Озеро

— Дрварич чекає на тебе в кабінеті, — сказав Павлиця, охоронець.

— Що йому треба?

— Не знаю. Сказав тобі передати.

Тарас приходив на роботу першим. Не серед перших, а першим. Якщо ти приходиш першим, ніхто не знає, коли саме ти прийшов, тож не може закинути, що йдеш з роботи раніше. Саме такої думки був старший інспектор, послідовно її дотримувався і мінімум двічі на тиждень відразу ж по приході на роботу слав Дрваричеві, своєму безпосередньому керівникові, мейл із запитанням, знаючи, що той не зможе на нього відповісти. Не можна сказати, що Тарас ненавидів свою роботу, та після двадцяти років служби він любив її не аж так палко, аби віддавати їй більше, ніж шість годин на добу в ті дні, коли не було гострої необхідності. Шість годин — це, звичайно, менше, ніж встановлені законом вісім, однак у Тараса через це докорів сумління не було. За шість годин безперервної роботи без перекусів, обідів, сидіння на каві він устигав більше, аніж троє інших за двадцять чотири. Та оскільки результат — це ще не все, Тарас дбав про те, аби в момент зняття з якоря (його власний вислів) у нього у руках були якісь папери, які треба кудись занести або над якими працюватиме ввечері. Найчастіше ввечері, навіть якщо для цього він часом вертався у кабінет — щоб зробити день максимально ефективним. Тактика була успішна, і завдяки режиму роботи з роздробленим робочим днем він заслужив репутацію дисциплінованого трудоголіка.

Бути першим на робочому місці означало бути за п’ятна­дцять сьома. Спершу він заходив у кухоньку, де готував каву, до сьомої переглядав інтернет і читав новини на сайтах щоденних газет. Потім слав Дрваричеві своє запитання і брався за роботу. Коли з’являлися Брайц і Остерць, а вони приходили між восьмою і пів на дев’яту, Тарас уже мав у запасі виграну дорогоцінну годину. Найпродуктивнішу годину, яку він використовував на виконання простих дурниць — так він називав писання звітів, протоколів, приміток. На відміну від переважного кола знайомих, старший інспектор для цього потребував більше тиші, ніж при виконанні якоїсь іншої, для когось більш творчої роботи. Звичайно, були винятки — дні, коли він приходив у відділок на Прешерновій вулиці разом з іншими колегами, і другого січня був саме такий день. О пів на дев’яту він припаркував авто і рушив до робочого місця.

Перед кабінетом Дрварича сиділа молода жінка, радше дівчина, яка, помітивши Тараса, рвучко підвелась і привіталась. Тарас збентежено привітався у відповідь, зупинився на якусь секунду в очікуванні, чи вона до нього не заговорить, а коли цього не сталося, постукав у двері і, не чекаючи на запрошення, зайшов досередини. В кабінеті поруч із Дрваричем сидів Крістан, голова генерального поліцейського управління. Крістан кивнув Тарасові, Тарас потиснув йому руку і сів у єдине вільне крісло.

— Тарасе, прокляття, ми повинні з цим негайно розібратися, — почав Дрварич і, оскільки Тарас не відбив м’яча зі свого поля, продовжив: — Та справа в Бохині, обезголовлений труп, ми її провалили.

Звичайно, Тарас здогадувався, у чому річ, з тієї хвилі, як Павлиця направив його в цей кабінет. Добре, що шеф сказав «ми її провалили», подумав Тарас, але не добре те, що «в Бохині». З усіх трьох поліцейських, які там були, зараз тут присутній лише Тарас.

— Ми вже про це вчора розмовляли з молодим колегою з суду, — сказав Тарас, намагаючись згадати прізвище. Доленц? Ні, Долес. — Мені здавалося, що ми дійшли згоди.

Тарас іще раз пояснив ситуацію, і, коли замовк, обидва шефи перезирнулися.

— Уже не важливо, як так вийшло. Проблема у тому, що в генеральному управлінні на Штевановій за півгодини буде п’ятеро журналістів, які, звісно, знають більше, ніж ми, і мені доведеться вдавати, що земля під нами не хитається.

— Щиро кажучи, я не бачу проблеми, — мовив Тарас. — Учора ми з води витягнули тіло молодої жінки, особу якої намагаємося встановити. Якщо ви туди направили лише частину групи, це не моя провина, і навіть зараз ви можете це виправити. І хоч би місце й не було повністю затоптане, ви б усе одно нічого не знайшли. Вона померла не там, звідки ми її витягнули. І це, мабуть, усе. Чому ми не знаємо, хто це? Бо тіло пролежало у воді якийсь час і було без одягу. Це можна сказати. Не варто говорити, що труп без голови, якщо тільки двійко молодих стажистів не порозпускали язики.

