Шукачі блакитних перлів

. З «Трематону» негайно почали вивантажувати на берег скриньки. Цей допоміжний корабель був вщерть навантажений різним добром, потрібним у великому військовому поході до далеких, необізнаних країв. Вояки мусіли везти з собою все: консервовані різноманітні харчі, воду, медикаменти, приладдя, що на перший погляд здавалося не мало ніякого військового значення.

Григорій разом з обома хлопцями сіли у невеликого моторового човна і швидко помчали до берега.

З Романом трапилася прикра несподіванка. Коли він ступив на піщане узбережжя острова, йому видалося, що ноги глибоко поринули в мякий, немов пір'я, пісок і він летить стрімголов, падає на спину. Але Роман не впав.

– Від довгої плавби морем, – пояснює Григорій Білаш, – але це нічого – перша година перебування на суходолі вилікує від цього недугу.

ВІЙСЬКОВА БАЗА «МІНЕЗОТА».

Затишна і зручна бухта, в північній частині острова, була зручним місцем для стоянки кораблів. Великі океанські пароплави приставали до самого берега. Видно з таких природніх, а разом і стратегічних причин, американське командування вирішило створити на острові свою базу. Назвали цю базу – «Мінезота».

Висажені на острові вояки, швидко будували намети і приміщення. Їм допомагали малайці. Юнаки теж знайшли собі працю на базі біля Григорія Білаша, він мав лише звання лейтенанта запасу, але був головним інтендантом на базі. Той літній чоловік був зразковий господар. Хлопці працювали на харчових склепах і виконували неважкі обов'язки, важили і видавали харчі. Й Харчування було добре і достатнє. Підсоння острова: здорове. Особливо після того, як знищили вогнища пропасниці, заливши заболочену низину біля річки нафтою.

Хлопці вже знали свої обов'язки, досить сумлінно виконували їх і мали ще час на прогулянки по острову.

Якось після нестерпної рівникової спеки, коли термометр показував у затишку пятьдесять ступнів, несподівано небо вкрилося темними хмарами. А за півгодини налетів грізний тайфун. Шквали шаленого вітру гнули додолу і трощили стрункі пальми. Оббивали ще недостиглі кокосові горіхи, що вкрили, немов круглим камінням, піщаний суходіл.

Оселя малайців мала нужденний і жалюгідний вигляд. Більшість хатин зовсім зруйнував тайфун. Багато збитків наробив він і на «Мінезоті». З головного склепу зірвав парусовий дах і закинув у море. Намета, де мешкали хлопці, вирвано з кілками і викинуто на обломаний стовбур пальми. Полотно лопотіло і надувалося, немов вітрило рибацької фелуки, що терпить біду у відкритому морі. Роман і Олекса затаївшися, сиділи у вузькій протилетунській щілині, накрившися згори плащами і з сумом спостерігали руїнницьку працю тайфуну. На їх голови падали галети, консерви, пакунки з перев'язочним матеріялом...

Але як несподівано налетів, так десь і подівся тайфун, помчав бушувати далі. Ранішне сонце освітило лагуну і величезні збитки, які наробив бешкетник – ураган. І знову праця. Вперта, віддана праця. Салдати натягли нові полотна. Роман з Олексою збирали консерви, цигарки, складали в пачки. Лише за тиждень відновили вони знову свою базу. Минали дні і коли не рахувати одного налету японских літаків, все було спокійно.

ОСЕЛЯ ЖОВТОШКІРИХ.

На березі лагуни, під скупим затінком високих пальм, розташувалася невелика оселя тубільців. Невеликі, чотирикутні хатини – куріні з бамбуку, поставлені на палях на височині півтора – два метра від землі. Єдина вулиця густо заросла лататим широким листям бананів. Підчас висадки десанту, те селище було покинуте, але за кілька днів поверталися мешканці. Спочатку жінки і діти, а потім і декілька чоловіків – малайців. Вони несли на головах усі свої нехитрі речі до примітивного людського життя у країні під зворотником, загорнуті у широкі мати, майстерно виплетені з особливої рогози і гнучких рослин.

