Михайло Драй-Хмара

Первісні племенні відносини та споконвічні умови розселення українських племен дуже відмінялися вже на очах історії. Причини? Упад хазарського царства, який повів за собою усиления турських орд. Печеніги, перейшовши Дніпро, відіпхнули уличів та тиверців за Південний Буг; пізніше печенігам вдається відіпхнути ці племена ще далі на захід та північний захід.

Пересування уличів та тиверців відбилося на всім Правобережжі. Уличі та тиверці тиснули не тільки хорватів, але й полян та деревлян. Деревляне повинні були перейти за Прип’ять, в край дреговичів.

Уличі й тиверці – це південна галузь українського народу, це предки сучасних українців в тіснім, етнографічнім значінні цього слова. Свою назву вони передали всьому народові.

Поляне, деревляне й бужане – це північна галузь того ж народу; нащадками їх з’являються північні українці. Етнографічна та лінгвістична перевага належить українській сім’ї і саме південним українцям, або просто українцям (український для всієї України – політичний термін; український для півдня – етнографічний термін). Від них в обсягу мови пішли ріжні нові з’явища (монофтонгізація дифтонгів – ио в і; ствердіння шелестівок перед і та є; мішанина и на і т. ін.). Ці українські явища широкими струмками вриваються в обсяг північно-молдавських говорів[?].

Говори угорські та горські, галицькі – це говори хорватів; говори поліські та подільські – це говори бужан та деревлян. Проф. Кримський вдатно прозвав їх архаїчними (дифтонгами). Боротьба північно-українських говорів з південно- українськими цілком відповідає тій боротьбі фізичній, котра повинна була розпочатися, коли уличі й тиверці проникли в край північних племен. Уличі й тиверці, як судити по діалектологічним даним, увійшли клином в край бужан та деревлян, проникнувши в Пинщизну. В Галичині вони зайняли пануюче становище, відіпхнувши хорватів в гори.

З попереднього викладу ясно, які фактори привели до заміни старої діялектичної групи – південно-руської – новою діялектичною групою – українською. Остання відріжняється від першої тільки своїм об’ємом (бо північна частина її перейшла в білоруську групу).

Було вже згадано, що печеніжська орда примусила українців посунутись з півдня на північ і на північний захід. Українське Придніпров’я опустіло, тут залишилося мало людей.

За часів Ярослава, в руках якого зібрались майже всі батьківські землі, сталися події, які на деякий час скріпили його державу: на півдні зломилася сила печеніжська, на заході – полоцька. На печенігів натисли зі сходу орди турецькі: спочатку торків, а потім половців; печеніги не могли втриматися і рушили на Дунай. Орда турків була слабка, її скоро розгромили половці, які в 1060 р. присунулись до українських осель.

Вже 1062 р. половецька орда напала на Переяславщину і погромила Всеволода.

1068 p. орда прийшла знов і вже не переставала тривожити то сей, то другий бік Дніпра. Мономах та Святополк просто замучились від половецьких нападів. Край ще дужче пустів. Люде цілими містами тікали далі на північ, в безпечніші місця, а хто лишався, той потратився, задовжився, попав у неволю. Особливо тяжко це відбилося на селянстві, на т. зв. смердах. Все це дуже підірвало економічну силу Подніпров’я і приготовило культурний та економічний занепад тодішніх українських центрів.

Розклад української держави почався. Ярославові сини й онуки, які займали київський стіл в 2-й половині XI і 1-й половині XII віку, старалися затримати цей розклад, запобігти цьому відокремленню земель, але кінець кінцем воно все-таки проступало наперед.

Першою відокремилась Галичина під владою Ростиславичів, онуків Володимира, Ярославового сина. За Галицькою землею відокремилась Чернігівська. В середині XII віку серед боротьби за Київ відокремились ще дві землі: Переяславська і Турово-Пинська. Коло того часу відокремилась і Волинь. Князі поділились, ослабли, та й Україна ослабла: упала торговля, промисловість; люде кидали неспокійні краї і мандрували в північні сторони або на захід, на Волинь та в Галичину.

