Шукачі блакитних перлів

– Дванадцять, – запропонував хтось із залі.

– Дванадцять раз, – вдарила Сузана молотком.

– Чотирнадцять...

– Сімнадцять...

– Двадцять...

– Двадцять дві

– Двадцять дві. Раз... Два..

– Двадцять дві, – довга пауза.

Заля мовчить.

– Двадцять дві... Три! – промовляє Сузана.

Колотиться Романове серце. Купець перлини полковник Лендвіс. Він дістав розкішне вічне перо, виписав чек та простяг його Романові. Полковник прямував до Сузани, що сяла в радісній посмішці.

– А тепер ти, чарівна перлина нашого вечора, повинна носити перлину, здобуту з дна моря, – урочисто промовив він.

Сузана здивована, якийсь момент мовчить, а потім палко вигукує:

– О, дядю! Я не сподівалася на такий коштовний подарунок...

Роман стояв, немов приголомшений, спостерігаючи, а коли вщухли бурхливі оплески гостей, підійшов до господині дому.

– Я радий, що перлина потрапила до вас, вона в добрих руках і нехай вона принесе щастя, – поважно промовив Роман.

– Я сьогодні п'яна від щастя, дякую, – всміхнулась Сузана...

… Незабаром Роман Журба знов отримав два запрошення. Згідно першого, відвідав відомого адвоката містера Ріплі. Той радив:

– Мені рекомендувала вас міссіс Лендвіс, така чудова молода панна й письменниця. Вона просила мене порадити, як краще помістити ваш капітал, щоб на проценти ви могли вчитися.

– Дуже дякую панні Лендвіс за турботу, – чемно вклонився Роман.

– Я вам пораджу вибрати «Меріленд». Це солідна фірма і дає вісім процентів зиску. На двадцять дві тисячі – це тисяча сімсот шістьдесят долярів щорічно. Ощадно витрачаючи цю ренту, ви зможете вчитися, не витрачаючи основного капіталу.

– Так. Я згоден. Дуже дякую.

Роман склав коротеньку угоду і незабаром обміняв свого чека на акції з купонами... Другого дня Роман відвідав учителя Джексона, захопивши свої зошити і альбома. Старий педагог привітливо зустрів юнака.

ДВА ЧОРНИХ ЗОШИТИ.

Минав третій місяць гостювання на фармі в південній Мінезоті. Після бурхливих несподіванок і мандр, переїздів і невідомости військового положення, життя обох юнаків стало розміреноспокійне і входило в ту нормальну колію, коли у людини виробляються певні звички і навіть деякі традиції. Може тому, що за своє багате на події і бурхливе життя, вони змінили чимало осель, країн і, навіть, опинилися на іншому континенті за шістнадцять тисяч кілометрів від батьківщини. Юнаки швидко вбивалися на новому місці. Так сталося з ними на фармі Григорія Білаша. Вони допомагали в господарстві – помпували електричним смоком воду, напували худобу, давали коням обрік, чистили стайню. В осени, коли настала пора копання корнеплодів – викопували кормовий буряк, турнепс, звозили у кагати недалеко короваоні. Звідтіль покладено рейки, щоб вагонетками возити буряки до електричної корнерізки.

– Все продумано і пристосовано, – казав Роман, звертаючися до Олекси.

– Тому на такій чималій фармі, працює лише троє людей.

– Колись, коли Бог дасть, ми повернемося додому і заведемо в свойому господарстві такий лад.

– Коли б Бог дав, мати свій хутір десь на Україні... Ти знаєш, що таке селянинові-хліборобові своє.

– Знаю, друже. Своє – це святе, – мрійливо відповів Роман.

Минав день за днем, вони були присвячені праці в гостинній родині, що прийняла до себе двох скитальців. І вони дякували господарям своєю працею. Хлопців ніхто не будив рано, не примушував і ніколи не кликав до праці, але вони залюбки робили, бо хотіли віддячити Білашевій родині. Олекса вчився працювати на машинах і мріяв стати механіком.

Вечори хлопці використовували, як хотіли. Після праці Олекса разом з Марком ходили по рибу на стави, що розлилися ланцюгом по долині. На березі росли рясні верби. Вони, немов пишні молодиці, нахилилися до дзеркала – води, милуючися своєю красою. До ставу приходили дівчата з околишніх фарм, шуткували, сміялися, співали пісень і полохали рибу...

