Озеро

— О’кей, — сказав він, і їх роз’єднало, бо супутник, від якого залежав зв’язок, зник десь над Аннапурною. Коли Тарас виходив з намету серед ночі за малою потребою, то спостерігав за жовтими крапочками, які пролітали небом: це були не зірки, а літаки так швидко не літали.

У нього було два дні перепочинку, перш ніж до його трійки знову дійшла черга підніматися на вершину. За ці два дні загинуло троє людей — французька альпіністка, яка поклала собі за мету освоїти всі чотирнадцять найвищих гір, і її провідник-шерпа, а через день — грецький альпініст. Коли російський вантажний вертоліт забирав решту греків, Тарас підійшов до керівника своєї групи і запитав, чи можна поза чергою зателефонувати у терміновій справі.

— Народжуй, — сказав він Аленці.

— Ти впевнений?

— Так. Якось дамо собі раду.

Він лише сподівався, що вона таки почула останні слова, бо голос відлунював так сильно, що йому здавалося, ніби він розмовляє сам із собою. Через місяць, посеред червня, Тарас спустився з літака на летовищі у Брніку, і його зустріло дівча у літній сукні з опуклим животом.

Двадцять шостого травня Тарас стояв на вершині свого першого і — він тоді ще про це не знав — останнього восьмитисячника. Якби знав, то, напевно, постояв би там довше, ніж нещасних п’ятнадцять хвилин, хоча ті п’ятнадцять хвилин він згадує як рідкісні миті абсолютного щастя, які важко порівняти з чимось до того і потому. За інтенсивністю — хіба що з народженням Ані, а за два роки — Мойци. І все ж це були інакші відчуття.

Після Тарасового повернення з гір Аленка переселилася до нього у винайняту гарсоньєрку в районі Косези. Її батько, представник іноземної мультинаціональної компанії, яка займалася лікарняним обладнанням, надіслав листа, паперового листа, де написав, що він зрікається доньки і щоб вона «більше ніколи не шукала зустрічі з ним». Наступні п’ятнадцять років вони про це не говорили, і за ці роки завдяки кредитам і досить довго одній Тарасовій зарплаті переселилися з орендованої у власну півторакімнатну квартиру. Старий дався знати лише тоді, коли в нього знайшли рак простати і він вирішив виправити все, що за ті п’ятнадцять років, «переживаючи за неї», тобто за Аленку, накоїв. Він придбав для дочки клініку, яку закрутив д-р Прелц і яка, отже, задумувалася для лікування проблем черевної порожнини, а коли до них долучилася Аленка, там відкрили педіатричне відділення. Тепер у розділених чекальнях сиділи літні люди з проблемами ШКТ і застуджені дітиська. Незадовго до смерті старий запитав Аленку про Тараса, Аленка обережно сказала про це чоловікові, і Тарас вагався, чи не провідати тестя в лікарні, але той помер раніше. На похорон він пішов заради Аленки. З ними були Аня і Мойца, тоді ще підлітки — Аня в останньому класі середньої школи, і дівчатка навіть плакали.

Сестри не могли б іще більше відрізнятися одна від одної. Аня — висока смаглявка з шоколадними очима і чорним волоссям. Маленькою вона була копією свого батька, яким той зображений на єдиній фотографії у тому самому віці, лишень гарнішою й елегантнішою. Мойца, нижча на п’ять сантиметрів блакитноока білявка, як Аленка, темперамент успадкувала від матері. Характером дівчата вдалися в обох батьків, тому в перехідному віці вдома бувало дуже жваво. Клопотів переважно завдавала Мойца, і то таких, які Тарас нині не зміг би детально пояснити, а якби спробував, то історія б прозвучала банально. Зараз тодішні сварки видавалися абсолютно безсенсовними, однак він розумів, що вони були необхідними. Невже він мав нервові зриви через те, що, миючи руки, Мойца не закочувала рукавів? Але вона добре спала, бо Аня в перші роки свого життя — ні. Немовлям вона прокидалася вночі на дві години і, якщо її не забавляли, сідала в ліжечку й верещала. Тарас, який тоді єдиний у сім’ї працював і до того ж проходив додаткове стажування на криміналіста, кілька ночей проспав у ванній, поклавши голову під унітаз чи на каналізаційну трубу — смерділо і там, і там. І обидві, і Аня, й Мойца, виросли дуже вродливими. Щоправда, Тарас допускав, що вони йому такими здаються, бо це його дочки, яким тепер двадцять і вісімнадцять років. Ті самі, які стояли в манежі і о третій ранку чекали, коли їх розважатимуть, яким міняв пелюшки, які йшли у перший клас з жовтою хустинкою на шиї і плюшевим зайчиком у руках, яких записував на гімнастику, а тоді на баскетбол... На столі у Тараса стояла фотографія Ані в перший шкільний день. Вона закусила губу верхніми зубками, посередині одного бракує, біля неї трохи розмиті Мойца, Тарас і Аленка, за Анею стоїть Тінкара, Анина найкраща подружка ще з садка, і їсть велику булку з маком. Де вона тепер?

