Страница 12 из 18
Але щось зашаруділо, немов миша й стихло. Олекса схилився до темної стіни в напруженому очікуванні. Зза погруддя Буди з'явився Уянг в білих коротких штанцях, обмащених кров'ю. Малаєць вклонився Буді і витяг хустину.
Олексове серце затріпотіло, немов підстрелена птиця.
– О, Боже мій! То ж Романова хустина! – ледве не скрикнув хлопець. Малаєць пильно оглядає якийсь округлий камінчик, біжить до виходу з печери. Страшна лайка зривається з його перекошених уст. Уянг лютує.
– Карамба! Біла собака!!! Де ти подів перлину?!
Олекса! Настав час!! Рятуй побратима!! Він у небезпеці!!! – блискавично проноситься у голові. В наростаючій тривозі калатає серце.
Твердою рукою юнак підіймає пістоля на рівень жовтої, немов стигла диня, голови, освітленої косим сонячним проміням і вигукує:
– Руки вгору! Де Роман!?!
Малаєць зблід; спробував тікати, але грім і блискавка з пістоля примусили його залишитися на місці. Кула обпекла кінчик вуха. Уянг зрозумів, що бліднолиций юнак не жартує і підняв до гори руки.
– Вб'ю! Негайно кажи, де Роман?
– Там, капітана! – кивнув Уянг на тінь Буди.
– Йди вперед! – наказав Олекса. Але жовтошкірий скрутнув на місці, пригнувся, скочив у провалля і зник в кущах. Олекса випустив вслід малайцеві ще девять куль, зарядив у пістоля нову обойму і побіг у печерю.
– Романе! Романчику дорогенький!!! – вигукував, благаючи Олекса.
Мовчить Буда. З очей східнього божества лине загадкове зелене світло, мерехкотить в темряві. У вухах дзвенять відзгуки недавніх пострілів.
В повітрі дим запашних смол. Фіміям таємничого сходу, але ніщо, крім Романа не цікавить українського юнака.
Олекса з пістолем в руці біжить підземеллям, забігає за кам'яне погруддя, потрапляє до інших печер лабіринту. Підпалює пучок сухих священних квітів, біжить з палаючим смолоскипом далі й зупиняється на краю провалля. Кидає туди віхоть вогню і бачить на дні ями свого побратима. Ще мить і Олекса нагнувся над теплим тілом. Він притискає хустку до страшної рани. В одну мить хустка мокра від крови.
– Як зупинити кров? Чому я хоч трохи не лікар?! – думає Олекса.
– Романе! Невже Романе ти залишиш мене? – вигукує Олекса і той вигук сполошив зграю великих кажанів. Вони шугали над головою. Олекса перев'язав рану і поволі зупинив кровотечу. Юнак подер на стьожки свої штани, зв'язав до купи і виготувавши довгу шворку, обережно перев'язав пораненого попід руки, виліз з ями і почав витягати побратима. То була важка праця, але вона закінчилася перемогою хлопця. Олекса підняв Романа на спину. Хитаючися від важкої ноші, поволі спускався у долину. Розшукавши у кущах свого джіпа, він незабаром підвіз скривавленого друга до шпиталю.
ЦІЛЮЩА КРОВ.
Пораненого Романа принесли до шпиталю. Безпритомного юнака уважно оглянув головний лікар залоги Гаррі Мітчел. Вивчаючи глибоку різану рану, він похитав головою і подумав: «Такий зірви – голова, як і мій Джек, що залишився у Небрасці».
Той літній мужній чоловік у жовто-піскового кольору однострою, прислухався до незрозумілих слів, що безладно шепотіли знекровлені Романові уста.
– Чого ви... берези...
Олекса вартував біля шпиталю, заглядав попід віконця намету. Побачивши його засмучене обличчя, лікар покликав хлопця і, показуючи на пораненого, запитав:
– Що він говорить?
Олекса прислухався.
– Дуби... око... видерли перлину...
Зблід побратим. Сльози затуманили Олексі очі, немов недоторкані сливи.
– Він безпритомний! Згадує про дуби і перли...
– Юнак втратив багато крови, – сказав лікар і, показуючи на руку Олекси, додав, – йому бракує крови. Чи згоден дати свою кров?
– Кров! Так. Я згоден, – рішуче відповів Олекса.
– О-кей! – Промовив коротко лікар і звертаючися до свого асистента наказав, – негайно зробіть аналізу на групу крови. Коли буде однакова, готуйтеся до операції переливання крови.
