Михайло Драй-Хмара

І – зрозуміло. Бо дискусії довели п’ятьом поетам, що їхня «сучасна», їхня «чиста поезія» нікому не потрібна.

А. Л[ісов]ий

[Газ. «Більшовик» від 20.03.1925 р, № 63 (1258)]

ЛИСТИ ДО РЕДАКЦІЇ

Вельмишановний тов. редакторе!

В замітці т. А. Л-ого, уміщеній в ч. 61 Вашої газети і присвяченій літературній вечірці 15 березня ц. р., мені приписано речі, в котрих я цілком неповинен. Дозвольте сконстатувати: 1) що моя кінцева промова не була жодним відступом з позиції чи то «зниженням тону»; що ні себе, ні своїх товаришів я ні в чому не «вигорожував»; і 2) що слів про чисту поезію й чисту науку в тому розумінні, як їх подає референт «Більшовика», я не говорив. Правда, я навів кілька давніх про ці речі думок Лаврова й Михайловського, щоб довести запізненість деяких зроблених поетом накидів, але, розуміється, від цього ще дуже далеко до характеристики моїх товаришів як діячів «чистої поезії». Т. А. Л-ий, очевидно, прийшов на вечірку з готовою думкою і через те не спромігся – ні належним способом вслухатись в зачитаний матеріял, ні схопити основну нитку дискусії.

З пошаною Мик. Зеров

Вшт. редакторе!

В ч. 61 «Більшовика» подано відчит про виступ п’яти поетів на літ. вечірці в Акад. наук: «П’ятеро з Парнасу». З тт. референтами, звичайно, не полемізують, і я того робити не збираюся, але сподіваюсь, що Ви не відмовите мені в місці для спростовання, бо ті думки, що я висловив під час дискусії, референт виклав невірно. Він пише: «Навіть старий Могилянський сказав п’яти поетам, що коли б уся нинішня українська поезія була такою, як у них… то довелося б шукати гачка, щоб повіситися. Ні від кого п’ять поетів не чули похвали».

Я, дійсно, сказав на початку свого «слова», що шукав би гачка, щоб повіситись, «коли б дізнався, що так – sub specie aeternitatis в мистецтві, в літературі – не існуватиме інших течій, тенденцій еtс., підсумок яких знаходимо в роботі тієї групи, що її неправильно зовуть “неоклясичною”…» І тут же додав, що разом з тим, коли б в сучасній українській літературі та поезії не робилося тієї роботи, що її проробляють поети, які виступали того вечора, та близькі до них товариші, то треба було б повіситись на першому гачку. А коли все те, що я говорив далі, не вважати за похвалу, то я вже й не знаю, що тоді похвалою називається?

Може, й по «старості» відчуваю у Лукреція Кара та таких антибуржуазних поетів, як Леконт де Ліль, А. Рембо та ін., більш корисної сучасности, ніж у багатьох з тих, що намагаються «ловити момент», але не заздрю тій молодості, що сьогоднішнє відчуває без зв’язку з вчорашнім… Та від полеміки утримуюсь…

З поважанням Мих. Могилянський

[Газ. «Більшовик» від 21.03.1925 р., № 64 (1259)]

ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ

Ш. тов. редакторе:

В № 61 «Більшовика» від 17 березня ц. р. надруковано рецензію на вечір оригинальної й перекладної поезії, улаштований 15 березня культкомісією Місцкому ВУАН. Через те, що, реферуючи зачитаний матеріял, тов. А. Л-ий перекрутив факти, а також дав їм специфічне освітлення, прошу надрукувати ці зауваження.

