Озеро

Він розумів, що в неї перед очима не стояла та сцена. Для неї «мертва дівчина» звучало як словосполучення з двох слів, вона за ними не бачила нікого. І вже точно не труп без голови на столі, перед яким д-р Цвілак зі скальпелем в руках застиг на мить і ніби знітився.

«Зазвичай ми починаємо розтин з голови, але голови нема, тож...»

І зробив розріз від шиї донизу...

Коли Ані було шість років, вона вирішила, що не їстиме м’яса, бо не хоче вбивати тварин. Тарасові це не дуже сподобалося, та він нічого не міг удіяти. Якби мала сказала, що їй не подобається смак, він би не попустив, однак проти докорів сумління батько був безсилим. Того ж місяця таке саме рішення прийняла Мойца. У сімейному альбомі, в першому томі, є фотографія, зроблена під час відпустки на морі: на великий загальний дерев’яний стіл у таборі Спортивного товариства партизан з Любляни ліктями спираються двоє дівчаток, білява і чорнява, тримаючи по величезній відбивній у руках. Єдиний доказ, який зберігся у Тараса про те, що дівчата колись їли м’ясо. І коли б він сказав, що йому треба йти на розтин коня, якому відтяли голову, вони були б нажахані.

— Вибач, напевно, це не найприємніше видовище.

— Ех-х, та воно ніколи таким не є. До того ж, це ще й не моя справа. Наплутали.

Любляна з височини здавалася сонною. Снігу тут було набагато менше, ніж у Верхній Крайні, якихось десять сантиметрів, може, трохи більше, гір через низьку хмарність не було видно, за замковим муром можна було розрізнити три-чотири відтінки сіризни, через які несміливо намагалися пробитись новорічні вогні.

— Спустимося в Трново на каву? Ви мені краще розкажіть, що там нового у цісарському місті.

Товариство спустилося стрімкою піщаною дорогою, яка потім перейшла в асфальтовану, до церкви св. Якова, звідти до річки Любляниці, попри річку дійшли до мосту ім. Янеза Непомука Градецького і через міст — у Трново, де вдалині від міського центру розташовані в ряд чотири заклади — кафе/ресторани/піцерії, до яких навіть улітку добереться лише дуже наполегливий турист. Аня і Мойца розповідали про навчання, а Тарас намагався слухати, та незабаром втратив нитку розмови. Йому було нецікаво. Коли доньки були маленькі, ще в початковій школі, турботи щодо їхнього на­вчання перебрала на себе Аленка, а Тарас їх водив на дитячий майданчик і закидав м’ячі у кошик. Аленка любила згадувати одну давню історію: якось Аня наприкінці дев’ятого, тобто останнього класу згадала про пані Петричеву, а Тарас запитав, хто це така.

— Ти не знаєш? То моя класна керівничка від п’ятого класу.

На батьківських зборах Тарас був лише раз і страшенно нудився, коли вирішували, чи дозволити дітям на уроках природознавства, які відбуваються на природі, використовувати мобільні. Особисто він би заборонив використовувати мобільники не тільки учням, а всім на планеті.

— Тобі потрібен син, — іноді казала Аленка і, можливо, мала рацію. В школі обидві доньки грали в баскетбол, ходили на матчі, вболівали, хоча й розуміли, що спорт — не їхня історія, що вони якогось дня припинять усе це і візьмуться за щось розумніше. Коли Ані виповнилося п’ятнадцять, це був дев’ятий клас, вона натрапила на ферму неподалік від дому однієї своєї подруги. Там у стайні тримали старих коней, які відслужили своє і за якими доглядала дівчина, старша на кілька років. Аня стала приходити туди, допомагала з доглядом, каталася на єдиній кобилі без травм, яка там була. Незабаром до неї приєдналася Мойца. Прощавай, баскетболе. Тарас міг назвати точний день, коли період спорту завершився. Він прийшов по дівчаток на ферму, щоб відвезти їх на тренування, і застав, як вони Норді (чи як там звали ту кобилу, на якій іще можна було їздити) дають яблуко, але під такими дивними кутами, що та не могла до нього дотягнутися.

— Дайте вже бідолашній тварині яблуко, — сказав Тарас і дізнався, що вони роблять розтяжку.

— Одна з дуже корисних вправ для коня — тягання за хвіст, але ми ще боїмося, — сказала Мойца, а Тарас, який був із села, мав клопіт навіть тоді, коли просто чухав коня по голові.

