Страница 18 из 18
Пізно увечорі повертався додому веселий і надто жвавий Олекса.
– Йому простіше здається життя, тому йому легше, – думає Роман про побратима.
– Як риба? Клювала?
– Романе, там так весело, дівчата приходять.
– Ти вже до дівчат залицяєшся?
– А ти Журба все журишся? – питанням на питання відповів Олекса.
– Декому треба й журитися. Що ж ти вдієш. А як ти гадаєш, де зараз наша Оксана? Що вона робить? Як живе?
Давай но напишемо їй листа, – запропонував Роман.
Хлопці писали листа до Європи.
На фармі заспівали півні...
ЖУРАВЛІ ЛЕТЯТЬ У ВИРІЙ.
Жовтіли платани в долині Мінезоти. Дерева одяглися в жовтогарячий оксамит. В осінньому небі летіли ключі журавлів.
– Кру, кру, кру, – неслося з висоти.
Молодий, гарний юнак у сірому спортовому вбранні блукав у ту пору, серед напівсонних дерев і спостерігав вирій.
– Вони так само кричать, як на моїй Україні, – вголос промовив хлопець. Журавлі внесли великий неспокій і смуток в Романове серце. Він заспівав сумну і жертвенну народню пісню:
«Кру, кру, кру,
В чужині помру.
Заки море перелечу,
Криленька зітру».
Коли б вони летіли на Україну, полинув би з ними і я... Але ні! Я ще молодий і мушу жити, для того, щоб колись полетіти туди, – думав юнак.
І де б не був Роман Журба, чим більше бачив цікавого і гарного, його чомусь охоплював сум. Він заходив у глухі зарослі парку і там залишався на самоті з своїми юнацькими мріями. Він глянув на годинника. Дев'ята ранку.
– Час! – промовив він. О десятій вирішується його доля, і хлопець упевненими кроками прямує до міста, що дзвенить у шаленому темпі життя. Гудуть клаксони тисяч авт, дзвенять трамваї.
Роман на хвилину зупиняється перед колонадами будинку з написом: «Колледж», потім швидко біжить сходами, заходить до вестибюлю. Там на великій дошці почеплено списки прийнятих. Роман шукає і знаходить своє призвіще. Він радісно усміхається. Несподівано він бачить, немов легкий окрилений привид, Сузану Лендвіс.
– Вітаю вас, містер Журба! Мене повідомили, що ви добре витримали іспити. Але чому ви заклопотані й сумні?
– Це з радощів. Чим мені краще, тоді якийсь смуток оповиває все моє єство, – відповів Роман.
– Ви сумуєте за матір'ю?
– Я сирота.
– Може сумуєте за батьківщиною?
– Я заздрю вам, американцям. Заздрю вашому чудовому порядку, вашому життю. Я читав історію Сполучених Штатів Америки, і мене дуже захопила визвольна боротьба вашого народу. Ваші прадіди були справжні лицарі. Наш нарід дуже позважає Америку. Чимало моїх земляків приїхали сюди шукати своє щастя, і вони його знайшли – з запалом промовив Роман.
– О, містер Журба! Який ви палкий патріот!
– Це ви вже занадто. Я покищо ще нічого не зробив. Але я мушу вчитися. У наш вік, неук – це ніщо. І тоді. Тоді.
– Бажаю вам всього кращого у ваших чудових задумах і в навчанні.
– Дуже дякую, міссіс Лендвіс.
– До побачення, містер Журба.
– До побачення, міссіс.
Всю Романову істоту наповнювала невимовна радість. Весь світ сьогодні здавався йому кращим. Осінь – немов весна. Він знає, що вона завжди приходить після осени. Я хочу, щоб вона була моєю...
Цілий день проблукав Роман в околицях міста і лише увечері повернувся до дому. Мягка матова лямпа розливала приємне світло по затишній кімнаті. Роман з приємністю оглянув своє нове житло: підлогу встелену мягким килимом, полички з книгами, ліжко.
Вранці він мав іти до колледжу. На столі лежав зошит і ще нерозв'язані математичні вправи. Роман готував лекцію, шерехкотів олівець по папері, і на ньому з'являлися стовбці чисел, підкоряючися строгому порядку точної науки.
1 ось остання вправа. Вправа з двома невідомими, що завдав її учитель Джексон, немов твердий оріх на закуску.
Два невідомих. Складна вправа до розв'язання. Юнак замислюється. Хвилини течуть у безвість. І ніщо не поверне назад розміреної ходи часу. Годинник на стіні теж у такт рахує хвилини, безпристрастно скидає з рахівниць життя у минуле.
Важка вправа. У юнака жевріє обличчя. Від напруження якісь молоточки дзвінко гупали по скронях.
Він підвів голову. Над столом висіла мапа батьківщини. Він любив ту мапу і зрадів, коли купив Її, бо вона нагадувала про рідний край.
І от в очах зарябіло. Може то сталося з великого напруження мозку, суміші різних думок, що повставали у хлопця. Змішалися, злялися до купи кружочки назв міст, розбігалися чорні лінії залізниць, розтеклися блакитні артерії річок. Захвилювався, занепокоївся і розлився Дніпро. Залив весь степ ревучою повіддю, як Ненаситець. Змивав бур’ян, що густо, густо поріс на землі. Роман бачить немов крізь передранішню імлу, як бурхлива вода змиває той бур'ян.
Мапа стала величезною у всіх вимірах
Потім немов після всесвітнього потопу, спадала вода. В степу хвилюється жовта, золота пшениця. І він – Роман немов на потужних крилах суперфортеці, з страшенною швидкістю мчить над своєю батьківщиною.
Блискуча, срібна машина купаєтся в блакитному небі, такому як була його перлина. Але де там... Що таке перлина знайдена у водах чужого моря...
Найкоштовніша перлина – небо його батьківщини. Воно оправлене у золоту величезну і неосяжну красу степу. Жовтоблакить – прапор його батьківщини. І вітер, рідний вітер, свище, буяє, бушує страшенну хуртовину від нечуваної швидкости полету, співає пісню про волю...
Травень – Грудень 1946.