Михайло Драй-Хмара

Що Русь була відома задовго до так званого «призвання варягів», свідчать інші дані, які з’являються причиною як для норманістів старої школи, що занадто сліпо йшли за Нестором, який під 6370 роком оповідає про призвання Руси, так і для антинорманістів, які відкидають зв’язок Руси з варягами і визнають Русь за тубільну на Україні етнографічну назву. В літопису Сан-Вертінського монастиря оповідається, що восени чи зимою 838 року у Царгороді були посли народу, який прозивається Русью. Прибули вони до Царгороду від імені царя Хакажа [нрзб.], щоб зав’язати приязні відносини з імператором і щоб відтіля через Західну Европу повернутися додому (найближчим шляхом неможливо було вертатися, бо його загородили варварські народи). Франки, до яких звернулися з цим проханням греки (послам треба було йти через державу франків, щоб вернутися додому), поставилися до цих заходів підозріло. Після допитів виявилось, що ці представники Руси були шведами. Маючи на увазі самий факт прибуття руських послів до Царгороду, далі титул їх царя – каган, звичайний в південній Русі, де так довго панували тюрки (порівн. титул кагана, який прикладає до Володимира Святого митрополит Іляріон в «Слові о законі і благодаті»), навряд чи можна вагатися, що ці посли руські прийшли до греків з України. Значить, Русь сиділа вже там в першій половині IX віку.

По походженню це були скандинави, шведи. Коли Русь шукала знайомства з греками та дороги через Західну Европу, то це показує, що вона допіру прийшла на Україну, що вона недавно там змостила собі гніздо. Варварські народи, які мусіли пустити Русь на південь, але не пускали її назад, були не хто інші, як східні слов’яне: поляне, сіверяне та кривичі.

Мусування північних племен, їх стихійне стремління на південь не могли припинити і після відходу з півночи тих численних ватаг, яких повела за собою Русь. Навпаки, мусування повинно було всилитись, бо з відходом цих ватаг як політичне, так і економічне життя півночи було зруйновано. Картина цього життя почасти відбивається і в літопису: «и начаша сами в себѣ володѣти и не бѣ въ нихъ правъди и вѣст родъ на родъ и быше въ нихъ усобицѣи воевати начаша сами на ся». Такий стан північних слов’ян можна з’ясувати тільки тим, що Русь вийшла з півночи на південь, забравши в свої полки найкращих людей. Такий заколот мав своїм наслідком не «призвання варягів», а появу заморських варягів з власного їх почину. Якщо хто міг прикликати варягів, то це тільки їх родичі, що залишилися серед слов’янських та фінських племен: слов’яне та фіни, скористувавшись їх нечисленністю, і скинули або хотіли скинути з себе чужоземне ярмо.

Викорінення самого імени Русь на півночі може вказувати на знищення тих скандинавів, які тут залишилися. Вигнані ж скандинави поховалися, очевидно, серед західно-фінських племен – чуди та веси і відтіля шукали допомоги за морем, закликаючи варягів. Для словен та кривичів останні вже були не руськими, не Руссю, яка пішла на південь, а варягами, бо й Швецію вони звали Варяжською землею й Балтійське море – морем Варяжським.

Варяги з’явилися на слов’янській півночі яко завойовники. Підтримані фінськими племенами, вони усталюють своє панування над словенами, кривичами та мерею й обкладають їх податками. Усталення варягів в Новгороді, Ізборську, Полоцьку, Білоозері та Ростові відноситься до середини IX століття. В звойованих країнах вони зостають те саме мусування в народніх масах, яке за кілька років перед цим привело до формування численних ватаг, що під керуванням Руси рушили на південь.

Мусуванням цим квапляться скористатись найбільш видатні з варяжських ватажків. Коло 860 року становляться на чолі північних ватаг два таких ватажки: Аскольд та Дір, які втертими вже шляхами спускаються на південь, щоб посісти Царгород. З візантійських джерел ми узнаємо, що цей похід на столицю Візантії був згубним для руських. Можна з цього зробити висновок, що Аскольд та Дір злучилися з Руссю, цебто з ватажками, яких привели з півночи їх попередники. Тим воякам Аскольда та Діра, що врятувалися від катастрофи, яку викликано було морською бурею, довелося оселитися на Україні. Опірним пунктом на цей раз було обрано Київ. В Києві вкупі з Аскольдом та Діром осіли варяги і Русь. Про це ми довідуємося з літопису: «Аскольд же и Дир остаста въ градѣ семъ и многи съвъкупаста и начаста владѣти польскою землею».

