Шукачі блакитних перлів

– Українці?

– Так – відповів Роман.

– На питання будете відповідати українською мовою.

– Гаразд.

– Розповідайте, яким чином і чому ви опинилися на американському військовому кораблі?

– Після приходу німців на Україну, вони вивезли нас на будівництво Атлантійської фортеці. Там застала нас інвазія. Ми випадково довідалися, що американські кораблі кудись відпливатимуть. Тому, коли вантажили вугілля, ми заховалися в трюмі.

Товмач перекладав капітанову Романову відповідь. Той розсердився.

– Ми маємо відомості, що ви німецькі шпигуни!

– Ні! Тисячу разів ні. Ви не маєте і не можете мати таких відомостей. Ми – ваші друзі! – з запалом вигукнув Роман.

– Де ви народилися?

– У селі над Дніпром. Колись я плавав човном до самого Чорного моря. Коли вчився в шостому клясі, читав багато пригодницьких книг про мандри. Коли настала слушна нагода, ми з побратимом задумали помандрувати.

– Ми повинні передати вас представникам союзної влади, вони розберуться хто ви такі, але до цієї нагоди, доведеться подорожувати з нами. Там вдома ваші батьки, мабуть, дуже турбуються вашою долею?

При згадці за батьків на Романових очах заблищали сльози. І він здрігнувшим голосом промовив.

– Ми обидва сироти. Батьків мого побратима Олекси Тарана 1929 року вивезено до Сибіру, а мої загинули у важкому 1933 році.

Товмач перекладав капітанові відповідь. Той зацікавився юнаками і вже пом'якшено поводився на допиті. В решті після довгої розповіді, у капітана запитав товмач.

– Коли дозволите, я візьму їх під свою опіку і нагляд.

– Добре; беріть, але ви персонально відповідатимете перед законом, коли щось скоїться.

– Добре, капітане!

Товмач привів хлопців до лазні і доброзичливо промовив.

– Мене звуть Григорій Білаш. Я – американець, але мій батько народився на Україні. Відтепер я беру вас до себе. Я завідую харчуванням на кораблі. Але глядіть, щоб ви нічого не скоїли. До зброї підходити вам не вільно.

– Добре, пане Білаш! Ніколи ми не зрадимо і своєю працею доведемо, що ми друзі американцям.

Поки хлопці з насолодою милися під душом з теплої морської води, їх новий опікун приніс новий одяг.

– Вбирайтеся, хлопці, а старе брудне лахміття зберіть до купи і скинете за борт.

– Дякуємо!

Хлопці швидко одяглися і задоволено оглядали один одного у світложовтих, піскового кольору, літніх американських одностроях.

– Зручний одяг, – радісно промовив Олекса, оглядаючи кишені на блузі.

– Припасовано по зросту, – зауважив Роман.

– А тож! Я за військовим фахом інтендант. Господар. Тому мушу пильнувать про одяг і харчування наших вояків. А тепер – марш до кубрику! – наказав Білаш і повів хлопців по східцях донизу довгим коритарем. Вони завітали до невеликої каюти.

– Це ваше місце! – показав Григорій на дві койки вкріплені до стіни. Поряд висіли коркові пояси. – В разі небезпеки мусите ці пояси одягнути на себе. Вони добре витримують людину на поверхні.

Офіцер разом з хлопцями глянули у відкрите кругле вікно.

На обрії з'явилася темна хмара. Подув вітер. Великі хвилі скородили море. Почалося помітне коливання корабля.

– Починається шторм! Мушу йти на службу. До побачення, хлопці!

– До побачення, пане Білаш! – хором вигукнули юнаки.

Вони залишилися насамоті й спостерігали, як щохвилини посилювався шторм.

Корабель підкидало, немов не десять тисяч тон заліза і вантажу, а як нікчемну трісочку.

Незабаром прогула сирена.

– Аврал! Аврал! – вигукували моряки і бігли на палубу. Хлодці теж піднялися догори.

Величезні хвилі, завбільшки у триповерховий будинок, падали на палубу. Корабель, немов підбита птиця, клював носом, занурюючися в океан. Хвилі котилися палубою і зносили корабельний реманент.

На кораблі почалося нещастя. Тріснув трос, яким були прив'язані великі, немов діжки з під пального, глибинні бомби і круглі пливучі міни. Вони котилися палубою, немов отара розпалених бугаїв, трощили надпалубні будівлі, лякаючи команду можливістю вибуху.

