Страница 3 из 12
— Вдома?.. Ну, тоді ти сама винна. Моя тобі порада: виходь скоріше на роботу... І по дому встигатимеш, і себе доглядатимеш як належить.
ОБРЯД
Вікторія Євгеніївна у Палаці урочистих подій мала добру репутацію. Щодня, крім понеділка, вона реєструвала певну кількість бажаючих зв'язати себе узами Гіменея. Робила це завжди з посмішкою, поздоровляла без шпаргалки, щиро, наче намагалась не відбити у молодих бажання відвідати цей чудовий палац ще раз. .На превеликий жаль, реклама діяла і часто-густо молоді повертались, але вже в іншому наборі.
Глибоко в душі Вікторія Євгеніївна відчувала щось воно не так у її ритуалі. Ця думка не давала їй спокою. І якось вона наважилась. Замість того, щоб спитати «чи згодні ви стати чоловіком і жінкою?», несподівано ввернулась до нареченої:
— Чи згодні ви жити з милим не тільки у курені, але і з ного батьками; поїхати за ним не лише на край світу, але, якщо треба буде, і на периферію; відкласти спробу зробити з нього зовсім іншу людину хоча б до золотого весілля; пам'ятати, що аксіома «моя мама — краще», не потребує щоденного доведення; не називати чоловіка тюхтієм або партачем, навіть якщо він таким і є?..
Жених і наречена перестали посміхатись хаме в ту мить, коли фотограф приготувався зробити найважливіший знімок. А Вікторія Євгеніївна продовжувала:
— А ви, жених, згодні промовчати, навіть якщо у вас вже не стане слів; не стукати, кулаком по столу, хоч на ньому й. не має обіду; сходити у булочну під час футбольного матчу на кубок європейських чемпіонів; не забувати, що, крім хокейного календаря, є ще жіночий; приносити дружині квіти навіть тоді, коли вона менш за все цього чекає; а замість «теплих» слів промовляти ласкаві?..
Молоді глянули один на одного і позадкували до виходу.
— Стійте! — схаменулася Вікторія Євгеніївна. — Я, здається, не те сказала… Згоди і ви стати чоловіком і жінкою?
— Так!!! — хором відповіли молоді ї поставили свої підписи у книзі реєстрації.
СВІТ ЗАХОПЛЕНЬ
Божко давно збирався побалакати а Панасюком віч-на-віч. Та коли доля звела їх разом у курильні, він все не наважувався почати розмову, вагаючись між звичним «іти на концерт» та «йти у концерт», як казав Панасюк.
— Панасюк? — нарешті почав Божко, підшукавши нейтральну формуліровку, — все хочу тебе спитати. Ти чого так часто філармонію відвідуєш?
— Як це? — не зрозумів Паиасюк.
— Ну, різні причини можуть бути.Може, в тебе там білетерка знайома чи тобі абонемент на весь рік у навантаження всучили?
— Яка проза! — скривився Панасюк.— Я просто від того маю задоволення.
— Щасливчик! — щиросердно зрадів Божко.— Але скажи, що ти при цьому відчуваєш?
— Словами таке не переказати! Сам піди, не питатимеш.
— Та ходив, — махнув рукою Божко, — Але задоволення не одержав. Швидше навпаки. Щоправда, мені не пощастило. Нарвався на незакінчену симфонію.
— Це Шуберта, певне? Та-ра-ра, та-рі-ра, та-рі-ра-та-ра... — заспівав Панасюк. — Чудовий твір! Не ображайся, але тобі, певне, просто, як то кажуть, не дано.
— Та чого ображатись. Мабуть, так і є. Прикро інше. Не знаю, чого я позбавлений. Тому й бажаю глибше розібратись, що таке музика і з чим її їдять. От з чим, скажімо, можна порівняти задоволення від музики. Приміром, як від смаженої качки з яблуками?
— Скажеш таке! — пересмикнувся Панасюк. — Я взагалі до смаженого байдужий. Та й хіба можна з чимось порівняти ніжний голос скрипок, коли серце завмирає від чарівних звуків…
— А у мене від качки все завмирає! І на рибалці теж. Уяви: ранок, тиша, тільки десь далеко вивільга співає, і серед такої благодаті поплавок починає раптом підстрибувати...
— Я не любитель підхоплюватись вдосвіта… Та хіба відчуття польоту, якогось піднесення, невагомості, скажімо від середньовічних хоралів, можна з чимось земним порівняти?
— Політ — це як на водяних лижах. Так? П'янка швидкість, сонце райдугою грає у бризках... Така неземна радість охоплює!
— Мене після купання нежить охоплює! — трохи роздратовано докинув Панасюк. — Тільки врахуй, музика — не сама, радість, а величезна гама почуттів. І гнів, і захоплення, І розчарування...
— Та я розумію. Саме таке вчора відчув; як наші на останній хвилині гол пропустили! Таке розчарування було! Просто волосся на собі рвав!
— Знайшов чого переживати.... То ж лише гра!
— А музика хіба не гра?!
— Порівняв! В музиці й віртуозна техніка, й пасажі, й блискучі глісандо. Тільки цим можна захоплюватись без кінця.
— Чому тільки цим? А «сухий лист», а гра у «одне торкання». Ти взагалі бував на футболі?
— Був раз. Але нічого не відчув…
— То, мабуть, матч був не принциповим. А ось італійці тобі подобаються?
— Звичайно. Белліні, Россіні…
— А Россі? Скажи, віртуоз!
— Россі, Россі… Це ж хто? Диригент? Соліст?
— Універсалі Маестро! — зайшовся Божко.— Як він грає! Це ж пісня... А може, навіть симфонія!
ПОРТРЕТНА СХОЖІСТЬ
Художник Макар Любомирович Хмара приніс на комісію свій місцями ще не просохлий автопортрет.
— От, прошу любити і поважати! — сказав він приймальникові. — Один з останніх прижиттєвих шедеврів. Віддам за доступну ціну.
Приймальник, опецькуватий, вже немолодий чоловік, довго розглядав картину, мацав її, вертів і нарешті запитав:
— Пробачте, це Шіллер?
— Ну що ви! —зніяковів Макар Любомирович.
— Ах, це Гоголь, я їх завжди плутаю, — одразу ж поправився приймальник.
— Гоголь? Хіба я схожий на Гоголя?
— Ви?! Анітрішечки… Але повернемося до портрета. Сформулюю питання інакше: тут зображений класик?
— По-моєму, тут класиком і не пахне! — образився художник.— Подивіться на мене!
Приймальник уважно подивився на Макара Любомировича.
— Ну? — роздратовано спитав він після хвилинного мовчання,
— Що — ну? — здивувався Макар Любомирович.
— Раз ви попросили подивитись на вас, то, певно, хотіли підказати, хто ж, хай йому біс, зображений на картині.
— Певна річ.
— Так зробіть це, поки мені терпець не урвався!
— Господи, то мій автопортрет! Отже, це я. Вчора, в усякому разі, був таким.
— Ви?( Школи б не подумав.
— Чому ж, цікаво? На Шіллера ви подумали, а на мене — ні?
— Тому що зображений на полотні чоловік схожий на кого завгодно, тільки не на вас.
— Але що б там не було, це таки я, В олії.
— Картина — не каша, її можна олією і зіпсувати.
— Тобто ви хочете сказати, що я себе погано відтворив?
— Мені доводиться констатувати цей сумний факт.