Страница 13 из 18
ІГРАШКА МАВПЕНЯТИ.
Романове життя вперто змагалося з смертю.
Глибока ножева рана знекровила його тіло. Одностайня думка трьох лікарів сходилася на тому, що життя хлопця може бути врятоване додатковим переливанням крові. Олексі довелося вдруге дати свою кров побратимові...
Після останнього переливання минув місяць і Роман почав видужувати.
Олекса відвідував пораненого у шпиталі, вдивлявся в дорогі риси, загострене схудле обличчя, таке рідне і близьке. Олексі здається, що немає дорожчої людини в світі. Це ж друг, якому віддано частину власної крови.
– Ромцю! Романчику, коханий. Коли ти вже вичуняєш?
– Дасть Бог, вичуняю.
Олекса ніколи не нагадував Романові про трагічний випадок у таємничому храмі, не питав, де ділася перлина, бо зненавидів її за нещастя, яке вона принесла...
Тяглися дні і тижні. Сумував Олекса. Врешті дозволено Романові вийти перший раз на повітря. Йому важко ходити. Олекса бере його ніжно об руку, немов панянку, і вони прогулюються у затінку пальмового гаю.
– Вишневий садок і соловейки мені більш до вподоби, ніж пальми і папуги, – промовив Олекса.
– Завжди буває так, що людина має – не цінить, а згубить плаче, – відповів Роман.
Хлопців радісно зустрів Григорій.
– Ну, юнаки! Сьогодні справжнє, подвійне свято! – врочисто всміхаючися, промовив Білаш.
– Свято!
– Так. Тількищо ми отримали повідомлення про капітуляцію Японії. Це загальне свято. А наше особисте – те, що Роман видужав.
– Дякую, Григорію Івановичу! – відповів Роман.
– Дійсно, радісний день. Я дуже задоволений, що виходили побратима, – промовив Олекса.
– А як же тепер буде з нами? – запитав Роман.
– Незабаром буде демобілізація. Поїдемо додому. Я буду просити полковника Лендвіса, щоб він не забув за ваш геройський вчинок у випадку з каміказе.
– Ми б дуже просили вас.
– Я зроблю все. До речі, я маю деякі розрахунки. Вам, як робітникам бази, належать гроші. Ось вам по чотириста п'ятьдесят долярів. Ці фронтові чеки будуть обміняні на справжні гроші.
– Дякуємо. Але навіщо нам гроші?
– Е, не кажіть. Гріш потрібен скрізь, особливо в Америці, де дуже поважають доляр. Там даремно грошей не дають...
Вони підійшли до намету. Григорій Іванович розкоркував пляшку червоного вина.
– Юнаки! Вип'ємо сьогодні по маленькій. Ви вже стали дорослі...
Минуло кілька днів. Роман довго вдивлявся на гори, що синіли немов у сірому диму і запропонував Олексі.
– Ходім туди.
– Ти ще не маєш сили.
– Там в скелях я заховав перлину, мушу забрати її.
– Знов перлина? – нахмурився Олекса. – Вона завжди приносить нещастя...
Юнаки вийшли на узлісся і почали підійматися на скелі.
Роман зупинився біля величезного куща, став на коліна і почав щось шукати межи корінням. Його обличчя занепокоїлося.
– Я її тут заховав... Не міг помилитися... Вона ось лежала в цьому гніздечку з моху, але – перлину хтось вкрав! – лементував Роман.
Юнаків спостерігала мавпа і незабаром кинулася тікати на високу пальму до свого гнізда.
– Романе! Може твою перлину вкрала ця макака?
Олекса незабаром поплазував на тридцятиметровий, гладкий стовбур гнучкої пальми. Мавпи кидали в його кокосові горіхи, кілька разів болюче поціляли в голову, але Олекса не звертав на них уваги.
Між перістим листям, у верховіттях пальми, в гнізді лежало маленьке мавпиня і бавилося блакитною перлиною...
Коли вони радісні повернулися до бази, Григорій Білаш сказав їм таємниче.
– Готуйте-но свої речі. Незабаром поїдемо до Америки...
Хлопцям було шкода того чудового острова, лагуни, свого човна, але вони раділи від думки про нове, ще цікавіше майбутнє...
МІСТО ХМАРОЧОСІВ.