Шефи ще раз переглянулися, тоді Крістан підвівся, подав руку спершу Дрваричеві, тоді Тарасові і, трусячи нею, мовив:

— Хай щастить. Якщо буде потреба, ми допоможемо.

— Ви маєте на увазі, що я призначений слідчим у справі? — запитав Тарас, коли Крістан зачинив за собою двері.

Дрварич кивнув головою.

— Як так? Як так сталося, що федерали відмовилися від такої цукерочки?

— На моє прохання.

Дрварич помовчав і, оскільки Тарас не подавав знаків, що полегшить йому виставу, трохи розчаровано продовжував:

— Тарасе, все складно. Для того, щоб вибити стільки-то грошей з бюджету нашої прекрасної держави...

Тарас ненавидів, коли з ним говорили як із учнем.

— ...ми маємо виконати стільки-то роботи. У нашому випадку...

— Я знаю, що це означає у нашому випадку, — сказав Тарас, — можеш перескочити.

Шеф замовк, наче вирішував, чи не зробити вигляду, що він цього не почув.

— Над чим зараз працюєш?

Дрварич був молодшим за Тараса, і з нього був геть кепсь­кий криміналіст. Тарас не раз думав про те, як несправедливо, що людину, яка не вміє добре виконувати свою роботу, підвищують тільки для того, щоб вона в майбутньому не нашкодила справі, і призначають начальником. Звичайно, така людина потрібна, потрібен хтось, хто буде отримувати вказівки і розподіляти обов’язки, — Дрварич в основному цим і займався. Та справедливіше було б назвати його, скажімо, адміністратором і давати зарплату на два розряди нижчу, ніж тим, хто працює на виїзді. Якщо ти хороший криміналіст, то ним і залишишся, якщо поганий — рано чи пізно підеш угору. А якщо ти казна-який криміналіст, то обов’язково станеш начальником і будеш думати, що це сталося за небачені таланти і заслуги. Тарас мусив ставити Дрварича на місце, якщо хотів мати такий-сякий спокій.

— Веду три справи, — відповів Тарас і продекламував, які саме.

Йому це давалося легше, відколи Аленка стала співвласницею клініки, що несла золоті яйця. Дрварич схилявся перед людьми, які перебували на вершині соціальної драбини, а серед них були лікарі, власники приватних клінік і, відповідно, члени їхніх родин. З Тарасом Дрварич поводився шанобливіше, аніж з іншими, а повага — це все, чого Тарас очікував від людей. І зарплату, звісно, але і від неї, завдяки покійному тестеві, він міг відмовитися.

— І як далеко ти просунувся? — запитав Дрварич, хоча й знав відповідь.

— Справи у суді.

— Тобто, у твоєму випадку...

— Так, три свідчення, якщо буде необхідність, і все.

Дрварич удавано здивувався. Тарас мусив визнати, що в начальника були неабиякі акторські здібності.

— То чому ти не хочеш узятися за цю справу? Навіть люди нашої професії не щодня знаходять жіночий труп без голови. Можливо, це навіть уперше.

— Мені здається, в мене не було проблем з виконанням норми.

— Ні, звичайно, ні, але я досі не розумію, як ти можеш відмовитися від цієї, як ти сам сказав, цукерочки.

— Бо я пообіцяв Аленці, що ми поїдемо на лижі у Бад-Кляйн­кірхгайм.

Нехай знає.

— Ага, ви їдете в Бад... на скільки часу?

Репліка прозвучала таким тоном, наче він їздить туди щотижня.

— На тиждень.

— На тиждень, — повторив Дрварич і на мить замовк, ніби прокручував цей фінт у голові. — Ну що ж, я не бачу причин, чому наше управління не могло б узятися за розслідування цієї справи.

Він втупився в Тараса.

— Ти хочеш сказати: чому не міг би я взятися?

Дрварич ствердно кивнув.

— Ти і твоя група.

— Я і двоє моїх колег.

— Ти, Брайц, Остерц, звичайно, і...

Начальник зупинився і подивився на Тараса. Тарас примусив Дрварича кілька митей чекати, а потім вирішив припинити грати в ці ігри.