Страница 23 из 31
Такий оборот народнього життя надавав нову силу і вагу козаччині, і вона ставала не просто побутовим явищем східно-українського життя, як було спочатку, а великою соціяльною силою, що ставилася проти цілого шляхетського устрою польської держави. З кінцем XVI віку козаччина вступає в боротьбу з Польщею. Боротьба ця досягає кульмінаційної точки під час гетьмана Богдана Хмельницького. Але вона не дала перемоги. Втомлений нарід тікав на Дніпро, все далі й далі на степове пограниччя і границю московську, а Хмельницький мусив покладатись на заграничну поміч. Це привело до московської зверхности. Роздвоєння України з вибором Тетері і Брюховецького ще більш ослабило Україну, а боротьба Дорошенка з Самойловичем доконала руйнування. Рух з Правобережжя за Дніпро став масовим. Київщина і Брацлавщина спустіли. Дорошенко пробував спиняти переселення, розбивав їх ватаги і віддавав туркам – але не помагало. Тепер вже переселялись в Харківщину і Вороніжчину. Літом 1676 р. турки зайняли Чигирин. Люде нарікали на Москву, що віддала з легким серцем Україну туркам замість оборонити. Самойлович, перегнавши тоді ж правобережців за Дніпро, оселив їх над рікою Ореллю. Ці перегони людей зісталися в народній пам’яті під назвою «згону». По чигиринських походах турки залишили Правобережжя Юрію Хмельницькому, але не мав він удачі. В 1681 р. турки забрали його з України, а поставили волоського воєводу Дуку, і той закликав людей на тутешні осади, обіцяючи довголітні свободи. На ці заклики вертались люде з-за Дніпра, скоштувавши, що й там не з медом. Але Дуку схопили поляки 1683 [p.] і припинили його заходи. З більшим успіхом заселювали Правобережну Україну ріжні осадчі з руки польської: Собеський в своїх війнах з турками хотів мати поміч козацьку, і ріжні ватажки з його доручення збирали козаків. Універсалом 1684 р. Собеський призначив на козацькі осади землі на південь від Роси, обіцяючи ріжні права і свободи, і це потім підтвердив сойм. Скликували людей свої, що звалися полковниками: Іскра в Корсуні, Самусь в Богуславі, Абазин на Побожу, а Семен Гурко (Палій) – на Хвастівщині. До них нарід повалив валом і з правого берега – з Полісся, Волині, Поділля, і з лівобережних полків – Гадяцького, Лубенського, Миргородського. Знов спиняли цю велику еміграцію, ставили застави і т. ін. Саме тоді почала старшина на Лівобережній Україні заводити важкі податки і панщину. За яких 3–4 роки на Правобережній Україні знов з’явилась значна людність і сила козацька. Південні Степи заселювались переважно запорожцями після остаточного зруйнування Січи. Але більшість запорожців не хотіла ставати гречкосіями і стала відпрошуватись у Текелля на рибні лови на Тилигул. Діставали паспорти на 500 душ, а набирали на кілька сот і виходили за границю, в Турцію. Літом 1776 р. тих запорожців на Тилигулі, Хаджибеї зібралось 7000 і під Очаковом оселились. Позаяк російське правительство почало добиватись усунення запорожців з-над російської границі, то султан наказав їм перейти на Дунайські гирла. Це не сподобалось запорожцям і деякі вернулись в Росію. Тоді Потьомкін рішив відновити запорозьке військо і в 1783 році доручив Антону Головатому, Чепізі і інш. скликати запорожців. Так було засноване «Чорноморське козацтво». Інші впросились у цісаря Йосипа і оселились в Банаті. В 1785 р. туди пішло 8000 запорожців, але скоро вернулись до Росії і Турції, де вони були спочатку в Сейменах, потім в дунайських гирлах. На Кубані зібралось всього 17 000.
Ще пізніше, коли вся Україна, за винятком Галичини, Буковини та Угорщини, опинилась в межах Російської держави, кольонізація українського малоземельного селянства пішла ще далі – через Дін, до Волги (біля Саратова) і за Волгу, але не компактною масою. В XIX століттю українці кольонізують Сибір, значна частина галичан – Америку.