— Grüß Gott[7], — сказала Аня, коли він їх перехопив на Тромостов’ї. Центральна площа Любляни о другій годині першого дня Нового року була майже порожня, якщо не брати до уваги сміття, яке після нічного святкування комунальні служби якраз прибирали. Аня завжди дражнила Тараса отим «Grüß Gott», бо знала, що австрійці його дратують.

— Вона туди поїде, — сказав Аленці Тарас, коли донька заявила про своє бажання вчитися у Відні, — познайомиться там із якимось австрійцем, і потім у тебе будуть гаркаві онуки.

Тарас тоді був переконаний, що татусі мають право на стереотипи щодо хлопців своїх дочок, і, правду кажучи, австрійці його дратували не більше, ніж словенці чи хто-небудь іще.

Вони гуляли містом: рушили від Тромостов’я до фонтана Трьох крайненських рік, або ж фонтана Робба, названого так на честь італійського скульптора, звернули ліворуч, на площу Кирила і Мефодія, а тоді біля Лялькового театру на Студентську вулицю і піднялися нею на люблянський замок. У Любляні Тарас жив уже тридцять років, але й дотепер, бувало, плутався у назвах вулиць. Містом він міг ходити із зав’язаними очима, але коли треба було сказати назву вулиці, яка не була головною і не пролягала біля його поліційного відділку, мусив ґуґлити. Так само, як свята у новій державі. Старі він пам’ятав, а от нові... Що йде раніше — День незалежності чи День державності?

В основному Тарас слухав. Аня і Мойца розповідали про своє життя, Аленка розпитувала, і так минала їхня прогулянка вчотирьох — Тараса й Аленки з двома молодими жінками, на яких перетворилися їхні доньки, а він і не зауважив, як і коли це трапилося, й тепер дівчата не здавалися набагато молодшими за батьків. Аленка сміялася разом із ними, так само заливчасто і весело, а він поки що не волочив ніг, не кректав, піднімаючись нагору, і не закутувався у сіре пальто. Якщо це критерій, подумав Тарас, то найнижчий із можливих. Обидві доньки зустрічалися з місцевими хлопцями, студентами — один вивчав фармацію, інший архітектуру. Тарас не вбачав у них нічого особливого, та це теж, мабуть, приходить із віком — коли молодші за тебе дратують тебе, особливо коли це хлопці твоїх дочок. Ну і, зрозуміло, дівчата з ними спали.

— А ти що? — запитала Аня. — Щось ти сьогодні мовчазний.

— Я роздумував про те, що життя неможливо зрозуміти.

— Що за термінова справа, заради якої ти мусив піти до відділку?

Тарас коротко розповів про те, де був, чому, й опустив усі деталі, включно й ту, з головою.

— Ну хоч тепер ти зможеш сказати, чи вона втопилася? Він ніколи нічого мені не розповідає, — засміялась Аленка, і Тарас відчув потребу поговорити серйозно.

— Ні, вона не втопилася. Її вбили. Вона не набагато старша за Аню і Мойцу.

Коли дівчатка були молодшими, він часом думав про все, що з ними могло би статися, і тоді його вночі в ліжку накривала паніка. Дорожня аварія, необережний водій, який їде по пішохідному переходу, навушники на голові і телефон у руках, потяг на переїзді без шлагбаума... Мільйон потенційних загроз. Тарас намагався якось взяти себе в руки, подумати про ті тисячі небезпек, з яких йому вдалося вибратись, а тоді знову думав про тих, хто не зміг їх уникнути.

— Справді? Як вона померла? — запитала Мойца, і її тон видався надто допитливим.

— Я не хочу про це, гаразд?

7

Добрий день (нім.).