Михайло Драй-Хмара

Об’єднуюче значіння процесу утворення Київської держави. В цім процесі брали участь не тільки сіверяне, деревляне, поляне, дуліби й тиверці, але й кривичі та слов’яне, які стреміли на південь для добуття Царгороду. Відціля живе межи ними єднання. Під впливом останнього стиралася етнографічна й діялектична окремішність. (Окремішність ця повинна була виступити різко після того, як східно-слов’янські племена втягнулися в сфери ріжних культурних районів [нрзб.]).

Заснована в межах, природно тяжівших до Візантії, українська держава зробилася провідником єдиної візантійської культури на всім обширі об’єднаних нею племен.

Об’єднуюче значіння християнства: Київ, Новгород, Ростовський край; тільки східні в’ятичі приймають християнство в XII в. Кращі люди вийшли з півночи на південь.

Новгород пориває з центрами балтійської культури й обертається лицем до Києва та Царгороду. Зруйнування хазарського царства відірвало в’ятичів від східних впливів і повернуло їх також лицем на південь.

Об’єднуюче значіння Києва яко міського центру. Присвоєння благ цивілізації йде незмінно одним шляхом: у всякі часи й при всяких умовах культура проникає у всяку країну через її міські й торговельні центри. Купці, городяне, керуючі кляси з’являються її розповсюдниками.

Цю обставину треба мати на увазі, коли йде річ про вміння в мові. Безперечно, що мова Києва, «матери градовъ рускихъ», розповсюджувалась купцями й урядовцями і поза межами її виникання.

В основі своїй мова Києва була мовою українського племени полян, але позаяк у Київ сходилися і північно-руські кривичі і східно-руські в’ятичі, то з мови цієї вироблялася саморідна [нрзб.], яка відрізнялася трохи від говору селян польської землі (Володимир Мономах в промові на нараді перед половецьким походом вжив слово «лошадь», якого не знає українська мова й якого, безумовно, не було в мові полян та деревлян; в Київ воно попало зі сходу через в’ятичів (пор. тюрк. «алаша»).

Можливо, що в Києві поруч з [нрзб.] складалася мова освічених клясів, мова місцевого духовенства та інших книжних людей. В основі своїй це була мова староболгарська, але, попавши на Україну, вона українізувалася.

Цією мовою говорило духовенство в церквах, посли і взагалі всі ті, хто проходив ту чи іншу школу. Болгарська мова прийшла на Україну майже разом з християнством та церковними книжками, бо християнську віру проповідували у нас не греки, а болгари, учні Кирила та Методія. Українське письменництво починається з X в.; як видно з Олегової умови 911 р., велося на староболгарській мові – на підставі цього можна гадати, що староболгарська мова була засвоєна інтелігентними верствами Києва уже в X століттю. Офіційне приняття християнства всилило культурний вплив Болгарії та болгарської мови. Обидві мови Києва – [просторічна?] і мова освічених клясів – переходили відціля в інші центри української держави. А з цих елементів просочувались і в село, і в саму товщу народних мас.

Розповсюдження київської мови теж мало значіння в тім об’єднуючім процесі, про який ми говорили.

Українська мова, яка з VII по XII ст. жила самостійно, тепер на два віки злучається знову з іншими східно-слов’янськими мовами і в XII–XIII ст. переживає укупі з ними кілька спільних граматичних з’явищ. З’явища ці зароджені на Україні і відціля передавалися на північ та схід. Таким чином, до татарського наскоку Україна веде перед, стоючи на чолі усього східного слов'янства.

З яких племенних ріжностатів складався тоді український нарід?

Найбільш певні джерела: 1) вчений трактат імпер. Константина Багрянорідного; 2) український літопис.

Трактат 949 р. «Про народи» описує народи імперії та сусідні (печенігів, русів, хазар та угрів). 37-ма глава: західні печеніги межують з болгарською Угорщиною, Руссю та з підвладними їй племенами: ултинами, деревленінами, левенинами та іншими слов’янами. Деревленіни = деревлянам нашого літопису; ултини – в літопису уличани або лугичі.

Докладніше оповідає Константин про росів та підвладних їм слов’ян в IX гл. (однодревки); пороги [назви порогів грецькою мовою – нерозбірливо].

Русь – територія Києва та найближчих околиць [нрзб.]. До зовнішньої Руси відносять вже навіть Вишгород, що лежить в 20-ти верствах на північ від Києва. Східні слов’яне (деревляне, дреговичі, сіверяне та інші) представляються данниками Руси.

