Страница 6 из 18
Ї щасливий батько витягав з гаманця фотографічні знимки з своєї родини і фарми.
– Який чудовий ваш Марко! Я б хотів з ним познайомитися, – мрійливо промовив Роман.
– Коли скінчиться війна, поїдемо до мене в гості на фарму, в штаті Мінезота.
– О!Ми би дуже хотіли побачити Америку! – вигукнув Олекса.
– Майте терпіння, – всміхаючися, відповів Григорій.
ХРЕСНИКИ НЕПТУНА.
Могутня ескадра плила Індійським океаном. Іноді з капітанського помосту було чути знайоме.
– Курс зюд!
Настала нестерпна зворотникова спека. Сонце стояло в зеніті, просто над головою і не давало жодної тіні. Люди немов сонні, швидко перебігали палубою, даремно шукаючи порятунку від спеки. На кораблі трапилося кілька випадків «сонячного удару».
Палуба залюднювалася лише з наближенням вечора, коли на обрії з'являлися дивовижної форми хмари, нагадуючи фантастичні, сіро-блакитні прозорі скелі. Не раз вони заводили хлопців у оману.
– Романе! Земля! – гукав радісно Олекса, розглядаючи дивну будову хмар.
– Невже земля? – недовірливо промовив Роман. Юнакам хотілося, щоб закінчився нудний і тривалий рейс у таємничу невідомість. Але та невідомість чи не найбільше хвилюзала серця романтичних юнаків.
Перед вечором матроси ладнали на палубі гумового човна і парусовим відром наливали воду. Вони робили це залюбки і, всміхаючися поглядали на хлопців, які з цікавістю спостерігали дивні приготування.
– Може готуються до висадки? – запитав Олекса.
– Але навіщо вода?
З капітанського помосту вартовий помішник вигукнув у мегафон.
– Рівник!!!
Тоді несподівано для хлопців з-за спардеку, з'явилася постать кремезної бородатої людини у чорному плащі, з золотою короною на голові. Залунав могутній басистий голос.
– Я, Нептун – Бог і володар моря!!!
Двоє зброєносців розмахували великими, блискучими мечами і з пихою виступали за «володарем моря».
– Чи не наважився хто переплисти рівник? Може серед вас є нехрещені Володарем моря?
Хлопці спостерігали дивовижну параду. Моряки дефилювали перед Нептуном і підходячи поодинці називали себе.
– Марвін Тилерс. П'ятого грудня сорок третього року христився на борту «Арізони», – відрапортував кок.
– О – кей! – коротко відповів Нептун. І врешті, коли пройшли всі вісімдесят чоловік екіпажу, запитав у боцмана.
– Чи вже всі?
– Всі, всемогутній Нептуне, за винятком цих двох юнаків, – відповів той, показуючи на юнаків.
Тоді четверо дужих матросів схопили їх і підвели до грізного Нептуна.
– Хто ви такі?
– Ми – українські юнаки, які вирішили подорожувати навколо світу.
– Гм! – Забута романтика. А може ви до того гадаєте зробити цю подорож, не витративши ні цента?
– Так, великий Нептуне! Ми дійсно не маємо жодних грошей, – хоробро відповів Роман.
– Це вже ваша справа. Мене це не обходить, але глядіть, щоб поліція вас не засадила до боргової тюрми. Чи хрещені ви у морі?
– Ще ні.
Побратими потрапили в скрутне становище і не знали, як їм поводитися, що з ними гадають робити, але з натовпу моряків почули підбадьоруюче слово.
– Не бійтеся, хлопці! Це лише традиційна морська забава при переплитті рівника.
Тим часом моряк, що грав ролю Нептуна подав знак і під загальний регіт усієї команди, хлопців кинули у солону купіль. Зброєносці тричі занурили їх у воду, а потім мокрих, немов хлющі, поставили перед очі Морського Володаря.
Він велично доторкнувся тризубцем і промовив:
– Запам'ятайте день вашого хрещення – двадцятого липня 1944 року, борт пароплава «Трематон».
– Добре, Нептуне!
Зброєносці піднесли хлопцям по великому келихові ямайського рому.
– Пийте причастя! Будьте хоробрі і не бійтеся Нептуна.
Він уже скинув свою бороду, то був веселий водолаз Вульфорд.