– Йес, док!
Олекса заголив до плеча свою загорілу руку. Асистент вимив шкіру проспиртованою бавовною і гостра голка блискучого шприцу, вколола тіло.
Минають хвилини. В голові калатає, немов важка, залізна куля, ударяється об внутрішні стінки черепу, вистукуючи побратимове ім'я.
– Роман!.. Роман!.. Роман!
Тривожні хвилини напруження. Ніщо тепер не цікавить Олексу, крім одного – врятувати Романа.
– Навіщо тобі здалися ті косоокі малайці? Ех, Ромко, Ромко! Розумна голова, але така безпечна. Хай будуть тричі кляті скарби, що заховані на дні моря. Вони не наші! – шепоче Олекса і йому пригадалася так ясно, немов перед очима, трагічна перлина. Вона виблискує і мерехтить, немов око хижого чудовиська, яке так підступно і несподівано підкралося і дивлячися на Романа, хоче забрати у інший світ його душу. Що там? Де дівається те, що люди називають душею – те небачене, що немає ваги і об'єму – але присутність у людині, означає життя, рухи, сміх, кохання. Відсутність – смерть, порожню, мертву оболону тіла з пожовклим обличчям, яке ніколи не всміхнеться, не дивитиметься на світ і перетвориться в тлін, землю. Що головніше – душа чи тіло? Чи те, що рухає тіло, чи тіло без душі? Де дівається душа після смерти? Чи потрапляє до чудового саду Господа Бога, чи носиться, блукаючи в просторах космосу, чи переходить у інше тіло? Ні...мабуть душа потрапляє до Того, хто створив світ і ним керує – до Бога...
Все це передумує Олекса. Його мозок напружений до останього. Хлопець у смутку шепоче:
– Не умирай, Романе! Бо я залишуся без тебе сиротою у великому світі. О, Боже! Врятуй мого побратима Романа Журбу, щоб ми з ним ще колись потрапили на батьківщину, де небо таке ласкаве – дорожче і краще усіх перлів всесвіту.
Хвилини напруженого очікування нудні і довгі, немов роки. Вони поволі летять у вічність і залишають на довго згадку.
В наметі гострі пахощі йодоформу і етеру. Роман лежить у небутті. Його губи пересохли від страшної снаги.
Лікар з асистентом знову біля пораненого. Олекса їсть їх очима, слідкує за кожним рухом, вдивляється в добре виголене, але витримано спокійне обличчя лікаря. Якийсь неспокій електричним струмом пробігає по тілу Олекси. Вони готують на столику біля ліжка якийсь складний прилад з шкляних рур і блискучого нікелю, на якому грається пустотливий сонячний промінь.
Асистент бере Олексу за руку і незабаром до тіла приссалася чорна, гумова пиявиця. Вона ссе, п'є його кров. Хлопець відчуває, як поволі тече кров, але не бачить її. Вона чорною трубкою л'ється до знекровленого побратима.
– Боже, даруй йому життя. Він сирота і перетерпів стільки лиха, – шепоче Олекса і ледве стримується від несамовитого бажання вигукнути що сили щиру молитву. Але він молиться про себе. Нікому, крім Бога, не чути тієї молитви.
«Боже! ти чуєш мене, бо ти скрізь присутній. Я не можу тут вголос молитися. Але я благаю – Боже врятуй мого земляка.»
Минають секунди чи хвилини. Олекса не може знати цього, бо той час не рахується з годинником, але він знає, що ті хвилини запам'ятаються на все життя.
Нарешті, трубка знята. Закінчено операцію переливання крови. Рука перев'язана. Олекса вдивився в обличчя Романа, його заплющені очі, і здалося, що трохи прояснів вигляд пораненого. Лікар, звертаючися до Олекси, промовив:
– Йди, юначе, спочивати. Менше перебувай на сонці, бо шкідливо. Краще харчуйся. Ось тобі вітаміни.
– А він? – запитав юнак, кивнувши головою в бік пораненого.
– Сподіваємося, що буде жити.
– Дякую, докторе!
Якісь дивні комахи літали перед очима Олекси. Він похитуючися, немов після випитої натще шклянки міцного рому, попрямував до свого намету.
Незабаром Григорій Білаш відвідав Олексу і приніс кілька бляшанок консервів і шоколяди. Юнак з жадобою випив шклянку кисленького помаранчового соку, схилився на ліжко і прошепотів:
– Він має вичуняти...