Суздальські князі (Андрій Боголюбський) навмисно нищили і грабували Київ, щоб його князі не мали ніякого значіння. Після цього Київ упадає вже зовсім, і пізніший татарський погром не багато докінчив по тих домашніх погромах. До всього цього прилучається ще одне нещастя – татарський напад, який спустошив, після бою на Калці 1224 p., велику частину України, від Калки до самого Києва та Волині. Хід татар (Амур, Туркестан).

Після цього нападу тікали до Карпатських гір, на Прип’ять, Сулу і Десну здебільш багаті люде – робочий же народ полишався на місцях. Думка, що київські краї, завдяки татарському нападові, цілком позбавились первісного населення і що тільки в XIV–XV ст. вони знову були заселені українцями з Галичини – це теорія, якої й досі не вдалось довести. Сильна еміграція дійсно була [нрзб.] на 1246 р. й що польські пани, одержавши тут великі обруби землі, привели сюди в XV в. багато нових колоністів.

В середині XIV в. скінчилась самостійність українських земель: Галичину захопили поляки, Волинь згодом стала провінцією литовською, а інші князівства Київщини та Чернігівщини теж прийшли під владу Литви. Придавлені економічною неволею, не маючи змоги добитися собі голосу в політичному життю й змінити неприхильні громадські й політичні обставини, народні маси не цінили своєї державности. Тим пояснюється піддавання окремих громад під безпосередню власть татар, аби спекатися князів та боярства, і зовсім спокійні, без протесту, переходи їх під владу литовських князів.

В добу литовсько-польську, коли Україна стогнала під гнітом кримської татарви, люде, що ще лишилися на Подніпров’ї, почули себе цілком беззахисними. Литовський уряд, замість боронитися, хотів відкупитись дарунками, згоджувавсь навіть від кожного чоловіка дань щорічну давати – чого й за татарської неволі не було; намовляв татар пустошити Московщину, а осягнув лише те, що орда стала однаково пустошить і московські, і українські землі. Київщина по обох боках Дніпра спустіла майже зовсім. На Поліссі, коло Овруча й Чорнобиля, ще були оселі, але на південь від Києва були лише де-не-де замки, в котрих сиділи ті люде, що не втекли звідси ще за часів печенігів і половців. Подніпров’я здичіло за кількадесять літ і стало пусткою.

