Страница 25 из 31
[Запис рукою М. Драй-Хмари на вирізці]:
19. II.1925.
Зібралася кумпанія – невеличка, але чесна! Становить ліве крило укр. «напостовців»6 (праве – «Плуг» і «Гарт»). Це т. зв. «напостовці»-погромщики.
[Стаття з газети «Більшовик» від 20.03.1925 р.]
ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ «БІЛЬШОВИКА»
Останніми днями в «Вістях», «Більшовику» і в «Культурі і побуті» з’явилася перепалка між Київським «Плугом» і групою тт., що вийшли з нього, на чолі з тов. Коваленком. Перепалка ця прибрала непевних форм і неґречних висловів, що затемнюють суть справи перед читачами й надають усій справі склочний характер, не умотивований принциповими твердженнями. Для вияснення справжньої суті київських суперечок ЦК «Плугу» вважає за обов’язок нагадати читачам зміст заяви тт. Коваленка, Клочча, Фальківського й Радченка, вміщених у № 6 «Культури і побуту» за імпозантним заголовком: «Від “Плуга” до “Гарту”» заяву, що з нею солідаризувалося ЦБ «Гарту» устами тов. Г. Коцюби на з’їзді «Гарту».
Означені товариші там пишуть:
1. «…“Гарт” ставить своїм завданням будування комуністичної культури в цілому»;
2. «…існування спеціяльної спілки селянських письменників недоцільне, бо… створює дух нездорової конкуренції з діячами пролетарської культури»;
3. «…пролетарська культура одна і на селі і в місті…».
ЦК «Плугу» вважає, що антиленінський зміст цієї заяви розуміє кожний, хто скільки-небуть знайомий з марксизмом і постулатами комуністичної партії.
ЦК «Плугу» вважає, що будування комуністичної культури в переходову добу є ліва фраза, що прикриває таке дике твердження, як рівнозначність пролетарської культури в селі і в місті, а це призводить до ще більш дикого, антирадянського твердження про недоцільність селянських культурно-революційних організацій. Твердження це недостойне для учасників організації, що називає себе пролетарською і повинна ставити собі за мету (так, по-нашому, треба було б говорити й писати) через пролетарську культуру, культуру переходової доби, що бореться з культурою буржуазною, дійти до культури комуністичної.
У цьому суть справи – суть глибоко принципова, що затьмарена персональними випадами (див. № 60 «Вістей») учасників її.
ЦК «Плугу»
ЛИСТ ПРО ВИСТУП З «ГАРТ’У»
В «Комуністі» за 18 березня надруковано такого листа:
«Ми, нижчепідписані, були до цього часу членами спілки пролетарських письменників “ГАРТ”, вступивши туди із щирим бажанням служити створенню масової пролетарської літератури.
Але політика “ГАРТ’у”, що особливо яскраво виявилась під час 1-го з’їзду гартованців 11–15 березня, створила таке оточення, в якому нема ніякої змоги працювати й виконувати нашу мету.
Виходячи з того, що: 1) не дивлячись на двохрічне існування, “ГАРТ” і досі не формулював своєї ідеологічної платформи; 2) боровся проти організаційної єдности пролетарських літературних організацій (всесоюзного центру); 3) веде неправильну політику серед нацменшостей, не допускаючи організації національних секцій; 4) тактично помиляється в справах стосунків із революційно-селянськими організаціями, що виявляється: а) в бажанні командувати, б) утворити з селянських організацій – попутницькі, а також ще приймаючи на увагу, що до цього часу “ГАРТ” не був масовою пролетарською організацією, а при такій політиці і не може бути, ми виходимо з членів “ГАРТ’у” й вважаємо за свій пролетарський обов’язок сприяти створенню нової, дійсно масової пролетарської літорганізації, яка б стояла на позиціях Октября».
Пав. Усенко, Ів. Кириленко, Ол. Копиленко
(бувш. член харків. бюро «ГАРТ’у»)
До цієї заяви приєднуюсь і заяву свою до «ГАРТ’у» про вступ беру назад – А. Дикий.
До цієї заяви приєднуюсь – б[увший]член ЦК «ГАРТ’у» В. Сосюра.