Тому, що оселя знаходилася поблизу військової бази, комендант острова, полковник Лендвіс, зацікавився тими жовтощкірими. Незабаром патрулі привели до нього трьох середнього віку малайців. Один з них одягнений у легенькі білі штани і сорочку, а інші мали лише перкалеві пов'язки на стегнах. На голові вони носили широкополі, жовті капелюхи з молодого бамбуку.

При допомозі товмача, полковник Лендвіс довідався, що вони були завезені японцями з Малайського архіпелагу, незабаром після окупації тих островів. Відома японська фірма «Кабусікі-Сейкю» провадила плекання перлів. Перловиці, здобуті у глибині океану, вітрильниками перевозилися сюди, їх скидали у спокійні води мілководної лагуни. Малайці були фахівцями лову перлів. Але коли війна наближалася ближче до драматичного розв'язання, японці виїхали, крім одного і промисел той занепав.

Стрункий малаєць Уянг ламаною англійською мовою оповідав:

– Япон поганий! Ми будували під землею хати для великих срібних птиць.

– Але де вони? – зацікавився полковник тим повідоменням.

– Моя не знає... Япон водив нас туди з зав'язаними хусткою очима.

– Що ж ви гадаєте робити далі?

– Ще не знаємо. Може будемо ловити перли!

– Це згодом. Нам терміново потрібен бамбук на будівництво. Ми платимо долярами. Дамо харчів, – запропонував полковник, наливаючи малайцеві шклянку рому.

Вони згодилися.

– Сенкю.

Так були зав'язані перші дружні стосунки з жовтошкірими. Відтоді малайці почали працювати на розробітці бамбукових нетрів. Вони вирубали просіку і салдати автомашинами возили те легке, але міцне дерево на будівництво бази.

Вечорами з оселі жовтошкірих доносився дим, пахощі гострих страв і гортанні вигуки.

ПОМСТА МОРСЬКОЇ КРАСУНІ.

Лагуна пеститься, вигрівається на сонці і сяє мільярдами сліпучих сонячних зайчиків. За південним берегом острова тягнеться на кілька квадратових миль, велика мілководна затока – лагуна, огорожена від моря пісковою косою, що поросла пальмами. Вода лагуни спокійна, немов дзеркало.

Налетить легенький вітерець, порозганяє зайчиків, вони наполохані тікають і виблискують далі. В теплих водах лагуни, недалеко від берега, поволі плавають тисячі прозорих, різнокольорових морських створінь, одягнених немов у найтончі сукні з прозорого легкого шовку. Піщаний пляж усипаний ясножовтим піском. Коли сонце схиляється до обрію і стихає спека, приємно полежати після купання на піску. Він мягкий немов подушка. Юнаки щодня відвідують пляж. Роман зріс над Дніпром, з дитинства навчився плавати і плавав, як риба. Море йому рідне. Зате Олекса до моря байдужий. Він не вміє так плавати, як Роман. Ляпається, бовтає ногами по воді.

– Ти плаваєш немов баба, – сміється з нього Роман. І ниряє на дно лагуни.

Недалеко від них чорні човни жовтошкірих. Вони часто з ножами в зубах, набравши повні легені повітря, ниряють на дно лагуни. Роман придивляється до таємничого ниряння малайців Спостерігає, що вони щось дістають з дна моря. Романові здавалося, що то якісь дивні жовто-брунаті водяні створіння, які зовні нагадують людей, мешкають під водою і лише випадково з'являються на поверхні.

Роман підпливає до них, придивляється, як вони розкривають скойки і таємниче щось шукають в них. До Романа підплив малаєць Уянг і показав блискучу ясно-блакитну горошину.

– Купи, молодий капітана. Дай пляшку рому за цю гарну перлину , – шепоче Уянг.

Роман здивовано оглядає блискучу перлину.

– З охотою купив би, але не маю рому.

Поки Роман розмовляє з малайцями, Олексу зацікавили медузи, ці чудові мешканці південних морів. Олексі хочеться зловити таке створіння. Він підпливає зовсім близько до медузи, хватає прозоре, немов драглі, тіло. Важко втримати його в руках, воно вислизує, але юнак притискає до себе свою полонянку, біжить до берега, і викидає на гарячий пісок.