Перевага в лічбах Руси, яка встигла передати своє ім’я і підвладним їй ватагам, забезпечила перевагу її імени перед іменем варягів. Руссю почала зватися заснована варягами у Києві держава.

На початку X віку («Пов[ість] вр[еменних] літ», 882) Олег з ватагами словен, кривичів, мери, чуди й веси рушав на Царгород й по дорозі підбивав Київ. В ті часи Київ уже був відомим політичним і торговельним центром.

Про похід Олега візантійські джерела мовчать, але сама особа цього князя історично цілком певна (умова з греками), єврейський документ, де згадується Halgu або Helgu – цар Русії, що напав по намові грецького царя Романа на хазарське місто Самбараю (акад. Коковцов «Самбарай Тмутаракань»).

Діяльність енергійного Олега забезпечила розвиток могутности української держави. Межі держав. Літопис: «і бѣ обладая Олег поляне и древляне и севѣряне и радимичи». Кривичі та словени були новими межами держави (доказ: в умові згадується тільки три міста: Київ, Переяслав і Чернігів).

Ігор – наступник Олега. Відносини неясні (Почат[ковий] літ[опис] – Ол – отаман Ігоря. «Повість [временних] літ» – Олег – родич і опікун Ігоря).

Олег, незалежний і самозванний князь, який, порвавши з новгор[одцем] Рюриком, став на чолі народних ватаг і пішов на Царгород (порівн. Аскольд та Дір). Смерть Олега, а може, боротьба з ним, перевела Ігоря на Київський стіл.

Ігор пішов з тими ж ватагами, яких раніш повели з півночи на південь Аскольд та Дір, а потім Олег. Коло 940 року Ігор посідає Київ.

Похід на Царгород падає на 941 рік. Ігор, син новгородського князя Рюрика. При ньому відбулося об’єднання Києва з Новгородом.

Державна міць Києва при Святославі направляється не на внутрішнє будування, а на завоювання. З Візантією українська держава була в умовних відносинах (умова 945 p.).

Подорож Ольги до Царгороду.

Святославу довелось вести боротьбу з хазарами. Вкоряються в’ятичі і Тмутаракань. Але печеніжські орди з нападом каганату не дають спокою. Двічі вони нападають на Київ (під час східного походу на хазар, косогів і під час походу на греків). Незважаючи на небезпеку зі сходу, Святослав втягується в похід на Візантію. Це хвилі того руху з півночи на південь, який розпочався ще в IX століттю: Святослав і його ватаги шукають здобичі, ними керують хижацькі інстинкти.

По смерти Святослава вчинився розпад укр[аїнської] держави: новгор[одська] північ визволилась від київського панування.

Новгородський князь Володимир, син Святослава, об’єднує північ і потім направляє свої ватаги (слов’яне, кривичі, чудь та варяги) на південь для добування Києва. Варяги обкладають податками Київ. Володимир відсилає їх на службу до грецького імператора – так виродились нові форми стихійних рухів [нрзб.].

Володимир об’єднує всі східно-слов’янські племена й прилучає державу до Візантійської цивілізації. Похід на греків має вже державну мету закріпити торговельні зв'язки (безпосередні): Володимир повертає Корсунь. Внутрішнє будування: міста по Десні, Сулі, Трубежі, Острі, Стугні. Міста ці заселюються тими елементами, що стреміли на південь для добування Царгороду; «и поча нарубати мужъ лучше отъ словѣнъ и оть кривичъ и оть чюди [нрзб.] и отъ сихъ насели гради; бѣ бо рать отъ печенѣгъ и бѣ воюяся съ ними и одолая имъ».

Об'єднання усіх східних слов’ян під українською державою ясно витікає з відомостей про розподіл земель між синами Володимира: до складу уділів входять і Полоцьк, і Турів, і Ростов, і Муром, і Тмутаракань.

Розпад східно-слов’янського племени і його мови – VII–VIII вв. Віко-середнім стремлінням доби доісторичної ставляться проти доосередні рухи й доби історичні.