Озеро

— Пенца помер.

Дрварич заперечно похитав головою.

— Я думав не про Пенцу.

Він підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і висунувся в коридор.

— А про...

Дрварич повернувся в кабінет, за ним ішла жінка, яка перед тим привіталася з Тарасом і тепер знову йому кивнула.

— Це Тіна Ланц, дипломована психологиня і до того ж випускниця факультету інформатики. Я перелічив усе в правильному порядку?

— Насправді все навпаки, — відповіла дівчина, трохи зніяковівши.

— Як би там не було, це наша нова працівниця і член твоєї групи, Тарасе.

Дівчина подала Тарасові руку, і Тарас автоматично подав свою.

— Тіна, — повторила вона, Тарас кивнув, випустив її руку й обернувся до Дрварича, який, очевидно, чекав не такої реакції, яку прочитав на обличчі Тараса.

— Дякую, Бояне, — озвався Дрварич, вказавши театрально всіма десятьма пальцями на себе, — дякую за те, що ти підняв естетичний рівень моєї групи і при цьому взяв до уваги всі фахові й освітні критерії...

Тарас його урвав.

— Ми можемо говорити без оцих...

І замахав руками в повітрі, підшукуючи відповідне слово.

— Люб’язностей? — спробував угадати Дрварич.

— Зволікань. Панянку, якщо я правильно розумію, призначено на місце Мілана?

— Пенци? Отакої, я й забув, що його звали Мілан. Навіть не знаю, чи колись називав його на ім’я.

Не страшно, подумав Тарас, він і сам забув, що Дрварича звати Боян.

— Хоча Мілан був старший за мене лише на три роки, він став моїм наставником, бо опинився у криміналістиці з самого початку, — говорив Тарас, розвернувшись так, що було незрозуміло, до кого він звертається — до дівчини чи до Дрварича. — Він працював криміналістом тридцять років. І в цій справі мені потрібен хтось із досвідом, бо це не той випадок, коли п’яний син заколов батька чи щось схоже...

Дівчина кивала головою. Вочевидь, вона вже вивчила справу до того, як Тарас дізнався, що розслідувати доведеться йому.

— Хтось із досвідом. Вибачте, але це, мабуть, не ви, правда ж?

— Ні, — відповіла дівчина.

Тарас стенув плечима і вже було розвернувся наполовину до Дрварича, як прозвучало продовження:

— Але у вас теж не було досвіду, коли ви вели справу «Varta», і розкрили її ви, а не дві групи досвідченіших колег, які розслідували її до вас.

Тарас здивовано глянув на дівчину. «Varta», ну що ж.

— Мені тоді пощастило, — сказав він.

— Тобі пощастило, бо в тебе був хороший наставник, — озвався Дрварич. — Наша нова колега тут не тому, що вона вродлива, а тому, що підготована найкраще від усіх кандидатів, які проходили відбір. Дипломи двох факультетів, Тарасе, психологія й інформатика, плюс курси з криміналістики з оцінками, які не хотілось би порівнювати з твоїми. Скільки людей з такою підготовкою приходять до нас?

— Те, що колега вродлива, сказав ти і повторив це двічі. Мені байдуже, яка вона, мені не подобається те, що у неї нема досвіду і треба буде її вчити, а ми не можемо собі цього дозволити у тій справі, яка на нас чекає.

Тарас уважніше придивився до дівчини. Дрваричеві не доведеться безпосередньо працювати з нею, для нього вона — ніби фікус у кабінеті.

Довге чорне волосся зібране у хвіст. Чорне-чорнісіньке. Фарбоване? У неї була смаглява шкіра, то, може, й ні. Зріст — сантиметр-два за сто сімдесят, одягнена у темно-синій гольф і спідницю, яка закінчувалася над коліньми. Принаймні тепер, коли вона сиділа і спідниця підскочила вгору. Взута попри сніг надворі у туфлі, які Тарас визначив як човники. Всі криміналістки, яких Тарас знав, усі судово-медичні експертки та інші жіночі кадри носили на роботі штани, а коли на якісь забави чи заходи вдягали спідниці і взували жіночніше взуття, мали в Тарасових очах неприродний вигляд, адже він не звик бачити їх такими. Тіна Ланц, яка після потиску зніяковіло завела руку за спину, сиділа у кабінеті Дрварича ніби на співбесіді на роботу гостеси на автомобільному форумі. Вродлива? Першими він зауважив очі, які здавалися завеликими, наче в героїв японських коміксів, манга, і робили дівчину кумедною.