Коли Олекса виряжався по рибу, Роман підіймався до своєї кімнати, переодягався у чистий одяг і сідав за стіл.

Григорій Іванович Білаш мав власну книгозбірню, щось зо двісті різних книг. Крім словників, підручників і проспектів, було кілька десятків українських книг, виданих у Америці, також і Європі, головним чином – у Львові.

Роман цікавився історичними книгами з славного минулого і боротьби українського народу. Він вдруге перечитував видані у Америці «Листи до братів-хліборобів» В'ячеслава Липинського. Та книга ознайомила юнака з думками і бажанням хліборобів. Вона дала поштовх до власного думання. Роман не лише читав, але і почав писати. Писання давалося йому легко і в міру. Після короткого опису власного життя і подій, які довелося пережити, Романові захотілося зайнятися чимось більш поважнішим. Він придбав два грубих зошити, оправлених в шкіряні палітурки і гарним круглим начерком, на першій сторінці написав наголовок: «З джерел розуму». У той зошит юнак старанно занотовував вислови і гасла великих людей. Кілька перших сторінок заповнив цитатами з «Листів до братів-хліборобів», висловами Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Винниченка.

У другому зошиті занотував лише власні висновки і думки, що повстали від спостереження над околишнім світом, взаєминами між людьми. Тих думок щодня ставало все більше і більше. Вони приходили, немов крізь широко розкриті двері, то поодинці, то цілою черідкою і товклися в черзі, щоб потрапити на сторінки зошита, якому дано назву:

«Думки і міркування скитальця з України, Романа Журби.

Почато у жовтні 1946 року в Америці».

Перша сторінка відограла ролю вступу. Роман писав:

«Відкинувши зайве і непотрібне, стислою мовою конспекту, занотувати головне, підкоривши усі висновки найкоротшим формулюванням. Словам має бути тісно, а думкам – просторно».

Конспекти починалися з деяких опреділень, написаних самим юнаком, що ставав уже свідомим молодим чоловіком, здатним до глибокого і самостійного мислення. І дуже вартісне було в тому самонавчанні, що Роман Журба до всього доходив власним, глибоким самородним розумом.

Молодий скиталець між іншим пише: «Мрія – це накреслений у розумі, але ще не виконаний плян найкращих бажань людини. Мрія голодного – хліб. Сліпого – зір. Мета невільника – воля. Життя є порожне, без згадок про минуле, без мрій про краще майбутнє. Моя головна мрія є бажання – краща будучина мойому народові і сонячній Україні.

Лицарі не родяться. Вони виховуються і повстають від умов, у які потрапили, підносяться своїми вчинками і діями поза межі звичайного життя. Тому герої стають вищими над звичайними людьми».

Роман пише і ще раз замислюється. Перед ним склянка чорної кави, яка збуджуюче діє на його істоту: Голова жевріє від напруження і думок. Хочеться якнайбільше вкласти у рядки, сторінки. І він старанно шліфує думки, немов хлібороб відвіває від дрібної пшениці полову.

– Хто я? Чого прагну і домагаюся я – молодий парубок, що пережив три різноманітні політичні режими і опинився далеко поза межами своєї батьківщини? – І Роман відповідає на своє запитання – я знаю, чого, бажаю і чого хочу від життя.

Світогляд Романа Журби формувався в такий історичний час, коли величезні події прискорювали звичайну розмірену ходу і темп життя. Тому його розум був розумом людини, набагато старішої віком. Він знав і бачив в свої дев'ятнадцять років багато такого, чого не доводилося бачити за все життя навіть сивобородим людям. Юнацька романтика і військові події з застосованням складної модерної техніки і небувалого розвитку авіяції, коли людство опанувало час і простори та застосувало вперше новітню і грізну вирішальну силу – атомову бомбу. І, мабуть, незабаром настане такий час, коли сучасне авто і паровий двигун можуть стати архаїзмом і будуть здані до музею матеріяльної культури. Це все не могло не вплинути на психіку і створення нового світогляду Романа Журби. Саме в той час трапилися величезні події вплинули на ставлення його власного до навколишнього світу...