ваш будинок проїжджають усі, хто їде на свої дачі? — запитав Тарас.

Стара кивнула.

— Тоді ви, може, знаєте, хто тут був приблизно двадцять другого — двадцять третього грудня?

Стара наморщила чоло і похитала головою.

— Якби все було добре, то знала б. Однак я ті дні пролежала в ліжку. У мене піднялася температура, і, якби не ті петарди, я б не знала, що взагалі хтось є біля озера. Заходив тільки Мілан... Тобто Мілан Балажич. Він із сім’єю збирався на різдвяні свята за кордон і заїхав поглянути, чи все гаразд. Саме тоді він побачив, що немає човна. Він мені перед тим дзвонив, чи не перейшлася б я до дачі, та я не могла.

— Коли це було?

— Дайте подумати. Мілан подзвонив на другий день, відколи я злягла. А хворіла я чотири дні. Вперше вийшла на Різдво, тобто...

— Двадцять другого?

— Так, напевно тоді.

Тарас підвівся з-за столу і вже збирався попрощатись, коли згадав про запорошену снігом машину.