— Це не означає, що ви не вродлива... тобто вродлива.

Що він хотів сказати? Дівчина зашарілася.

— Ти аж тепер помітив? Вибачте, колего, ми спробуємо тримати себе в руках, та все ж це й досі переважно чоловіча робота.

— Вам тоді якраз було двадцять сім років, і ви перший рік працювали в криміналістиці. А мені вже двадцять дев’ять.

Колега всміхнулася. Вона була привабливішою, ніж Пенца.

— Я не ходив у міні-спідниці.

— Тарасе! — Дрварич мало не зірвався на крик.

— За годину моя група виїжджає у Бохинь, якщо я правильно пригадую першу частину нашої розмови. Там зараз метр снігу. На підборах не вийде попрацювати.

Тарас уявив, як слинитимуться Брайц і Остерць, коли він представить нового члена групи.

— Мені доведеться працювати з... Вибачте, як?

— Тіна, — допомогла дівчина. — Тіна Ланц.

— Тарасе, ти розумієш, що я сказав? Я сказав, що колега має всю необхідну кваліфікацію, що вона — найкраще, на що ми могли сподіватись, і, крім того, вона гарніша, ніж оті твої придурки в групі, в чому справа?

Тарас обернувся до новобранки, яка подивилася на нього зовсім не налякано. Двадцять років тому Тарас на її місці наробив би у штани.

— Що стосується виїзду, — озвалася вона, — я живу на Цанкар’євій, звідси п’ять хвилин, я можу збігати і вдягнути паранджу.

Дрварич засміявся, Тарасові все ж вдалося стриматись.

— І в мене вдома справді лежать міні-спідниці, але ось ця, — дівчина кокетливо взялася за краєчок спідниці і підняла її ледь-ледь, на сантиметр вище, — не з тієї шухляди.

Тепер не витримав Тарас і кисло всміхнувся. І вдруге подумав про те, що сталось би з його штанами, коли б Пенца два десятиліття тому так за нього взявся. Він подивився на Дрварича.

— Мені справді потрібен хтось, хто вже щось трохи бачив у житті.

— Ні, — сказав Дрварич. — Забирай її.

Розділ 9

Через дві хвилини Тарас ішов із асистенткою коридором до свого кабінету. Коридор був довгий, бо інспектор спеціально вибрав кабінет якнайдалі від Дрварича, хоча, насправді, цим зашкодив лише собі — він до Дрварича ходив частіше, ніж Дрварич до нього. Тарас мовчав, і ось так мовчки вони пройшли весь коридор до дверей Тарасового кабінету, там він зупинився і обернувся до дівчини.

— Ви родичі?

— З ким? З Дрваричем? Ні.

— Тоді як?..

Дівчина похитала головою, скривившись.

— З Крістаном?

Вона закотила очиська.

— Я питаю, — сказав Тарас, відчиняючи двері, — бо хочу розуміти ситуацію.

Старший інспектор ділив кабінет із двома колегами, які за потреби входили до його групи. Кожен сидів за своїм комп’ютером, і Тарас побився б об заклад, що вранці другого січня вони не читали службової пошти. Брайц, мабуть, зависав на сторінці новин і ґуґлив статті про те, що Тайгер Вудс і Ліндсі Вонн розійшлись або щось схоже. Остерць збирався зайти на сайт bolhe.com, щоб там пошукати задню праву фару для свого «опеля-омеги», та саме цієї миті він схилився над клавіатурою з канцелярською скріпкою і розкручував її, щоб вишкребти часточки пилюки, яка поналипала між клавішами. Помітивши Тараса, чоловіки ледь кивнули головами і вже готові були повернутися до своїх занять, якби за шефом не виринуло щось дивне. Остерць завмер з металевим гачком над клавіатурою, піднявши брови, а Брайц закрутився на кріслі, заклав руки за голову, відкинувся на спинку і видав:

— Ого-го, а хто це тут у нас?!

Тарас не відповів. Він сів за свій комп’ютер, натиснув кнопку і терпляче чекав перед екраном, поки у нутрощах комп’ютера щось довго народжувалося, а тоді з’явилося віконечко, де запитувався пароль. Тіна нерішуче стояла посеред кабінету і поглядала на Тараса, який вдивлявся в екран перед собою. Брайц підморгнув Остерцю, підвівся і підійшов до Тіни. Підплив — так було б точніше сказати. Велике обвисле черево прокладало собі шлях, і Брайцова хода нагадувала Тарасові танкер, який пробує запливти у порт.