Шукачі блакитних перлів

– Ми отримали наказ збудувати військовопостачально-перевалочну базу. Ми назвали її «Мінезота», в честь нашого штату.

Бурхливі оплески покрили полковникові слова. На екрані замерехкотів знов таємничий острів.

... Малайці рубають в густих зарослях стрункі бамбуки. Вояки ставлять величезні парусові намети. Вантажать скриньки з військовим спорядженням, харчами, консервами. Гори скриньок. Намети військового табору.

– Поволі фронт посувався далі. Ми здобували острів за островом. «Мінезота» була одною з допоміжних баз другої ескадри експедиційної фльоти генерала Мак-Артура. І одного разу головнокомандувач був нашим гостем.

… Генерал Мак-Артур на білому катері з штандартом головнокомандуючого підпливає до берега лагуни. Його зустрічає полковник Лендвіс. Тиснуть руки. Головнокомандувач оглядує острів. Від'їзжає.

– Починалося наше буденне життя на острові.

… Вітрець ледве гойдає перісті листя пальм, крізь які виблискує міліардами сонячних зайчиків, блакитньо-зелена вода лагуни. Двоє загорілих юнаків на човні. Один з них у масці стрибає у воду. Крізь зеленовату товщу видніється пливуче тіло – не розібрати, що то – чи риба, чи людина. Це людина. Юнак важко відсапуючися, кидає на дно човна велику перловницю. Згодом розкриває її ножем. На долоні сяє блакитним промінем перлина. Всміхається на весь екран життерадісне юнацьке обличчя.

– Після висадки в Нормандії, коли ми плили з Європи на Далекий Схід на підкріплення Тихоокеанської фльоти, на нашому кораблі несподівано з'явилися два юнаки. З ними на їх батьківщині трапилася якась велика трагедія.

Ми спочатку гадали, що вони шпигуни, але то були романтичні і чудові хлопці, вміли гарно танцювати. Вони залишилися при фльоті, були непоганими помічниками, а у вільний час, вони здобували з дна лагуни перли. І ті лови здається були не безуспішні. Я маю на згадку від них значну небесно-блакитну перлину. Але одного разу сталося нещастя. -

… Чорний дим вибуху піднявся над базою. Частина наметів у вогні. Горить база.

– Несподівано у нетрях пралісу юнаки відкрили гніздо «Каміказе». І моя нагорода – орден «пурпурового серця», за здобуття того гнізда, частково належить їм.

Ще крутиться фільм. Кадри повернення фльоти на батьківщину, закінчуються радісною зустріччю героїв.

Спалахнуло світло у залі. Глядачі сиділи мовчки з прижмуреними очима, знаходячися під впливом того фільму з життя.

– Чудово, дядьку! – вигукнула Сузана, кидаючися на шию полковникові. – Яка насолода! Я бачила твоє життя, немов сама була у легендарному поході. О, чому я не хлопець!? ... А де ті хлопці – шукачі блакитних перлів?

– Вони прибули разом з нами до Америки. Я їм допоміг отримати відповідні папери і вони, здається, мешкають на фармі мого бувшого інтенданта, містера Білаш, на півдні нашого штату.

– Я маю до тебе прохання!

– Яке?

– Але це пресова таємниця, – лукаво усміхнулася племінниця. – Я пишу новелю. Вона буде називатися «Лагуна блакитних перлів». Це такий захоплюючий і екзотичний сюжет. Тому я хочу побільшити твої кольорові кінознимки і побачити тих хлопців.

– О-кей! Я тобі це зроблю, – пообіцяв полковник.

Музика грала новий модний вальс «Здобуття Іво-Джими». Сузана танцювала, а перед її очима мерехкотіли блакитні перли...

МІССІС СУЗАНА ЛЕНДВІС.

Роман стояв перед вікном і несподівано побачив, що з модерної, новенької автомашини, яка зупинилася перед ґанком, вистрибнула струнка панна у сірому костюмі. Вона рішуче подзвонила.

– Пробачте. Це фарма містера Білаш?

– Так, міссіс.

– Я розшукую юнаків, що повернулися з далекого сходу. Прізвище одного Роман Журба. Це мабуть ви?

– Так, я. Але чим я зобов'язаний? ...– здивовано відповів Роман.

– Я журналістка. Початківець ще, – поправилася вона, – ї прошу дати мені інтерв'ю.

