Михайло Драй-Хмара

П. Филипович

[Стаття з газети «Більшовик» від 24.03.1925 р.]

ПРО «СОШЕСТВІЄ» В ЗАЛЮ ВУАН, ЛИСТИ НЕОКЛЯСИКІВ, БІЛІ РУКАВИЧКИ І СПРОБУ НАСТУПУ НА Л[ІТ]ФРОНТІ

Уви, мені грішному… Вмістивши рецензію про виступ «п’яти з Парнасу» у ВУАНі, я переступив всі десять заповідів, що їм такі вірні парнасівські консерватори. Про це виразно доводять три листи (аж!), що з’явились наслідком моєї рецензії.

Грішна людина, я передусім дозволив собі іронічний тон в рецензії. Я й не знав, що, по-перше, про сошествіє з Парнасу в залю ВУАН не можна писати в іронічному тоні, а по-друге, що небожителі, звикши до високого тону, до «о, ти, абстракціє надлюдська!» не можуть зрозуміти іронії.

Але мене атаковано і я мушу відбиватися. Я людина, що не вела стенограми вечірки і з підірваним трьома листами авторитетом власної пам’яти… Що мені робити? Та нічого більше, як звернутися до ваших же, о, неоклясики, листів, що, до речі, дають для цього деякий матеріял.

Лист П. Филиповича. П. Филипович пише: «Я найменше подавав свої власні скарги, а наводив думки, що з’являються в пресі». «Найменше подавав» – це зовсім не значить не подавав. Коли ж ми звернемося до «думок в пресі», то побачимо, що їх можна було тільки штучно використати для «підтвердження» думок самого П. Филиповича про кризу в поезії. Моя рецензія про «Нову громаду», наприклад, ні в найменшій мірі для цього непридатна. Чотири вірші, що їх уміщено в «Новій громаді», не дають ніякого права говорити, що по них можна простежити «кризу в поезії». Та і взагалі «Нова громада» виразницею стану української літератури бути не може, бо це фаховий кооперативний журнал, а література займає в ньому другорядне місце. Отже, виводити з моєї рецензії, що вона «виразно констатувала загрозливу одноманітність сучасної поезії» можна тільки тоді, коли… цього треба П. Филиповичу. Така ж, приблизно, справа і з рецензією на книжку т. В. Гадзінського «Формальне зубожіння, зловживання своєрідного “верлібру”» і т. д. поруч з «тракторною» одноманітністю – така характеристика сучасної революційної поезії П. Филиповичем була дана. Про це говорить його власний лист. Це що – не «кар-равул»?

Це, звичайно, не важно, але не П. Филипович, а О.К. Дорошкевич зробив статистику «графоманів». Перший говорив про багатьох поетів, що без усяких даних виступають в організації, потім галасливо перебігають від одної організації до другої, пишуть про «трактор» «формально-убогі» вірші (чи не простіше займаються «графоманією»?), другий поставив на місце ікса – число 150. Це не така вже велика подія, щоб її спеціяльно треба було відзначати в рецензії. Тим паче, що відносно «кризи» і «графоманії» і П. Филипович, і О.К. Дорошкевич – одної думки. Це П. Филипович своїм листом стверджує.

«Молодь не йде шляхом, що об’єднав поетів, які взяли участь у літвечері» – сумно спостерігає П. Филипович… Очевидно, шлях п’яти поетів єдино правильний, очевидно, він може вивести поезію з кризи, що її констатував П. Филипович, а це і є ніщо інше, як «вони нібито гадають, що вихід з сучасної поетичної кризи – в творчості цих поетів «з милости Божої». Ніщо інакше, як самовпевненість. Я, грішним ділом, думав, що поетові мало «вчитися і працювати» над «формалістикою», але треба ще брати участь і в громадському житті й у виробництві і відбивати їх в своїх поезіях. Звідціля мій іронічний висновок зі слів П. Филиповича та ще з прочитаних неоклясиками віршів: «мирне будівництво і може йти і т. д.», що «подібні до нього думки висловлював під час дискусій т. Черкаський». Отже, літвечір п’яти парнасців давав можливість такого висновку, раз «схожі думки» (і цілком серйозно!) висловлювалися у дискусіях. Лист П. Филиповича мене лише переконав у правильності мого висновку.