Оце в загальних рисах етапи історичного розвитку українського народу в зв’язку з кольонізаційними рухами. Правобережна Україна, частина середнього бігу Дніпра, середній та горішній басейн Бугу (Південного) та Дністра – Українська держава в IX – ХIV ст.
Щоденникові записи. Нотатки
13. VIII.1924.
У революції інтелігенція українська не пережила в повній мірі національного моменту (не закріпила своїх позицій) і через те почуває себе «ні в цих ні в тих» перед явищами соціяльного порядку.
16. VIІІ.1924.
Одійшовши від «мрії», він1 застряв у «прозі». Чомусь це зв’язують з його переїздом до Харкова. Невже він продався? Ні. Надмірна лякливість загнала його в лабети Еллана й Коряка2, які взяли його для «марки» й використовують на всі боки. Тепер, здається, для всіх ясно, що фанфари революції заглушили його «кларнети».
16. VIІІ.1924.
На фотографічних картках Еллана завжди можна побачити в середині поміж Тичиною та Хвильовим3. Це все одно, що тріо з балабайки, флейти й віолончелі. «Радянській балабайці» завжди треба бути на першому місці.
16. VIІІ.1924.
На чиїм возі їдеш, тому й пісні співай (про гартян)4.
3.І.1925.
Я не вріс в свою епоху, бо протягом майже 20-ти років (з 9-тьох і до 29-тьох) був ізольований від життя. Спочатку «манастирське житіє» в Панському5, від якого я, 9-літній хлопчик, буквально втік. Потім брудна Золотоноша. Далі гімназія, колегія, університет і, нарешті, блукання в тумані архаїчної філології. Хіба цього не досить, щоб зовсім одірватися від землі?
[На звороті другої сторінки верхнього форзаца зошита вклеєно газетну вирізку. Збереглися фрагменти заголовка статті-листа. Це відкритий лист до редакції київської газети «Більшовик» від 19.02.1925 р. Дату встановлено за текстом статті. – Упор.]
«ЗА ЖОВТЕНЬ!»
Лист-декларація об’єднання робітників пролетарської культури «Жовтень»
21-го серпня 1924 року Асоціяція робітників комуністичної культури (АСКК, а раніш – панфутуристи, або Аспанфут), унаслідок внутрішньої боротьби, що провадилась від самого заснування цієї організації, розкололась на дві групи.
Ця боротьба й розкол були для АСКК неминучі, бо виходили вони з неправильних засад, що робили цю організацію мертвою, одірваною від життя й тої величезної роботи, що її провадить зараз компартія на третьому фронті.
АСКК у своїх декляративних заявах (див. «Гонг Комункульту», ч. 1 та «Семафор у майбутнє», ч. 1) підійшла до проблеми будування комуністичної культури з усією спадщиною футуризму, що був штучно перенесений на Україну, де базою для нього стала частина дрібної буржуазії (богема).
В умовах нашої революційної дійсности футуризм примушений був декляративно пристосовуватись до неї, але продовжувавши по суті в своїй роботі лінію «обновленого» футуризму. Футуризм, прикриваючись революційною назвою й абстрактно порожньою фразою, спромігся притягти до себе на певний час нові літературні сили, що народилися в революцію й раніше нічого спільного з футуризмом не мали.
Внаслідок цих причин та величезної ідеологічної недодуманости АСКК одкинула специфічні умови будівництва культури в переходову добу – добу диктатури пролетаріяту. Це позначилось тим, що АСКК цілком заперечувала пролетарську культуру, зокрема мистецтво та літературу, які вже тепер стали безперечним фактом.
«Пролетарское искусство есть лазейка, через которую проходит контрабандный ввоз оставшихся товаров капиталистического лавочника», – читаємо ми в «Гонгові Комункульту», ч. 1.
Разом з тим, оголошуючи установку нібито на комуністичну культуру й узявши за вихідну точку всебічний, але нежиттьовий і безпідставний універсалізм, АСКК прийшла до хибних і шкідливих для неї самої як організації висновків, що «советское строительство на третьем фронте совершается без определенного плана» та що «центр КК есть политический орган на третьем фронте и госплан по линии культпроизводства» («Гонг Комункульту», ч. 1).