Перший день прибуття до Нью-Йорку нагадував хлопцям шалену гонитву на каруселі, що мчить згори донизу, несподівано гойдається, провалюється десь у безодню, захопивши дихання.
– Хлопці, від мене ні на крок! – наказував Григорій Білаш.
Вони бігли за ним, зосередивши всю увагу, щоб не загубитися у цьому Вавилоні. Вони стрибали з поїзда на поїзд, що мчав то під землею, то високо над нею, несподівано врізаючися у величезні будинки – хмарочоси. Височенні куби з залізобетону, немов давили своєю масивністю, і Романові здавалося, що він такий маленький і нікому не потрібний в цьому найбільшому в світі, сучасному людському муравникові. І нікому нема діла, чому Роман Журба опинився в цьому місті. За чим він приїхав сюди? – хіба лише, щоб не згубити свого проводиря Григорія Івановича.
Все нове – необізнане. Куди не глянь, що ступиш крок – то новина, небачене. Шуміли поїзди, авта, їх клаксони рвали тишу, у місті, що мабуть було єдиним, чого не можна було купити за гроші. У голові шумить – вона немов гумова забавка – чортик, що надувається і пищить.
П'ять хвилин вони чекають поїзду.
– Як вам Америка? – питає Білаш.
Мовчать хлопці, бо на це питання так швидко не відповісти.
– Нічого, хлопці. Я теж тут себе почуваю не дуже добре. Ось незабаром приїдемо до Мінезоти і там заспокоїтеся. В тій Америці, немає цієї Америки. Проте, маємо п'ять хвилин. Ходімо щось перекусити до аптеки, – запропонував Білаш.
– Аптеки? Та ми не хворі.
– Коли хочеш швидко поїсти – йди до аптеки.
Незабаром вони купують цілий пакунок сендвічів, п'ють коктейль і йдуть далі. Нарешті зупинилися на перехресті сороксьомої авеню і якогось стриту. Заходять до готелю.
– Ось що, хлопці. Мені потрібно день перебути в Нью-Йорку, отримати демобілізаційні папери, також і ваш дозвіл на побут, – промовив Білаш. Їх швидко ліфтом відвозять на сороквосьмий поверх до їх кімнати.
– Можете трохи піти розважитися до Луна-парку. Чекайте мене до завтра. Гроші маєте?
– Маємо.
Незабаром хлопці пішли до парку. Тягли щастя за п'ять центів у кольорової папуги, спускалися з американських гір, крутилися на шалених колесах, то їх продувало циклоном вітру. Здавалося, ввесь світ крутився перед ними.
ФАРМА У ДОЛИНІ МІНЕЗОТИ.
Вони їхали експресом, що мчав мальовничою долиною. Роман і Олекса з цікавістю спостерігали у вікно краєвид, що швидко мінявся, немов у калейдоскопі. То вже була одноповерхова хліборобська Америка – без хмарочосів і шалених темпів життя. Навколо ліси, хутори, фарми, добре оброблені поля, городи, сади. Траплялися невеликі фармарські села з охайними вулицями.
Чудовий асфальтовий шлях біг поряд з залізницею. Щокілька кілометрів зустрічалися лінії високо вольтової мережі, що вп'яли в небо свої ажурні щогли.
На залізничній станції, де вони висадилися, до пасажирів поспішав стрункий юнак.
– Тату!
– Марку! Я ледве тебе впізнав, та й виріс же ти нівроку! Парубком став. Ось тобі друзі, українці. Знайомтеся, хлопці.
Юнаки стиснули один одному руки.
Білаш підійшов до синенького «фордика».
– Їздить? – запитав батько у сина.
– Та нічого, бігає.
– Сідаймо.
Чверть години і вони вдома у Білашів. Радісна зустріч. На обличчі Маркової матері, блищать сльози радости.
– Хвала Богові! Дочекалися врешті.
– Хвала Богові!
І подружжя мовчки творило молитву перед образом Божої Матери.
– Чекали з години на годину. Напекла, наварила. Сідайте, дорогі гостоньки, за стіл. – Метушилася господиня, несла і варене, і печене.
– Борщ! Ой, і борщик! – задоволено вигукнув Білаш і, звертаючися до хлопців, запитав, – не сподівалися їсти борщу в Америці?