[Запис рукою М. Драй-Хмари]:
20. III.1925.
Це робиться так: спочатку посваряться Пилипенко й Еллан. Потім з боку обох цих генералів іде підбурювання чи піддурювання молодняка. І врешті виходить: молодняк, мов ті метелики, перелітає то з «Плугу» в «Гарт», то з «Гарту» в «Плуг». А зветься це шуканням платформи.
[Стаття з газети «Більшовик» від 17.03.1925 р.]
«П’ЯТЕРО З ПАРНАСУ»
Вступне слово П. Филиповича зі скаргами на кризу в поезії
Поетів – хоч греблю гати, мовляв, а поезії – як кіт наплакав. Та й ота, що є – «нудна, одноманітна, зі своїми молотками та тракторами». Все лихо від того, що сучасні поети не хотять вчитися у тих п’яти висококваліфікованих поетів, поетів-парнасців, поетів з милости Божої (звичайно, дослівно так не було сказано, але справа не в словах, а в змісті).
У сучасних 150 графоманів – негармонійний стук молотків, гудки, що дратують тендітне вухо парнасця, противний свист та торохкотіння трактора – хіба ж це поезія?!
А крім того, різні там організації витягають усяких там «письменників» з заводів, з сел, побільшуючи лави «безнадійних графоманів». Стук, грюкіт, свист, гудки – життя немає від такої поезії! Кар-ра-вул!
Ця поезія з молотками – «не сучасна. Вона анахронізм. В 20 році хай би ще там стукали, а зараз…»
Зараз у нас мирне будівництво, яке може добре йти тільки під лагідні згуки елегій Максима Рильського, самого Филиповича і гекзаметри Зерова. Це і є поезія, що найбільш відповідає сучасності. Три перелічених поети плюс Драй-Хмара та ще Бургардт, хоч вони не утворюють ніякої організації, всі разом і кожний зокрема врятовують сучасну поезію й показують молотобойцям-графоманам правильні шляхи.
Що ж? Може, й так. Послухаємо самих поетів. «Не хвались, ідучи на рать».
Поетів читають. Читають, що й казати: «с чувством, с толком, с расстановкой…» Анахронізми, тільки не 20 року, а так приблизно часів Миколи Вороного, як на українську поезію, і часів «очаковских и покоренья Крыма», коли брати поезію в більшому масштабі. «Тремтіння зорь», «човни», «кохання», а взагалі інтелігентське квиління й абстракція «вічно людська». Це – зміст.
Форма – клясична. Що ж – ми не проти клясичної форми, ми до певної міри готові погодитися з п’ятьма поетами, що «клясична» форма не так уже й суперечить добі мирного будівництва, але, будь ласка, не забувайте про зміст.
Про «сучасність» п’яти поетів та їх симпатії яскравіше ще свідчать їхні переклади. Кого вони перекладають? Стародавніх латинських поетів Лукреція Кара, Овідія, французьких – Леконт де Ліля, Бодлера, Артура Рембо, з польських – Міцкевича.
Найцікавішим місцем на вечірці п’яти «неоклясиків» були дискусії з приводу їх творів. Цікавість дискусій побільшується ще тим, що «крили» неоклясиків їхні недавні спільники по роботі й учні – Косинка, Підмогильний, Давидович-Антоненко, що в останній час відійшли від «неоклясиків», утворивши своє літоб’єднання «Ланка». «Крили» і в прозі, і в…гекзаметрах, зазначаючи відірваність п’яти поетів од життя. Навіть старий Могилянський сказав п’яти поетам, що коли б уся нинішня українська поезія була такою, як у них, то… довелося б шукати гачка, щоб повіситися.
Ні від кого п’ять поетів не чули похвали. Коли хто з промовців і зробить на початку реверанс у бік поетів, то потім виявляється, що це – ложка меду у бочці дьогтю.
Гостра, осудлива критика (і головне, з боку своїх колишніх прибічників, – ніхто ні з «Плугу», ні з «Гарту», ні від «Жовтня» не виступав) примусила Зерова в кінцевому слові вигороджувати себе й решту чотирьох.
Врешті звелося слово Зерова ось до чого.
П’ять поетів творять культуру. Культура сама по собі є цінністю. Отже, хоч їхня поезія і не сучасна, проте є теж цінністю. Це – «чиста поезія», як буває, мовляв, «чиста наука».
Яка різниця в тоні, висновках і навіть у висловах між вступним словом Филиповича і кінцевим словом Зерова!