По-перше, говорячи про кризу сучасної української поезії, я найменше подавав свої власні «скарги», а наводив думки, що все частіш з’являються за останній час в пресі. Я цитував з «Більшовика» (№ 57) рецензію на «Нову громаду» за 1925 рік з такою характеристикою віршового відділу цього журналу (що, на мій погляд, мало відрізняється від віршових відділів вищих журналів): «поезії, що їх уміщено в перших 3-х числах, читача не захоплюють нічим: переспіви того, що вже ми не один раз чули». Цій рецензії, вміщеній у відповідальному органі, я надавав симптоматичне значіння, оскільки вона виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної української поезії (на характеристиці цієї одноманітности я не спинявся, лише побіжно зазначив, що між іншим тепер поширено переспіви теми: трактор). Обидві рецензії – на «Нову громаду» і літ. вечір підписано однаковими ініціялами: «А. Л-ий». Чому ж рецензент, видимо обурюючись на мою думку про одноманітність сучасної української поезії, не зазначає ані словом, що я повторював власне його ж самого, наводячи точну цитату з «Більшовика». Чи, може, рецензент і не слухав мого короткого вступного слова, бо взагалі в його рецензії мені приписано думки й окремі вирази, що їх висловлювали вже під час дискусій ріжні особи, в рецензії не зазначені. Так ні про яких «150 сучасних графоманів» я не говорив. Це О. К. Дорошкевич, що виразніше, ніж я, характеризуючи кризу поезії, занотовував надзвичайне поширення у нас на Україні «графоманів», а також констатував, що в минулому році в журналах надруковано поезії 150 авторів, але цінного серед цих поезій дуже мало.

Далі йдуть вигадки самого рецензента: «А крім того, різні там організації витягають усяких там “письменників” з заводів, з сел, побільшуючи лави “безнадійних графоманів”. Стук, грюкіт, свист, гудки – життя немає від такої поезії! Кар-ра-вул!». Приписуючи таку «думку» мені, рецензент, очевидно, хоче прищепити мені погорду до робітничих і селянських письменників, але ні я, ні хто інший на вечорі не говорив чого-небудь подібного до цих навмисних натяків А. Л-ого. Лише одну увагу було висловлено мною щодо сучасних укр. літ. організацій: я зазначав, що в зв’язку з статтями про організаційну кризу сучасної укр. революційної літератури (в «Культурі і побуті») слід питання поставити ширше і, може, говорити взагалі про літературну кризу, в даному разі про кризу поезії. Бо, крім поширення переспівів, шаблонів (цього торкався і Ол. Дорошкевич в «Культ. і поб.», публікуючи цікавого листа Франка про «завдання укр. поезії») ми помічаємо ще більше зубожіння формальне: зловживання своєрідного «верлібру», що в молодих укр. поетів здебільшого ні на який вірш не скидається. І знов-таки я зазначав, що це не моя тільки думка, наводив приклад: рецензію на поему Гадзінського. Рецензент «Культури і побуту» писав (у «Більшовикові», ч. 36, 1925 р.), що молодь «просто починає ніби з верлібру, не оволодівши й початками версифікації», – В. Гадзінський дає для цього шкідливий приклад.

Далі А. Л-ий приписує мені такі думки: «зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти тільки під лагідні згуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича і гекзаметри Зерова. Це і є поезія, що найбільше відповідає сучасності». Нічого подібного ні я, ні інші автори, що виступали з поезіями, не говорили. Схожі думки висловлював під час дискусій т. Черкаський. Далі А. Л-ий приписує «п’ятером з Парнасу» надзвичайну самовпевненість: вони нібито гадають, що вихід з сучасної поетичної кризи – в творчості цих «поетів з милости Божої». Написавши останні слова, А. Л-ий трохи опам’ятався: «Звичайно, дослівно так не було сказано, але справа не в словах, а в змісті». Спитаю, де цей зміст взяв рецензент? Невже з мого сумного спостереження, що молодь не йде шляхом, що об’єднав поетів, які взяли участь у літвечері, одною вимогою: вчитись і працювати. Особ- ливо підкреслено було значіння перекладної роботи, що переважно демонструвалась на вечірці. Та й тут рецензент дав специфічне освітлення: «Про “сучасність” п’яти поетів та їх симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладують? Стародавніх латинських поетів – Лукреція Кара, Овідія, французьких – Леконта де Ліля, Бодлера, Артура Рембо, з польських Міцкевича». Звертаючись до перекладчиків з такими «докорами» (їх безпідставність виявилась би, коли б рецензент краще зазначив, що перекладено), А. Л-ий, очевидно, свідомо не перелічив інших сучасних поетів, що з них переклади було зачитано: недавно помершого В. Брюсова, франц. сучасного поета-аббеїста Рене Аркоса, чеського лівого поета Гора.

Багато перлин рецензентської «сумлінности» можна було б ще знайти в тому, що написано про зачитані поезії, але й наведених прикладів досить, щоб побачити, як т. А. Л-ий пише рецензії для газети «Більшовик».