Потому вони більше ніколи не їздили на тренування. Вирішуючи через рік, куди вступати, обидві, спочатку старша, а за нею молодша, вибрали ветеринарію, а тоді після спільних роздумів зупинилися на біології. Ветеринарія, окрім малої частини, — це здебільшого готування тварини до подорожі, абсолютно протилежне тому, що Аня і Мойца собі уявляли. Перший рік навчання у Відні оплатив їхній дід, з яким вони познайомилися в лікарні, а пізніше — Аленчина клініка.

— Мій батько, — мовила Аленка, і Тарас подумав, як легко вона відкинула ті п’ятнадцять років, коли її батько не був її батьком, — мій батько хоче оплатити їм навчання за кордоном, і я сказала, що мушу порадитися з тобою...

Що він мав відповісти? Ні, я сам платитиму? Ні, бо в Любляні теж хороший університет?

Дхаулагірі — його остання гімалайська експедиція. У грудні народилась Аня, і наступні кілька років Тарас провів у війні за виживання, здобуваючи додаткову освіту і перекваліфіковуючись, вчасно сплачуючи квитанції і розраховуючись за кредит, намагаючись змиритися з життям без альпінізму. А оскільки людина не може нічого досягнути без мотивації, а мотивація випливає з почуттів, а не з розуму, пальним для своєї поведінки він обрав лють. Він іще доведе старому.

Легко не було. У двадцять п’ять він став жити життям, за яке нинішні колеги називали його, принаймні за спиною, роботом. На роботу о сьомій, робота, робота, робота, перерва на каву, робота і робота, додому, діти, біг, бокс у залі і вже пізніше, коли Аленка нарешті знайшла роботу в поліклініці у Мостах, — час від часу кіно чи театр і курси іноземної мови... Він перестав випивати з друзями, і коли через проблеми зі шлунком мусив повністю відмовитися від алкоголю, вже мав десять років стажу у випивці. А Тарасові друзі-альпіністи тим часом їздили в Гімалаї, в Патагонію, в Киргизію, в Південну Америку, на Лофотинські острови або хоча б у Шамоні, і він, навіть знехочу (бо намагався уникати альпіністських новин) все ж дізнавався про їхні подвиги. І, на жаль, про їхні смерті. Десь у той час, коли об’явився тесть із раком, Тарас перелічив жертви і з’ясував, що тринадцять його колишніх товаришів по альпінізму мертві. І всі, крім одного, загинули в горах.

Чи мав він подякувати старому за те, що живий? Що вчасно посерйознішав? Подякувати, що через п’ятнадцять років той узяв справу у свої руки? Чи гніватися йому на Аленку за те, що вона так невимушено погодилася на батьків дарунок? Чи мав він їй подякувати, бо вона не дала йому змоги відмовитися?

Вони тинялися містом десь зо дві години, спустилися з замку до Трнового, пішли на глінтвейн, де Тарас пив чай, а потім на піцу, і коли вони з Аленкою десь після третьої повернулися додому, то забралися на диван перед телевізором. Коли вони прокинулися, фільм уже закінчився, а надворі зовсім стемніло.

— Мені треба йти на пробіжку, — сказав чоловік, ­зі­т­хаючи. — Я сподіваюся, що це неправда — як зустрінеш Новий рік, так його і проведеш. Я не хотів би його проспати.

Коли Аленка пішла у ванну, Тарас рушив до холодильника, вийняв пляшку вина і наповнив келих для неї, а собі заварив чорний чай. Він не піде бігати. Сьогодні — dolce farniente[8]. Чоловік подивився на своє горнятко і знову відчув себе дурником. Знову — і досі.

— Усього найкращого в Новому році, чи як там кажуть, — наздогнав він Аленку, коли вона гола йшла у спальню.

Вони сміялись, Аленка зробила один ковток, Тарас її обняв. Тримаючи дружину в обіймах, інспектор згадав про дівчину без голови в холодильнику Інституту судової медицини, про колег, яких теж уже не було на світі... Він провів рукою по її сідницях, по спині і наблизився до грудей, погладив одну, другу, схилився і торкнувся язиком.

Страх перед смертю — найкращий афродизіак. Окрім того, за якусь годину дівчата повернуться додому, тож треба скористатися нагодою.

Розділ 8

8

Солодке неробство (італ.).