Хлопці випили. Міцна і запашна рідина, розтеклася по кінцевостях молодих тіл, доторкнулася і до мозку – закрутилася голова, здавалося, що корабель потрапив знов у полосу шторму...
Настав погожий вечір. Юнаки у піднесеному настрої від зацікавившої їх пригоди, все ще розмовляли про подію. Під рівником вечірні сутінки майже непомітні, і швидко зміняються темнотою. Південна ніч зоряна і тепла. Обпершися об борт корабля, юнаки спостерігали дивне видовище. Море спалахувало ясноблакитним і фіялковим таємничим сяйвом. Немов з глибини чарівним ліхтарем просвічувано усю товщу води.
– Горить море! – здивовано вигукує Роман.
– Чудо! Але що це таке? – запитує Олекса у Григорія, що саме надійшов.
– Південні моря, особливо під рівником, заселені мікроскопічними тваринками, які вилучають це фосфорове світло. Ви ще ніколи не бачили цього?
– Ні, пане Білаш. Але так цікаво бачити все на власні очі.
Розмова між літнім чоловіком і юнаками затяглася надовго. Лише коли пробили склянки північ, вони розійшлися спати.
Кораблі плили далі...
МОРСЬКИЙ ДЕСАНТ.
Перед світанком, на самому обрії, що освічувався ще невидимим сонцем і уявляв довгу стьожку, видно силуети сірих кораблів. Несподівано для Романа вони немов плюнули вогнем, клубами диму. Почулися вибухи гарматних сальв.
Розпочався морський бій. Плавучі фортеці з жерл важких гармат посилали смертоносний вантаж на невидимого ворога.
Навколо вода, небо і кораблі й десь далеко, на самому сході, вузька смуга невідомої землі, на якій затаївся, завмер ворог.
«Ех, коли б це вони були в Чорному морі», – мріє Роман, але дарма-нема часу на це. Хлопців кличе Григорій.
– Готуйте воякам їх недоторкані пачки.
Валка кораблів все блище підпливала до загадкової землі. Хлопці між працею спостерігали, як передні кораблі висаджували десант. То було величне видовисько: кораблі вивантажували величезні машини, плавучі порони, причали, зразу висаджені потужні грейфери профілювали узбережжя, а сипучий жовтий пісок узбережжя вкривано сталевими сітками і по них, немов асфальтом, мчали джіпи, легкі панцерники атакували нечисленного ворога у його опорних пунктах.
Але з острова, що поріс густим пальмовим казковим лісом, на корабельну валку з свистом неслися міни.
Несподівано над щоглами «Манітоби», пронісся невеликий літак з яскравим кругом на крилах, і тієї миті страшенний вибух струснув повітря. На місці, де ще хвилину тому погордо плив крейсер, стояв чорний стовп диму, а з неба летіли уламки. «Трематон», як найближчий до крейсера корабель, негайно поспішає на поміч. Роман прислухається, як на капітанському містку дзвенить машиновий телеграф і корабель, здрігнувши на місці, різко міняє курс.
Боцманська «дудка» скликає на «аврал», тепер є праця для всіх.
Роман разом з вояком тримають ноші й поспішають по трапу на пошкоджене судно. У десятитисячетонового крейсера вирвано правий борт до самої ватерлінії. Піоніри підводили під пошкоджений борт великого пластира. На нощі покладено пораненого моряка і Роман поспішає на свій корабель, де правий спардек і частина кормової палуби заставлена ношами з пораненими.
Григорій гукає хлопців:
– Допоможіть мені поставити тент над пораненими.
І всі троє заходилися натягати величезний парусовий піддашок.
Григорій мовчазний і похмурий – це бойове хрещення йому не до вподоби. Але зрештою, коли викінчена праця, чоло проясняється і він лагідно питає:
– Це ваше бойове хрещення. Не сподівалися?
– Ідучи на війну, ми сподівалися і ще сподіваємося всього, і це нас не страшить, – поважно відповідає Роман.
Минає година. Бій перенісся глибше до острова і «Трематон» кинув якор на рейді невеликої, але дуже мальовничої лагуни, що огороджена від океану, немов чудовим штучним хвилерізом, пісковою косою коралового походження, порослою чудовим пальмовим лісом.