Але сі дикі розкішні простори, сей край хрещеного світу, через що й прозвано Україною, манили до себе людність, бо не було тут ще ні господаря, ні пана. В записках XVI ст. повно пишних, часом перебільшених оповідань про тутешнє дозвілля і багатства запущеної природи. Це дозвілля притягало до себе людей сміливих і відважних, котрі не боялись іти в степи назустріч татаринові. З київського Полісся і з дальніх земель: Волині, Білорусі кожної весни сунула сила людей на Київщину і звідси розходилась по просторах, займаючись ловлею риби, звіра, пасічництвом. Збиралися ватагами, обирали собі отамана, запасали зброї й усякого припасу і з ранньої весни рушали в степові «уходи», щоб там господарити до пізньої осени. А потім з запасами меду, риби, шкіри, коней та іншої худоби вертались на волость. Сміливіші не вертались на зиму до земляків, а зимували в степу. Звалося це «козацтвом», а ті, що ним промишляли, – козаками. Офіціяльно це означало промисел в степових уходах: рибальство, ловецтво й бджільництво. Але з такої офіційної назви воно переходить на неофіційну, що звалося «лупленням чабанів татарських» або турецьких. Настерігаючи татар в степах, наші промисловці не минали такої нагоди і собі поживитися від них, коли за собою почували перевагу: погромити невеличку татарську ватагу, відігнати табунець, пограбувати караван купців турецьких чи вірменських. Відси і назва козацька: слово козак широко розповсюджено у народів турецького кореня, а значить волоцюгу, що промишляє війною і розбоєм. Прикладалось до волоцюг степових – татарів, перейшло і до українських. В наших джерелах степовики звуться козаками тільки з кінця XV віку, але саме явище на степовім пограниччі давно-давезне. Се ті колишні анти, що ходили з болгарами та аварами в походи на землі візантійські. Явище старе, дістає тільки нову назву і в нових обставинах – через те, що такий величезний простір вийшов зі звичайних порядків життя, з-під нагляду правительства, з-під володіння боярського і панського – могло воно тепер розвинутись ширше і буйніше. Але дуже мало ще людей, які б спеціяльно віддавались козацтву. Та й взагалі людности на шляху від Києва на південь дуже ще мало. Не можучи свобідно організуватися в пограничних містах, або, як тоді казали, «на волості», козаки дедалі все міцніше осідали в степах. Центром «Дніпрового Низу» стає Запоріжжя. В половині XVI в. робляться заходи, аби утворити з нього політичну силу. Нарід увірив в силу козацьку. Козаки стали його героями. І щораз з цією вірою до козаччини горнулося все більше людей. Росла і відокремлялася ціла осібна верства козацька, яка стала силою суспільною, соціяльною. Саме підту хвилю стались важні події, які широкою хвилею погнали український нарід із Західної України в козацькі сторони. Східні українські простори оживають, зростає сила козацька і під її захист переноситься те національне життя, що почало розвиватись в Західній Україні, але стрілося з тяжкими умовами шляхетського панування. Перша важна подія, що Україну Східну, Подніпров’я зв’язала із Західною через прилучення Київщини, Волині і Задніпров’я до Польщі 1569 [p.]. Після цього Литва стратила всяке значіння як осібна держава, стала частиною польсько-литовської держави. Прилучення українських земель до Польщі мало важне значіння, бо завершило перестрій її громадського устрою на польський лад. Українську людність було зіпхано на самий спід. Найбільше потерпіло селянство: давнє невільництво заступила панщина; все селянство втратило права на землю, вважалося, що селяне сидять на землі панській або королівській. Селянин приковувався до того маєтку, де він уродився, і не мав права вільного переходу, не мали права і його діти. Селянин не мав жадних прав – ні політичних, ні громадянських, йому лишалося або робити повстання, або тікати. Більшість утікала. Друга важна подія – це зміна в сільськім [нрзб.] господарстві. В другій половині XVI в. вивозиться з України багато збіжжя, чого раніш не було. Це збіжжя, як і інші товари, ішло в Балтійські порти, а звідтам до Англії, Німеччини, Франції, Гішпанії. В міру того, як попит збільшав, ціни зростали, збіжжя підвозили з далеких околиць до річних пристаней. Цей вивіз робить великі зміни в господарчому житті. Раніш сіяли стільки, щоб прохарчуватись, через те пани не мали великого рільничого господарства і від селян не жадали багато роботи, а хотіли чиншів і данин медом, шкурами, худобою, навіть ріжним збіжжям. Тепер же поміщики збільшують своє господарство рільниче і забирають від селян ґрунти під свої фільварки. Не дбають про чинші й данину, а заміняють їх панщиною, роботою на панських грунтах. Місцями панщину робили щодня (з 2-ї полов. XVI в.). Це змушувало селян подаватись на схід і заселювати пустирі. Вигляд східно-українських пустель змінюється: на місці козацьких уходів виростають села, а слідом являються і польські замки з цілими службами. Польське право й порядки сунуть туди, де недавно шуміла степова тирса. Таким чином виявилось, що і тут селяне сидять на землі панській. Побачивши, що вони і тут не можуть спекатися панів і їх посіпак, селяне хапаються за козацтво. Серед козаччини витворився такий погляд, що козацтво служить короні польській і за це не має підлягати жадній власті, крім своєї виборної старшини, і ніяким обов'язкам, крім військової служби, – ні давати податків державних, ні панських, ні робити панщини, ні коритись панській владі і судові. Отже, багацько селян почало «козачитись». Раніш звання «козак» було не дуже почесним і не спішили ним заявлятися, а тепер люде, яким зовсім не в голові війна, записуються в козаки, аби уникнути панів.