– Прошу до вітальні, – запросив Роман, широко відчиняючи двері перед незвичною гістю. Вона трималася досить упевнено, здійняла свої окуляри, вийняла блокнота і сіла у мягкий фотель.

Роман здивовано дивився на молоду, вродливу гостю.

– Містер Журба, ви недавно прибули до Америки? Про це мені оповідав мій дядько, полковник Лендвіс, – запитала вона.

– Так. Зовсім недавно.

– А з якої країни ви походите?

– З України.

– Я чула про Україну, але признатися ніколи не знаходила на наших мапах..

– Я вам покажу. – Запропонував Роман, запросивши міссіс у сірому, підійти до мапи і показав низину на північ від Чорного моря.

– Чи вам подобається життя і державний устрій Сполучених Штатів?

– Так. У вас кожна людина є повним господарем власної долі. Може вголос висловлювати свої думки.

Міссіс Лендвіс замислилася і пильно вдивлялася в спокійне урівноважене обличчя гарного юнака і не поспішаючи відповіла.

– Коли вам подобається наше життя, ви повинні вчитися засадам демократії.

Ті слова, немов написані розтопленим металом, миготіли в його очах, чудодійною і хвилюючою луною найкращої музики дзвеніли у вухах. Вони були підсумковою лінією юнацьких мрій. Лінією, що розділяла юнака від молодого чоловіка, вступаючого в самостійне життя.

Роман мовчки дивився на молоду журналістку, немов назавжди хотів запамятати симпатичне, мармурове-біле обличчя у рамці неслухняних золотисто-ясних кучерів, її глибокі, великі сіро-сині очі.

– Ви маєте добрі наміри і крім того – гарну душу. Мені здається, що ви моя старша сестра, бо відкрили зворушливу істину. Відгадали мої глибокозаховані мрії, про які я, навіть, не розповідав своїм ближчим друзям. Я хочу учитися, оволодіти наукою і посвятити себе своєму народові. Від сьогодня я знаю, чого прагну!

Це було сказано з таким запалом і так щиро, що юна гостя відчувала велику повагу до хлопця. Вона протягла юнакові маленьку, тендітну руку. І стільки щастя, стільки невимовного щастя світилося на обличчі Сузани Лендвіс.

Вона була зворушена відповіддю юнака, бо відчувала своїм тонким почуттям, що від самого серця линули ті слова.

– Ви вивчали англійську мову ще раніш? – запитала вона.

– Ні, я трохи знав німецьку мову, і за два роки перебування при американському війську, вивчив і англійську.

– Ви дуже здібний до навчання.

– Я знаю лише кілька тисяч слів.

– Але ви розмовляєте зовсім вільно, – зауважила Сузана.

– Це ви говорите компліменти.

– Зовсім ні. Коли ви хочете вчитися, я вам допоможу. Мій батько сенатор. Я його попрошу, він влаштує це. Свій гонорар за новелю я подарую вам, як стипендію.

– Дуже вдячний. Але я не потребую допомоги грошима, – тактовно відмовився Роман. – Я маю трохи власних, зароблених на островах. І не хочу бути комусь за нахлібника. .

– Чому?

– Це принижує гідність людини. Але я вас буду дякувати за допомогу при вступі до школи, – промовив Роман і трохи немов вагаючися, ще раз подивився у очі міссіс. Потім швидко дістав з кишені якийсь невеликий предмет, розв'язав хустину і щось протяг здивованій міссіс.

– О! Яка прекрасна перлина! – здивовано вигукнула Сузана.

– Я здобув її з дна моря.

– Невже!?

– Я хочу продати її, щоб мати змогу вчитися.

– Таку дорогоцінну річ?

– Але мені потрібно вчитися і для того бракує грошей, – рішуче сказав Роман.

– Ви остаточно вирішили продати її? Подумали про це?

– Так! Але не знаю, як це зробити. Порадте мені.

– Я маю знайомого ювеліра, в якого наша родина завжди замовляє і купує дорогоцінности.

– Буду дуже вдячний, коли ви допоможете в цьому.

– Коли ви не хочете зволікати, можемо поїхати до нього тепер.

Незабаром авто зупинилося перед багатими скляними вітринами люксусової крамниці.

– А, міссіс Лендвіс! Чим можу бути корисним? – запобігливо заметушився ювелір, перед знаною клієнткою.

– Містер Леві! Цей молодий чоловік має на продаж коштовну перлину.