Шукачі блакитних перлів

– Признатися, ні, – відповів Роман.

– Українцеві, коли нема борщу – нема обіду. Мене не задовольняють ніякі пундики.

Хлопці припали до чудового борщу. І який то був борщ! З свинячим м'ясом, помидорами, молодою квасолею, червоною перчичкою і з сметаною – жирний, що не продуєш, червонястий, немов захід сонця у вітряний вечір. А смачний!

Потім господиня частувала печенею, пирогами з різноманітними начинками.

Господар розпитував дружину про господарство. Вона лагідно розповідала, як телилися корови, який приплід має фарма, скільки зібрано збіжжя, скільки грошей отримала від покупців.

Після обіду вони разом з господарем пішли оглядати фарму. Навколо чепурного будиночка під черепицею, молодий сад – яблуні, груші, сливи.

Будинок на шість кімнат. За ним збудовано короварню, стайню і великий піддашок під цинковою бляхою. Сім штук великої рогатої худоби, десяток великих свиней, ціла череда поросят. Чимало птиці.

У піддашку стоїть жниварка «Мак Кормік», невеликий трактор. Хлопці оглядають машини. Оглядує їх і господар, чи не зносилися.

– Що це за бричка з трибами? – запитав Роман.

– Машина для розкидання гною, – відповів господар.

– І це все ваше? – здивовано питає Олекса.

– Так. Це все моє, придбане власною працею. Підчас війни трохи запустилася фарма – не було господарського ока. Перед війною фарма давала до десяти тисяч долярів прибутку за збіжжя, тютюн і худобу.

– Це ціла купа грошей? – запитав Роман.

– Так. Це пристойний зиск, – з повагою відповів господар, і щось роздумуючи, запитав, – коли б я мав таке господарство на Україні, скільки б я мав прибутку?

– На жаль, такого господарства в особистому користуванні ви б не могли мати. Чули ви про це?

– Чув, але не вірив...

– Побачивши вашу фарму, я переконався, що Америки ніхто не переможе, – промовив Роман.

Вони обходили всю фарму. Після смачної вечері, Марко відвів їх до невеликої затишної кімнати на другому поверсі.

– Це у нас для гостей. Відчувайте себе як вдома. Доброї

ночі, хлопці!..

Роман оглянув чистеньку кімнату з подвійним широким ліжком, застеленим клітчатою ковдрою. Олекса роздягнувся, впірнув у пуховики і щиро розсміявся.

– Романе! Згадаймо нашу постіль на пароплаві у вугіллі?

– Не пізнавши гіркого, не розумітимеш солодкого, – відповів Роман. – Добраніч, друже!

– Добраніч!...

КОЛЬОРОВИЙ ФІЛЬМ.

В глибині старого парку, крізь густу зелень платанів і сріблястих буків, просвічує старосвіцький білий будинок з масивними колонами.

Кілька авт з поважними літніми місстріс і джентльменами, зупиняється на площадці для паркування, старанно всипаній гравієм.

Гості парами, по троє, не поспішаючи йдуть до вітальні старої аристократичної фамілії, яка відома на всю округу.

На стінах залі у золотих рамах великі портрети військових і громадських діячів. То поважні діди і прадіди теперешніх господарів. На них можна побачити всі мундири американської армії, від війни за незалежність, за часів Нельсона, війни півночі проти півдня, яка повстала навколо питання про невільництво.

На почесному місці національні герої – Джордж Вашінґтон і Авраам Лінкольн.

У той вечір велика заля виглядала дуже урочисто.

Поважні предки урочисто дивилися з рам портретів на велике товариство гостей.

Увагу гостей привертала до себе постать господаря дому. З обвіяного далекими вітрами, мужнього обличчя американця пашіло здоров'я і життєрадісність.

На його скронях серебріло волосся, але не дивлячися на півсотні літ, він рахував себе ще молодим чоловіком і мав здоровий глузд. Його новенький парадовий армійський мундир, з доброго зеленого шевіоту, прикрашений двома рядами різнокольорових стрічок нагород і орденів. Він шуткував з гостями. Вітався, питав про здоровля у своїх сусідів плантаторів і землевласників.

Шість вечора. Урочисто пробив у гонг слуга мурин.

– Леді та джентльмени! Прошу до столу! – запросив полковник.