То були страшні хвилини. І Роман з Олексою відчули небезпеку. Вони бачили, як матроси з величезним напруженням, намагалися закріпити ті бомби.

Хвилинами здавалося, що корабель тоне і поринає в киплячу глибочінь моря. Хлопець летить стрімголов на палубу, а на його котиться величезна кругла міна з хижими очима капсулів. Роман приклавши останні зусилля, підкладає під міну дошку, на момент зупиняє її, а матроси з тросами кидаються заплутати її.

Ще хвилина ... і міну закріплюють до стелажів.

На лобі холодний піт, його змиває каскадом солоної води. Роман чіпляється руками за сталевий трос, відчуває, що вода ось-ось відірве й кине його у киплячу безодню. Але ні – хлопець втримався. Лише обдерлася шкіра на руках і місцями перетворилася на суцільну рану. Але де там...

Знов мчить на нього циліндрична бомба. Хлопець працює дошкою і зупиняє бомбу...

Дві доби змагався корабель з стихією.

Коли закінчився шторм. Григорій Білаш відвідав хлопців і приніс їм ласощів.

– Ви – герої. Я бачив, як працювали на палубі!

– Дякуємо і вам, пане Білаш.

І та відзнака старшого земляка була набагато дорожча коштовних гостинців.

КОРАБЛІ ПЛИВУТЬ НА ПІВДЕНЬ.

Кораблі минули Баб-Ель-Мандебську протоку, набрали води на острові Мадагаскарі, біля східньо-африканського узбережжя і плили Індійським океаном на південь.

Побратими ознайомилися з командою корабля і звикли до романтичного морського життя. Вони охоче допомагали кокові. Роман доглядав великі примуси, а Олекса машинкою відкривав бляшанки різноманітних консервів.

Праця у камбузі була нескладна. Головний кок, червонястий Марвін, чистокровний янкі, досить доброзичливо відносився до юнаків. Тримаючи лівою рукою пательню, він перекидав яєшню з боку на бік, немов цирковий жонглер і одноразово з виглядом професора Оксфордського університету, заходився учити хлопців англійської мови. Під час тих лекцій пригоріли страви, але це не вадило впертому вчителеві.

За словника і підручники їм служили бляшанки консервів. Марвін сам приносив зі склепу різноманітні консерви, відкриваючи показував на їх місткість і напис, кажучи:

– Пеес!

– Пеес! – повторювали юнаки в голос і про себе – горох.

– Мілк.

– Мілк – це молоко...

В камбузі на полиці стояв дивний буквар – бляшки з різнокольоровими етикетками. Ті лекції були корисні і для екипажу, бо значно поліпшилося і стало різноманітним меню. До біфштексів кухар додав кільканадцять різних гарнірів – від шпинату, кольорової капусти, шпарагової квасолі, моркви і бурячків, до яблучного крему.

– Добре харчування у американців. І м'ясо, і молоко, і овочі, все в консервах, – казав Роман.

– Їм і воювати легко. Вояк у поході має все.

– Вивчаймо наполегливо мову. Без мови нікуди ні на крок, – радив Роман.

Минали дні їх подорожування і щодня Олекса вивчав не менше десяти, а Роман і по двадцять англійських слів.

Роман більш здатний до вивчання чужих мов. Йому наука давалася легко і залюбки.

Увечорі хлопці мили посуд, розвішували на гвіздках блискучі пательні, кастрюлі, машинки, вечеряли і йшли на палубу.

У свій вільний, від службових обов'язків час, Григорій Білаш розшукував хлопців і вони, затишно улаштувавшися десь на купі канатів, або на скриньках з набоями, розмовляли.

Хлопці оповідали про життя на Україні, яким дуже цікавився Білаш. В свою чергу він розповідав про себе і про Америку.

– Сорок п'ять років тому, мій батько малоземельний подільський селянин виїхав на заробітки до Америки. Він гадав повернутися додому, але знайшов, що друга батьківщина краща першої, одружився і залишився. Я народився у Америці, але наша родина додержує українські звичаї. Я перед війною мав думку поїхати, подивитися на батьківщину мого батька – та не судилося. Як бачите, я не забував рідну мову. Мій син Марко, такого віку як ви, розмовляє добре обома мовами – українською і англійською.