Приходьте вчора

Правда, над ним з'явився напис; «Вікно сатири».

○ ○ ○

АБЕТКА

«Прима» була добряче заяложена. А навскоси на пачці стояв напис «Козленко» і номер телефону.

— Хто це? — напружив пам'ять Валентин, — Козленко... Чи не той рудий, однокласник, як же його звати? Сергій, начебто... — Валентин дістав записника,

— Отож запишемо на букву «К» — Козленко... А взагалі, дідька лисого я його прізвище іще раз пригадаю. Та, чесно кажучи, я його добре і не знав ніколи. Рудий, та й усе. Однак на «Р» якось незручно писати. А на «С» марно. Та й як: «Сергій, товариш по школі, якого тоді-то зустрів біля універмагу...» Певне, краще вже на «Т» —товариш. Тим. більше, що він може виявитись зовсім не Сергієм... А ще точніше було б на «Ш» — шкільний товариш...

От халепа, запишеш, а потім усі сторінки гортатимеш. І однокласник, і товариш по навчанню, і знайомий... Може, його на «Д» фугонути? Друзі — на літеру «Д»... Тільки ніякий він мені не друг, так, через дорогу навприсядки. Швидше на м'який знак шукатиму, ніж на «Д»...

А взагалі, чого це раптом я йому дзвонитиму? Як . треба, сам подзвонить!

І Валентин, старанно зім'явши «Приму», вже було кинув її до урни, коли раптом майнув спогад,

— Стоп! Він же казав, що лікарем працює. Ідея — на букву «Л» п його якнайпростіш і відшукаю!.. Втім, він, здається, дитячий лікар, а мені це поки не загрожує... А ось дружина його на базі працює. Отож, запишемо на букву «Б», тут вже я його, якщо знадобиться, точно знайду.

ВІД СВИСТКА ДО СВИСТКА

— Не заважатиму? — спитав захисник Шульга нападаючого Головченка невдовзі після свистка судді.

— Анітрохи! Добре, що ви мене сьогодні персонально опікаєте, удвох веселіше. Я ось думаю: що нам заважає грати краще? Знаєте, не питання останнім часом мене дуже хвилює.

— Однозначно важко сказати. Може, досвіду не вистачає…

— Але ж колись грали емоційніше, красивіше. А ми... Головою практично ніхто бити не вміє.

— Хоча начебто усі умови для цього є, чи не так?.. Ой, здається, вам пас!

— Хіба іде мені?! Такий пас можна вважати адресованим принаймні п'ятнадцятьом гравцям з двадцяти двох… От не вміють у нас точно віддати м'яча...

— Суперники заважають... Якби без них...

— Без них, мабуть, було б нецікаво. Навіть скучно.

— Ви мені робите комплімент. Може, підемо хутчіш? Мені ж бо що, я захисник, а. от про вас знов у звітах напишуть, що нападаючого майже не було видно на полі.

— То відійдіть трохи вбік. Справді, не можна ж стояти так близько навіть коли персональна опіка. Побігайте трохи. Рухаємося ми по полю мало. Та й лікарі рекомендують більше руху…

— А ви?

— Не турбуйтесь, мене зараз непокоять інші проблеми. От ви думали над тим, що, обмежуючись завданням будь-що забити гол, ми себе надто спрощуємо? Певне, треба ставити ще якусь мету або надзавдання?..

— У мене завдання тільки вас тримати.

— От бачите, як вузько. І вам цікаво? Адже наскільки краще грати вільного захисника. До речі, читали про вільний графік роботи? Працюєте у зручний для вас час, але з вогником, з віддачею. Чому б і нам це не запровадити? Нащо обов'язково відбувати на полі два тайми. Вийди хоч на десять хвилин до кінця, але забий гол! Непогано?

— Не знаю. У мене мета — не дати вам забити. Особливо у останні десять хвилин.

— Не турбуйтесь; мене наприкінці другого тайму замінять, я маю до інституту бігти, на другу пару.

— То побіжимо у штрафний майданчик? Здається, буде кутовий,

— Ви як хочете, а я триматимуся ближнє до роздягальні. Скоро перерва. Все одно кутові подавати ніхто не вміє. А найголовніше —мало, по-моєму, у нас мислячих гравців, мало футболістів, які по-справжньому думають на полі... А ось і свисток. Якщо ви не втомились, у другому таймі продовжимо бесіду.

ВОГНИК

Віктор з гордістю натиснув кнопку свого новенького «Рубіна». Минула хвилина, друга, але ні очікуваного новорічного «Голубого огонька», ні просто вогника на екрані не з'являлось. Телевізор був німий, як болільники після гола, забитого у ворота улюбленої команди на останній хвилині матчу. Замовкли і гості.

— Гарненькі жарти! — сказав Микола, першим отямившись від шоку, — Ти що, не міг перевірити його заздалегідь?!

— Тільки вчора працював, слово честі, — здивовано здвигнув плечима Віктор,

— З моїм «Славутичем» поза минулого Нового року точно такий випадок трапився, — заспокоїв Павло, — Тільки сіли за стіл, а запобіжник — бах-трах! — і згорів. А запасного нема,

— Жах! — вигукнула вразлива Марина.

— Нічого подібного, — розсудливо провадив Павло. — Адже оповідають, були часи, коли Новий рік без телевізора зустрічали... Отож ми спочатку «Що, де, коли?» організували...

— Ти говори, та не заговорюйся. — пробурчав Микола. — Сам сказав, що телевізор не працював...

— А ми і без телевізора «Що, де, коли?» чудово провели. Самотужки. Потім співали, танцювали, у фантики грали. Не встигли у зіпсований телефон наговоритися, дивимось — вже ранок.

— Нам ще зіпсованого телефону бракує! — спалахнув Микола. — Замість того, щоб історії вигадувати — телевізор полагодив би. Ти ж інженер.

— А навіщо його лагодити? — всміхнувся Павло. Просто Вітя забув шнур у розетку ввімкнути.

Господар, кинувся до телевізора, і за кілька секунд екран засвітився. Гості полегшено зітхнули. Ще б пак, до Нового року залишалось п'ять хвилин.

ПОРАДА

— Алло, Наталю, привіт!

— Здрастуй, Оленко, сто років твого голосу не чула!

— Так тебе ж неможливо на місці застати!

— Кручусь, як дзиґа! Адже ми у центрі, то там щось викинуть, то там, то у майстерню збігаєш, то у перукарню.

— А як твій шеф?

— Звичайно, особливого захоплення не висловлює, косяки кидає. Але ми його дружині іноді беремо, щоб не скиглив... Хоча, напевно, він би її так мовчав — інтелігент, голосу на жінку підняти не може.

— Щаслива! А я про перукарню навіть не мрію. Не до зачіски. Дихнути нема часу, стільки справ.

— Та ти що?

— Серйозно. О восьмій ранку починаю, І до вечора навіть у дзеркало на себе глянули інколи.

— Жах! Так-бо й опуститись недовго! Бач, не поталанило тобі з начальником.

— Який начальник? Я ще не працюю, з дитиною вдома сиджу.