Переклади п’ятьох неоклясиків. Важливо, мовляв, не кого перекладають, а що перекладають. Для Мих. Могилянського, наприклад, Леконт де Ліль, Артюр Рембо та інші – це «антибуржуазні поети», що «дають більш корисної сучасности», ніж молоді, що намагаються ловити момент. А для нас вони буржуазні поети-індивідуалісти, продукт свойого часу й оточення, їхнє значіння історичне, чому для нас не важно, що саме з них перекладають неоклясики.

Переклади з Валерія Брюсова, – козиряє П. Филипович, – сучасний поет-аббеїст Рене Аркос, лівий чеський поет Гора! Про них злосливий рецензент навмисне не згадав!

Правильно: не згадав. Про Брюсова просто тому, щоб не тривожити праху поета, що недавно помер, бо… довелося б говорити про етапи його творчости до 17 року, що були занадто схожі з етапами хоч би Артюра Рембо.

Про останніх двох тому, що взагалі українському читачеві їхні імена нічого не говорять. Та і перекладів з них було, зрештою, по одному віршові. Втрата від цього невелика і для характеристики неоклясиків значіння не має: отже, і сам П. Филипович не наважився Гора назвати пролетарським поетом, а тільки «лівим». Справжня злива перекладів з поетів, що їх мною було перераховано в рецензії, – саме це характерно для «п’яти з Парнасу». Це я й відмітив.

Лист М. Зерова опротестовує «зниження тону», що було відмічено мною в рецензії. Вище ми бачили, що П. Филипович – шлях «п’яти з Парнасу» визначав як правильний шлях, яким повинна йти молодь, цебто, коротко кажучи, закликав молодь наслідувати неоклясикам. М. Зеров – не тільки вже цього не робив, а навпаки, мусів обороняти позиції від натиску саме цієї молоді, що сказала: «Вибачайте, йти вашим шляхом не бажаємо!». Ну, а щодо «чистої поезії», то… хай вже тут мене оборонить творчість М. Зерова і його товаришів, що відома читачам «Більшовика». Щодо «готової думки», що з нею «рецензент прийшов на вечірку», то вона виробилася внаслідок всієї попередньої роботи неоклясиків.

Не моя вина, що ця думка на вечірці тільки підтвердження собі знайшла.

Залишається ще один лист – Мих. Могилянського. Тут я рішуче пасую, бо… пролетарій єсьм, не маю білих рукавичок, кольорової жилетки і, принаймні, візитки. Інакше, як у таке вбрання одягшись, відповідати на лист Мих. Могилянського не можна. Справді ж бо: мені (гадаю і всім нашим читачам) давно не доводилося зустрічати такого «аристократичного жесту», як лист М. Могилянського. Батюшки, скільки тут «благородства»!

Вчитайтесь уважно, наприклад, в цю тираду:

«Я, дійсно, сказав на початку свого “слова”, що шукав би гачка, щоб повіситись (а чи не дослівно майже так написано у моїй рецензії? – А. Л.), коли б дізнався, що так – sub specie aeternitatis в мистецтві, в літературі – не існуватиме інших течій, тенденцій еtc., підсумок яких знаходимо в роботі тієї групи, що її неправильно зв[уть] «неоклясичною»… І тут же додав, що разом з тим, коли б в сучасній літературі та поезії не робилося тієї роботи, що її проробляють поети, які виступали того вечора, та близькі до них товариші, то треба було б повіситись на першому гачку…»

За завдання собі я зовсім не ставив, коли писав рецензію, відзначити, як ставиться Мих. Могилянський до сучасної української (очевидно, революційної, пролетарської, що їй, – мовляв Могилянський, – «Комінтерн заборонив писати про кохання та соловейка») літератури. А тому відзначив лише слова, що безпосередньо торкалися неоклясиків, й випустив решту, як і багато дечого іншого, яке говорило за те, що Мих. Могилянського цілком може задовольнити поезія так приблизно доби… феодалізму.

Наприкінці декілька загальних зауважень. В літвечорі у ВУАНі, мені здається, треба вбачати спробу неоклясиків зробити певний наступ на літфронті, користуючись сучасною перебудовою лав революційних пролетарських письменників й заворушенням, що сталося в зв’язку з необхідністю почистити ці лави від попутницького елементу. Недарма на вечірці говорилося, що у неоклясиків лежать товсті збірки їхніх творів і про… кризу друкарської справи. А визначення неоклясиками свого шляху як правильного і докори молоді, що вона не хоче йти цим шляхом, – хіба це нічого не говорить? Листи неоклясиків до редакції таку думку стверджують.