Літопис Старовин. літ. «Пов. вр. л.» поч. XII ст. «Начальный свод» 1093—95, в якому нема географічно-етнографічного вступу. Дані «Начального свода»: поляне (Київ), сварка з деревлянами, які займали лісові розлоги на північ від Києва. Край деревлян звався в Києві «Дерево», ліс, що на північ від Києва, непомітно переходив в дерева: деревлянські міста Іскоростень та Воручії свідчать, що деревляне сиділи на теперішній Волині (пор. сучасні Іскоростінь та Овруч). Південні сусіди полян уличі: «и бѣша сѣдяще по Улице по Днепру внизъ и посѣмь прѣйдоша межи Бог и Днѣстр и сѣдоша тамо». Причина переселення – наскоки зі сходу (печенігів). Можливо, що уличі трохи відсунули полян на північ.

Про сіверян «Начальный свод» не згадує. Дані «Повісті временних літ». Знайомство з хронікою Амартола привело їх складача (Нестора) до думки дати географічний та етнографічний вступ до його праці. Ця думка зміцніла завдяки тому, що автор «Повісті временних літ» одержав якийсь твір церковнослов’янського письменства, в якім говорилося за діяльність словен первоучителів та за єдність слов’ян, за їх спільне походження. Подунайська теорія і літопис розказав [нрзб.] про розселення західних та південних слов’ян, Нестор від себе додає дещо про слов’ян східних: «Тако же и тя Словѣне пришедше сѣдоша по Днѣпру, – читаємо ми в його, – и нарѣкошася Поляне. А друзии Древляне, зане сѣдоша въ лѣсѣх, а друзии сѣдоша по Деснѣ и по Селѣ и по Сулѣ и нарекоша Сѣвер». Під «Сѣвероси» треба розуміти сіверян, які мешкали в сучасній Чернігівщині та Полтав- щині. Це головний уривок. В другім місці Нестор згадує й бужан: «Зане cѣдоша на Бугу – послѣже же Велыняне». Оповідаючи про обрів, Нестор каже: «Си же обре воеваху по словенѣи и прилучиша Дуліби, слушая словѣни». Таким чином, до згаданих українських племен додамо ще й дулібів. Роблячи новий перелік племен, Нестор пише:

«Иже бяху в мирѣ Поляне и Древляне и Сѣверъ и Радимичь и Вятичи и Хрвате. Дулѣби живяху по Бу[гу], гдѣ ныне Велыняне, а Уличи [и] Тиверьци сѣдяху бо по Днѣстру и присѣдяху къ Дунаеви бѣ множѣство ихъ: сѣдяху бо по Днѣстру или до моря [и] суть гради их и до сего дне да то ся зваху от Грекъ: “Великая Скуфь”».

Таким чином уличі і тиверці сиділи колись межи Дніпром та Бугом до самого моря, але потім (про це свідчить «Початковий свод») вони оселилися межи Бугом та Дністром, а ще пізніше (при Несторі) вони сидять уже по Дністрі, доходячи до Дунаю й, очевидячки, відійшовши від Південного Бугу. Описуючи вдачі та звичаї, Нестор підкреслює культурність полян та дикість деревлян, радимичів, в’ятичів, кривичів та інш. Висновки, які можна зробити з «Повісті временних літ»: до південно-української групи належали такі племена: поляне, що займали праве побережжя середнього бігу Дніпра з осередком у Києві. На південний захід від них по Дністрі, до самих гирлів його, сиділи уличі й тиверці, причому тиверці сиділи на південь від уличів. Тиверці = толковини. Середній, а може, й горішний бік Південного Бугу зайнятий був бужанами (по Нестору дулібами); в часи Нестора там сиділи волиняне; можливо, що це тільки нова етнічна назва, яка замінила попередні дві.

На захід від дулібів, бужичан, волинян сиділи хорвати, які займали сучасну Галичину. Нестор відріжняє їх від білих хорватів, які належали до південних слов’ян. Хорвати являлись північними сусідами уличів.

На північ від бужан та полян в межах сучасної Волині та південних повітів Мінщини – деревляни (сучасні поліщуки). Очевидно, вони переходили й на лівий берег Дніпра.

До південної української групи належать ще й сіверяне, що сиділи на південь від Десни – по Семі та Сулі й заходили далеко на південний схід.