Гості займали місця за багато сервованими столами. Безшумні льокаї, мов привиди, наливали вино, розносили сервети і посуд, накладали страви.

Велике хрустальне свічадло, немов променисте сонце, освітлювало радісні і породисті обличчя людей, що прожили все життя у достатку, вечірні вишукані сукні пань, білі плястрони і смокінги джентльменів.

Лилося вино. Інеєм вкривалися різблені стінки бокалів. Господар з великою іскристою чарою в руці підвівся з свого місця і почав коротку промову.

– Леді і джентльмени! Мої друзі – мої гості. Я дуже радий бачити вас всіх, після двохлітньої перерви і військових подій, тягар яких жертвенно ніс на собі американський нарід у величезній битві за демократичні принципи і краще майбутне людства. Ми перемогли ворогів і в Європі ї на Далекому Сході. І я гордий за нашу націю. Я гордий за Америку!

– Браво! Браво!

Музика грала врочистий гімн.

Лилося вино. Сяяли, всміхалися обличчя щасливих людей. Грала чарівна музика, підіймала ще вище настрій людей... І непомітно минали години банкету.

– Чудово жити в двадцятому столітті, – промовила молоденька вродлива міссіс Сузана, з гордощами поглядаючи на свого дядька – героя.

– Добре бути переможцем! – відповіла їй не менш вродлива сусідка.

– Просимо шановного господаря дому, розповісти нам про свої славні пригоди. А їх мабуть було чимало? – запропонував сусід господаря, сенатор.

– Просимо! Просимо! – заплескала в долоні ексцентрична Сузана. її очі заблищали вогником великої цікавости.

Господар вклонився і відповів:

– Шановні гості! Дякую за ласку і увагу. Я вояк, а не розповідач. Але я приготував вам невелику несподіванку. Ніякі слова так не ознайомлять вас з подіями, як мій коротенький кольоровий фільм, заснятий під час бойових походів і в хвилини відпочинку. Перенесімося, мої друзі, туди, на далекі острови. Фільм нажаль не звуковий, але я пояснюватиму події.

– Браво! Браво! Просимо!

Полковник подав знак і на стіні з'явився невеликий екран, погасло світло і заля опинилася в темряві. Ледве помітний синюватий промінь та стрекотіння апарату.

І от у залі з'явилася і пливе грізна армада кораблів. Червоніє, грає сполохами променів сходяче сонце. На зустріч ранкові пливуть силуети кораблів. Ще пливуть кораблі. Пливуть... Почувся голос полковника:

– Ми плили на схід. Довгий був наш шлях. Двадцать два дні ми дрейфували у двох океанах і двох морях. Підходячи все ближче і ближче до підступного ворога, частіше зустрічалися з ним у повітрі.

… Над ескадрою вихорем проносяться мисливці, вони відгоняють ворожі літаки. Швидкі машини догоняють одна одну. Коротка повітряна дуель. Один з літаків горить і падає у воду. Ще літаки... Навколо кораблів підіймаються киплячими гейзерами, стовпи води від вибуху бомб...

– Ми отримали наказ адмірала, оволодіти і висадитися на одному з островів Великого Океану.

… Кораблі біля екзотичного острова, густо порослого пальмами. Десантні човни підпливають до берега. Бій. Стріляє кулемет, гармата, перебігають автоматчики. Стріляють гармати на кораблях. Вояки ведуть переляканих полонених – японців. Група американських моряків підіймається на скелясту вершину гори і ставить прапор. Прапор переможців погордо розвівається над островом. Вояки витирають з лоба піт, щось п'ють з фляжок. Всміхаються. Розвівається прапор. На ньому мерехкотять полоси і зорі.

– Висадка закінчилася здобуттям острова. Але там склали свої голови чотири кращі вояки з мого полку. Віддамо їм пошану.

Чути стукіт у залі. Підіймаються гості з кресел і дивляться на екран.

… На океані штиль. Приспущені прапори на щоглах. Знов прапори. Ледве розвіваються, полощуться в південному повітрі прапори. Одним з прапорів накриті тіла поляглих. Ряди матросів, вояків. Патер капелан відспівує поляглих. Тіла, запеленені у зоряні прапори, спускають в безодню океану. Почесні сальви гармат, карабинів закінчують похорон моряків.